Дотик до таємниці

Після закінчення четвертого класу я переїхав з Охтирки у дачне селище Боярку, під Києвом, де жила моя мама.

Я відчував себе майже дорослим.

Мама писала, що по дорозі з Києва в Боярку, неподалік станції Пост-Волинський, є великий аеродром, на якому багато літаків, і їх добре видно з вікна вагона.

Зараз про це, мабуть, смішно читати. Але на той час літаки ще були дивиною, і я ніколи не бачив їх зблизька. Адже над Охтиркою вони пролітали високо і дуже рідко.

Проїхавши Пост-Волинський, я прилип до вагонного вікна. У мене навіть серце дужче забилося з нетерплячки: побачу чи ні?

І раптом за поворотом відкрилось величезне поле з великими будівлями понад краєм — ангарами для літаків.

А ось і справжні літаки!

Не відриваючись од вікна, я жадібно вдивлявся і навіть упізнавав їх. Он ті, маленькі, куцачки, з товстим фюзеляжем це меткі винищувачі, більші — розвідники. А коли віддалік з’явилися чотиримоторні велетні з широкими крилами, я просто завмер від захвату. Це були бомбардувальники ТБ-3. Біля них метушились люди. Я страшенно позаздрив їм.

На жаль, поїзд ішов швидко, і аеродром скоро зник за поворотом.

Боярка мені сподобалася з першого погляду. Затишна якась і дуже зелена. А головне, над нею вдень і вночі гули літаки. І навіть виконували фігури вищого пілотажу.

Невдовзі я вже знав усі фігури: і «мертві петлі», і «бочки», і перевороти через крило, і навіть «штопор». Це коли літак прямовисно несеться каменем до землі та ще й обертається навколо своєї осі.

У Боярці не було ні Палацу піонерів, ні дитячої технічної станції, і нікому було підказати мені, як підступитися до льотної справи. Правда, поряд з нашим будинком був овочевий кіоск, біля якого валялося вдосталь ящиків із фанери та соснових планочок. Чим не матеріал?

Я спробував будувати літачки з них, але вони виходили грубі, некрасиві і дуже важкі. Куди їм до польоту! Падали, як цеглини, і тут же розлітались на друзки. Мене навіть охопив відчай.

Та через рік мені поталанило. Мама придбала путівку і відвезла мене до піонерського табору. І тут виявилося, що у таборі є авіамодельний гурток, яким керує справжній інструктор авіамодельної справи. Я перший записався в гурток. І хоч модель, яку я зробив у таборі, теж не полетіла, але тепер я не горював. Головке, я збагнув, як їх треба будувати, як користуватися кресленнями, як вигинати з тоненьких скіпочок бамбука нервюри і дужки для крила, як звичайним ножем із бруска м’якої податливої липи вистругувати пропелер, який обертався від тоненького пучка накрученої гуми.

Повернувшись із табору, я кілька днів сидів за столом, стругав планочки, вигинав над вогником каганця нервюри, старанно вистругував пропелер. Нарешті все готове. Я обклеїв модель цигарковим папером, який потім побризкав водою. Папір просох і натягся так, що на крилі не було жодної зморшки.

Згоряючи від нетерплячки, я склав модель і побіг на галяву перед лісом. Але запускати не поспішав.

Я добре пам’ятав, що казав інструктор у таборі, регулюючи моделі перед запуском. Крило повинно стояти під деяким кутом до повітряного потоку, мати «кут атаки», щоб утворювати піднімальну силу. І обов’язково треба, щоб центр ваги моделі знаходився під крилом, ближче до його переднього краю. Інакше модель не буде літати.

Я перевірив кріплення крила, кут атаки, пересунув крило по тоненькій реєчці так, щоб воно було в центрі ваги. Все немовби нормально.

«Правильно відрегульована модель, — пригадав я слова інструктора,— повинна добре планерувати».

Тепер можна спробувати. Не накручуючи гумового мотора, я легко штовхнув модель з рук, щоб перевірити, як вона планерує.

І тут сталося диво. Модель не клюнула носом, як бувало в мене досі, а плавно, наче з невидимої гірочки, заковзала вниз, до підніжжя невеликого пагорба…

Ось вона легко опустилась на траву, ціла і неушкоджена. Я схопив її і став швидко накручувати гумовий мотор. По гумових стрічках побігли від закручування перші «баранці», а палець усе сильніше відчував пружно натягнуту гуму. Досить на перший раз.

Я підняв модель над головою.

Полетить чи ні?

Легкий поштовх і…

Летить! Не падає, летить! Та ще й набирає висоту!

Від захвату все в мені тремтіло. Маленький пропелер, що перетворився на ледь мерехтливе коло, тяг мою модель дедалі вище й вище. Ось вона вже піднялася на рівень з соснами, і вітер потихеньку відносить її до крайніх будиночків селища. Я біжу за моделлю стрімголов і чую, як від радості калатає серце:

— Летить! Летить!! Летить!!!

Та ось гумовий мотор розкрутився повністю, пропелер зупинився, модель перейшла на спуск і за кілька секунд, креснувши кінчиком пропелера по землі, розпласталась на траві.

Я бережно підняв свій витвір і навіть погладив легкі крила.

Накрутив гумовий мотор на повну потужність, так що по ньому пішов другий ряд «баранців», і модель, зразу круто направившись угору, піднялася вище сосон та, описуючи плавні віражі, за вітром стала віддалятися все далі й далі.

Я біг за нею, милувався польотом. Мені чомусь здавалося, що я сиджу там, під тоненькими крилами моделі, і сам керую нею. Ось вона накренилась на крило й описує плавні кола вправо. Коли кружляє лелека, здається, що йому так хочеться, і все. А от модель кружляє тому, що я навмисне їй перед запуском руль поворотів повернув управо, щоб вона летіла не по прямій лінії, а колами: адже галявина маленька, і модель може залетіти в ліс, на дерева, шукай її потім. І ось вона слухається руля, кружляє майже на місці. І лише вітер відносить її до будинків. Невже сяде на дах?

Модель помітила дітвора з близьких дворів і, кинувши гру, помчала разом зі мною, щосили галасуючи від захоплення. Модель спланерувала і сіла біля паркану. Я захекався від швидкого бігу хлоп’ята перегнали мене, та ніхто не наважився торкнутись її.

Хлопці засипали мене запитаннями, малеча дивилась на мене знизу так, наче не модель, а сам я спустився з неба після дивовижного польоту над дачним селищем. І мені здавалося в ці хвилини, що я нарешті доторкнувся до краєчка неба, до великої таємниці польоту.

І якщо ви, хлоп’ята, читаючи це оповідання, теж мрієте про небо, я сподіваюсь, ви зрозумієте, чому так багато льотчиків починало свій шлях в авіацію саме з моделей.

І врахуйте, це зовсім не вигадки, ніби, стежачи з землі за польотом моделі, і сам вчишся літати. Мої друзі, які теж колись будували авіамоделі, швидше від інших освоювали льотну справу і ставали відмінними пілотами.

Так що заклик справжніх авіаторів: «Від моделі — до планера, із планера — на літак» — у ті, тепер уже далекі, роки був дуже правильний.