Два морози
Ой гуляли в полі два морози,
Два морози, два рідненькі брати.
Брат старіший звався — Ніс Червоний,
А молодший — Синій Ніс на ймення.
Ой гуляють в полі два морози,
Поле чисте в кригу зодягають,
І говорить менший так до брата:
«Ой, мій братику, Червоний Носе!
Як би нам з тобою тут погратись,
Поморозити людей і звіра?»
Відмовля йому мороз старіший:
«Брате мій, морозе, Синій Носе!
Якщо, брате, хочеш ти погратись,
Хочеш ти людей, звірів морозить,
То не в полі треба нам гуляти —
Поле чисте снігом скрізь укрило,
Всі шляхи позамітало в полі,
Не проїде тут ніхто, не пройде,
Краще в темний ліс мерщій ходімо!
Хоч не так там просторо гуляти,
Так же втіхи буде нам багато:
Там і люди проїздять частіше,
А що звіра хижого — усюди
В лісі ми зустрінемо без ліку!
Буде там кому, морозе-брате,
Досхочу зморозити все тіло,
Зупинити кров гарячу в жилах,
Задавить дихання тепле в горлі
І з живого — криги шмат зробити».
І послухався молодший брата,
Вдвох побігли в темний ліс морози;
Біжучи, ще й граються морози,
На одній нозі стрибають жваво,
По дубках тріщать і по осиках —
Аж старий дубняк гуде і стогне
І риплять осики молоденькі.
Як стрибнуть по снігові м’якому,
Крижана кора стає на ньому;
Де билиноньку з-під снігу видко,
Подмухнуть на неї два морози,
У срібло її неначе вдягнуть.
Ось вони і чують: в темнім лісі
Задзвенів близенько й гучно дзвоник,
І в багатих санках пан пихатий
Надбіга на огирях[1] стрибучих,
На йому кожух ведмежий добрий
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто.
Другим же шляхом ріжнаті[2] прості
По снігу риплять собі санчата,—
То мужик у ліс по дрова їде.
На йому кожух — на латі лата,
Шапка в нього вся в дірках, старенька,
Вітром буйним шапка та підбита —
Як повіє, так і повіває;
Шкарбуни — не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Синій Ніс, мороз, тоді і каже:
«Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?
Я б хотів за мужиком побігти,
Бо його скоріше я дошкулю:
На йому кожух в дірках та в латах,
Шапка вітром в мужика підбита,
Шкарбуни — не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Ти ж дужчіший, то візьми ти пана,
Бо на ньому — глянь! — кожух ведмежий
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто —
Не подужаю його я зроду!»
Як би так, щоб ще його дошкулить?
А мужик і не вважа на мене:
Де б хоч трохи мерзнути у лісі,
А йому ще так, бач, душно стало,
Що узяв кожух із себе скинув
ї в самій сорочці вже рубає.
Як побачив, так тоді й зрадів я!
Підожди ж, мій голубе! — кажу я,—
Я тепер тобі накою лиха!
Був кожух увесь від поту мокрий,
Я й заліз у нього аж у вовну
Й заморозив так, що він зробився
Наче дошка та тверда дубова —
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Підійшов тоді він до кожуха,—
Я ж радію без кінця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтішаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всі боки
Він мене тоді усяким словом!
Ну, а я собі таки гадаю:
Лайся, лайся скільки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!
Так не хитре ж те мужиче плем’я!
Хоч налаяв на всі боки тяжко,
Так йому було ще лайки мало:
Як ухопить він дрючину довгу
Та сучковату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха.
Б'є та й б’є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дізнав я там тяжкого лиха!
Тут мені давно б уже тікати,
Так у вовні ж я заплутавсь дуже
І ніяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б’є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, сміючися з мене:
«От дурний мороз цей взявсь у біса:
Мужика схотілось заморозить!»
Ледве-ледве викрутивсь од нього
І утік потерзаний, побитий…
Ох і знаю ж я тепер навіки,
Як тих клятих мужиків займати,
Досі ще увесь як перебитий!..»