Розповідь про себе
Мене звуть Артутік.
У мене є кубики. Вони дерев’яні. У мене дуже багато кубиків.
Один, два, три, сорок, тисяча штук.
Крім того, я маю ще гарний чотириколісний автомобіль, потім підйомний кран, теж чотириколісний, а ще гвинтівку… без коліс. І слон у мене був, та він помер, бо Грачік одірвав йому голову разом з хоботом. Раніше у мене був альбом для малювання та кольорові олівці. Тепер їх нема. Я навіть не знаю, як це сталося. Мама каже, що я їх погубив. Еге, якби я їх погубив, то хіба не знав би про це? Мабуть, я їх загубив тоді, коли спав. Бо я не пам’ятаю цього.
Я уважний, не такий, як Грачік. Грачік розбив дві тарілки, а я лише одну, та й то винна тарілка. Вилізла на самісінький краєчок столу, а могла ж стояти посеред столу.
Крім того, я хоробрий, а Грачік ні. Він боявся слона, коли ще в слона був хобот. А я і слона не боявся. Я й нашого цуценяти Котота не боюсь.
А тьотя Манік боїться. Як тільки прийде з Грачіком до нас, одразу ж каже:
— Артутіку, придерж собаку.
Я тримаю Котота, і тьотя Манік з Грачіком заходять.
Грачік мій брат, але моя мама йому не мама. Грачікова мама — тьотя Манік, вона сестра моєї мами. Тьотя Манік гарна мама, але моя мама краща.
Ми бавимося з Грачіком, а цуценя я виганяю на балкон. Що ж, коли Грачік так боїться цуценяти. Боягуз!
З кубиків ми вдвох споруджуємо будинки, потім стріляємо з гвинтівки, мчимо на автомобілі. Правда, нам заважають стільці. Якось Грачік запропонував:
— Ходімо стільці возити.
— Куди возити?
— На’ кухню.
Ми возили стільці, доки не потомились. Тоді Грачік повіз сам, а я сидів на підлозі. Коли Грачік повернувся з кухні, в руках у нього була груша. Тоді і я швиденько повіз стільця на кухню, але мама мені груші не дала. Я образився, пішов у кімнату, розкидав дім, що його побудував Грачік, і забрав половину груші — половину він уже з’їв, ненажера. Грачік розплакався. А я сказав, що я ж не плакав, коли він мого слона вбив. Та й грушу дала моя мама, і це наші груші. Тоді Грачік сказав, що я поганий хлопчисько. Я образився і заплакав, а Грачік сказав:
— Не нюняй.
Я розсердився і закричав:
— Сам ти июня!
Тоді Грачік сказав:
— Ось побачимо, хто з нас июня.
Я його штовхнув — він упав, і я теж упав. Тоді прийшла мама з тьотею Манік і сказала:
— Зараз я обох поставлю в куток.
У кутку я стомився. Грачік теж стомився. Ми посідали.
Потім я став миритися, і Грачік теж став миритися. Тьотя Манік з мамою пішли на кухню. Я знову подружився з Грачіком і дав йому автомобіль.
Коли тьотя Манік з Грачіком пішли, мама сказала мені:
— Як тобі не соромно битися з Грачіком!
Я відповів:
— Ні, це він бився зі мною.
Я образився. Бо як тільки я б’юся, мама обов’язково побачить, а коли ми з Грачіком миримось — не помічає.
Отож спочатку я дуже образився, а минуло трохи часу, я одсердився і сказав мамі:
— Цей персик я збережу для Грачіка.
Мама зраділа:
— Молодець, бережи!
Я беріг-беріг і раптом з’їв. Тепер, коли Грачік завтра прийде, він не їстиме персика.
Зараз я піду спати. Жаль, що Грачік не з’їв персика. Ні, люба мамо, я зовсім не ненажера, то персик сам якось… Я Грачікові дам кубики, нехай приходить завтра… На добраніч…
— На добраніч, Артутіку!
