Золоті кораблі
Андрійко вийшов на дорогу, що спиналась на пагорб і там обривалась, наче ховалася в небі. Села вже не було видно, тільки верхівка височенної тополі, що росла коло хати дядька Дмитра Зайчука, стриміла над пагорбом.
Андрійко спустився в долину і зупинився.
Було тихо-тихо, аж у вухах дзвеніло. А потім від того дзвону мовби одірвався один малесенький дзвіночок і полетів, полетів угору, до самого сонця. Жайворонок! О-ондечки він, крильцями тріпотить… А з пшениці й собі — сір-р!.. Ніби у свисток засюрчало. Цвіркун…
Андрійко побачив, що поле за містком уже скошене. По стерні простяглися широкі смуги з приплюснутими до землі віхтями соломи, ті смуги перебігали на другий пагорб, туди, звідки долинав приглушений гуркіт.
Значить, скиртували там. Цими смугами, де ще вчора або й сьогодні вранці стояли вряд полишені комбайнами копиці соломи, пройшлися з волокушами трактори і потягли ті копиці до скирти. Мабуть, зараз на скирті, розмахуючи вилами, наче веслом, працює Андрійків тато, по груди потопаючи у м’якій соломі.
Андрійко заспішив. Сонце вже не так пекло, як удень, із сліпучо-білого стало жовто-рожевим, хилилось до небокраю. Хлопець хотів устигнути вдосталь надивитися, як трактори, гудучи, мов джмелі, волочать кучугури соломи, як меткі сині «Беларусі» залізними клешнями хапають ворохи з нагорнутих солом’яних гір і подають на скирту. А на скирті — тато. Мов на великому золотому кораблі. Пливе по морю стерні.
От би й собі на той корабель!.. Хоч би встигнути!
Андрійко наддав ходу, поле враз поширшало, і він побачив скирти.
Їх було три. Три великі золоті кораблі! Два пливли під високим небом у далечінь, а коло третього здіймалися круті хвилі соломи, метушилися трактори, на ньому ще тільки готувалися у далеку путь скиртувальники. І десь поміж них — тато.
Гей, зачекайте, заждіть! Юнгу візьміть із собою!..
Зблизька трактори вже не гуділи — ревли і диркали на різні лади. Солом’яні хвилі оточили хлопця. Аж з-під сонця вглядались у нього скиртоправи — чий це хлопець прийшов?
З гарячого закуреного «Беларуся» важко скочив на землю дядько Дмитро Зайчук. Підминаючи ріденькі острівці настовбурченої стерні, підійшов до Андрійка. У великих замащених руках він тримав алюмінієвий бідончик з прим’ятим боком.
— Водички холодненької принести не хочеш?
Андрійко саме вгледів поміж скиртувальників тата. Із соломи, що сягала йому аж до грудей, він усміхався Андрійкові. Як добрий капітан своєму юнзі!..
— Не хочу, — відмахнувся Андрійко від Зайчука.
Дядькова рука з бідончиком опустилася.
— Ну, як не хочеш, то що ж…
Гей, заждіть, юнгу зачекайте!..
Але ж між кораблем і юнгою стояв дядько Дмитро…
Велика краплина поту викотилася з-під його змокрілого, скуйовдженого чуба, полишаючи за собою мокрий слід на запиле йому чолі. Переніссям сповзла вона в куточок правого ока, і дядько Дмитро часто-часто закліпав ним.
— Криничка ж недалеко тут…— провів він кінчиком язика пс зашерхлій нижній губі і через силу проковтнув слину.
Андрійко спохватився, вихопив бідончик з його рук.
— Я знаю ту криничку, дядю. Білою називається…
— Білою, Білою, еге ж…
Холодного, важкого бідончика Андрійко подав дядькові н; трактор, не підводячи голови. І подався поміж купами соломі за крайню, вже вивершену скирту.
Трактори один за одним почали притихати. Андрійко здогадався, що трактористи зійшлися до дядька Дмитра пити воду. Мабуть, і тато вже спустився вниз. Закінчивши роботу, напився з бідончика і, витираючи сподом сорочки губи, шукає очима Андрійка.
Проте хлопець не виглянув з-за скирти. Стояв під нею і висмикував довгі золотисті соломинки. Висмикував і кидав собі під ноги. Було прикро, що таки не встиг, що не візьме його тато на золотий корабель.
Та ось за скиртою зашаруділа солома, хтось наблизився до Андрійка.
— А ти чого сюди сховався? — почувся голос дядька Дмитра.
— Я… так… Від сонця…
— Ну-у, на всіх води приніс, а сам утік. Ходімо до гурту.
— Не хо-о…— відвів Андрійко свого ліктя від дядькової руки.
— Ходімо, батько кличе. Йому на скирту води подаси.
— Не піду-у…
Андрійко незчувся, як раптово злетів угору. Щосили задригав ногами, але земля десь зникла. Великі руки дядька Дмитра міцно обхопили його за поперек.
І тут Андрійко побачив тата. Він стояв на краю скирти, виглядаючи сина. Як з борту великого золотого корабля.
