Соловей

              «Хто не вгадає? я?

       Оце городять небилицю!
       Щоб не пізнав я Солов’я,
       Щоб не пізнав сю гарну птицю;
       Як тілько оком наведу,
       То і вгадаю, де співака»,—

Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака.

«Ходімо, я тебе до лісу поведу,
       Усякої там птиці є багато.
       Та буде сором, пане-брате,
Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав»,—
             Грицькові дядько одвічав.
             І ось вони дойшли до гаю;
       По гаєві усякий птах літає,
       Щебече хто, хто свище, хто гуде,
             Аж округи луна іде.

Н е б і ж

       Ось-осьде Соловей! Який червоногрудий!
              А дметься як, мабуть, великий пан!
Уже то неспроста в його такий жупан.

Д я д ь к о

       Та годі, годі, Грицьку, буде
       Ту погань, Снігиря, хвалить!
Ся птиця не співа, а як усе щебече,
       Вона в гурті як-небудь засвистить;
А більше, голову похнюпивши між плечі,
       Насупившись сидить.

Н е б і ж

Так цитьте лишень, ось я зараз угадаю:
      Я сучий син, коли оце не він!
Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

Д я д ь к о

Та будеш, Грицьку, сучий син:
       Се просто Іволга зоветься;
       Вона із саду в сад літа,
       То вишні гарно об’їда,
То оббива горох, а в співи не вдається.

Н е б і ж

       Так ось коли побачив співака!
       Яка мальована та штучна птиця!
Вертиться, джеркотить, по дереву скака —
От се то Соловей.

Д я д ь к о

Се навісна Синиця!

І довго так небіж дурненький
Меж птицями знаходив Солов’я;
       А Соловей собі сіренький
Над ним співав, сховавшись меж гілля.