Віл

       «Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
       Да й витерпів-таки чимало,—
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,
Із ранку у ярмі до півночі ходив,
      І ще щодня бував і битий!
      Хазяїна не раз я проклинав,—
      Тепер зовсім не той хазяїн став:
             У мене вдовіль їсти й пити,
      Несуть мені і солі, і крупів,
Овса і висівок; наїстись трьом би стало».
      Аж тут хазяїн шасть у хлів
І, взявши за рога Вола, під ніж повів,
Бо, сказано — його годовано на сало.

Ти змалку так любив мене, як пугу пес;
Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?
Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш,
      Чогось мене морозить стане.