Як теля планер з’їло

Що робить пілот, коли висхідні потоки кінчаються, а висоти, щоб долетіти до аеродрому, не вистачає?

Тоді — нічого не поробиш — ми вибираємо поблизу якого-небудь села підходяще поле або вигін, сповіщаємо по радіо на аеродром, де знаходимось, випускаємо повітряні гальма, сідаємо і ждемо, поки з аеродрому на виручку прилетить літак-буксирувальник.

Але не завжди так благополучно буває.

Одного разу відома київська планеристка Алла Куделіна попала в несприятливий район погоди, де зовсім зникли висхідні потоки. Натисла вона на кнопку мікрофона, щоб передати керівникові польотів, де сідати буде, а рація не працює. А тут ще й доброї площадки поблизу не видно.

Довелося сідати далеко в полі. «Може, це й краще, — подумала вона, — менше дітвори набіжить, а то надто неслухняні бувають хлопці, тільки й дивись, щоб, бува, чого на планері не пошкодили».

Вилізла Алла з планера, закрила кабіну і мерщій у село, на пошту, додзвонилася, а сама хвилюється: «Як там планер?» Поспішає назад, вибігає з яру і заспокоїлась: біля планера нікого нема, тільки теля десь узялося, недалеко пасеться. Та що воно планеру зробить?

Зупинилася Алла, стала польові квіти рвати. А теля обійшло навколо планер, наблизилось до хвоста, принюхалось до рулів і раптом… раптом жувати почало.

— Ой лишенько! — закричала планеристка. — Що ти робиш? — І бігом до планера. А до нього ж іще з півкілометра. Теля собі спокійнісінько стоїть, і здалеку видно, як полотняна обшивка, покрита запашним авіаційним лаком — емалітом, — швидко з рулів зникає.

Прибігла захекана планеристка до планера, а від руля поворотів один кістяк залишився. Як закричить, як замахає на теля рукою, а воно ще й маленькі ріжки виставило, битися збирається: видно, йому планер до смаку припав. Покінчивши з рулем, воно до крила збирається перейти.

Вхопила Алла хворостину, відігнала нарешті теля, сіла і заплакала.

А тут і літак вдалині показався. Пілот помітив у полі планер, прямо з ходу на посадку зайшов, поспішає, щоб до заходу сонця на аеродром повернутися. Сів, підрулив до планера, буксирну вірьовку дістає, з кабіни вилазить — і дивно йому: завжди весела й усміхнена, Алла сидить біля планера і гірко плаче.

— Що трапилось? — занепокоївся пілот.

— Планера мого те… теля з’їло! — ще гірше зайшлася дівчина.

— Що ти мелеш? — розсердився пілот. — Хіба теля може такий велетенський, та ще й металевий планер з’їсти ? Це ж тобі не стіжок сіна!

— А ви на хвоста погляньте! — ридає дівчина.

Обійшов пілот навколо крила, глянув на руль та тільки присвиснув: лише де-не-де залишилася пожована обшивка, самі ребра стирчать. А осторонь теля смачно ремигає, ще й на планера з апетитом поглядає, чи не можна там ще чимось поласувати?

— От діла! — почухав потилицю пілот. — Скільки літаю, а жодного разу не чув, щоб теля планер з’їло! Ну нічого, не горюй. Зараз злітаю на аеродром, візьму техніка, перкаль, емаліт, він тобі за ніч наново руля перетягне.

Наступного дня Алла повернулася на аеродром на відремонтованому планері. А ми ще довго жартували з неї. Та жарти жартами, але коли мені доводиться теж у полі сідати, я перш за все дивлюся, щоб телят поблизу не було. Бо, чого доброго, ще й до мого планера доберуться.