Розділ VII. І останній

«А, здорові були! Навіщо ви собак дражните?» сказав Іван Никифорович, побачивши Антона Прокоповича; бо з Антоном Прокоповичем ніхто інакше не говорив, як жартома.

«Щоб вони поздихали всі! Хто їх дражнить?» відказав Антон Прокопович.

«Ви брешете».

«Їй-богу, ні! Просив вас Петро Федорович на обід».

«Гм».

«Їй-богу! так щиро просив, що й сказати не можна. Що це, каже, Іван Никифорович цурається мене, як ворога. Ніколи не зайде поговорити або посидіти».

Іван Никифорович погладив собі підборіддя.

«Якщо, каже, Іван Никифорович і тепер не прийде, то я не знаю, що й подумати; певне, щось лихе про мене мислить! Зробіть ласку, Антоне Прокоповичу, умовте Івана Никифоровича! То як, Іване Никифоровичу? ходімо! там зібралася тепер чудова компанія!»

Іван Никифорович почав розглядати півня, який, стоячи на ганку, скільки сили горлав.

«Якби ви знали, Іване Никифоровичу», казав далі завзятий депутат: «якої осетрини, якої свіжої ікри прислали Петрові Федоровичу!»

При цьому Іван Никифорович повернув свою голову й почав пильно прислухатися.

Це підбадьорило депутата. «Ходімо мерщій, там і Хома Григорович! Що ж ви?» додав він, побачивши, що Іван Никифорович лежав у тій самій позі. «Що ж? підемо, чи не підемо?»

«Не хочу».

Це «не хочу» вразило Антона Прокоповича. Він уже гадав, що переконливі слова його зовсім переконали цю зрештою достойну людину, та замість того почув рішуче: не хочу.

«Чому ж ви не хочете?» спитав він майже з досадою, яка виявлялась в нього надзвичайно рідко, навіть тоді, коли клали йому на голову запалений папір, чим особливо любили тішити себе суддя та городничий.

Іван Никифорович понюхав табаки.

«Воля ваша, Іване Никифоровичу, я не знаю, що вам перешкоджає?»

«Чого я піду?» промовив нарешті Іван Никифорович: «там буде розбійник!»

Так він називав Івана Івановича… Боже праведний! А чи давно ж…

«Їй-богу, не буде! От як бог святий, що не буде! Щоб мене на цьому місці громом убило!» відказав Антін Прокопович, що ладен був божитися по десять разів на одну годину. «Ходімо ж, Іване Никифоровичу!»

«Та ви брешете, Антоне Прокоповичу, він там?»

«Їй-богу, їй-богу, нема! Щоб я не встав з цього місця, коли він там! Та й самі поміркуйте, з якої б речі я брехав! Щоб мені руки й ноги відсохли!.. Що, і тепер не вірите? Щоб я дуба дав отут-таки перед вами, щоб батько мій і мати та й сам я не побачив царства небесного! Ще не вірите?»

Іван Никифорович, чувши такі запевнення, зовсім заспокоївся і звелів своєму камердинерові в безмежному сюртуці принести шаровари та китайковий козакин.

Я гадаю, що описувати, як саме Іван Никифорович надівав шаровари, як йому намотали галстук і нарешті надягли козакин, який під лівим рукавом лопнув, зовсім не потрібно. Досить сказати, що він увесь той час додержувався пристойної спокійності і не відповідав ані слова на пропозиції Антона Прокоповича — що-небудь проміняти на його турецький кисет.

Тимчасом збори нетерпляче чекали рішучої хвилини, коли з’явиться Іван Никифорович і довершиться нарешті загальне бажання, щоб ці достойні люди помирились між собою; багато хто був майже певен, що не прийде Іван Никифорович. Городничий навіть закладався з однооким Іваном Івановичем, що не прийде, та не зійшовся тільки тому, що одноокий Іван Іванович вимагав, щоб той поставив у заклад підстрелену свою ногу, а він невидюще око; цим городничий дуже образився, а компанія нишком сміялась. Ніхто ще не сідав за стіл, хоч давно вже була друга година, час, коли в Миргороді навіть у парадних випадках давно вже обідають.

Ледве тільки Антін Прокопович з’явився в дверях, як ту ж мить усі його обступили. Антін Прокопович на всі запитання закричав одним рішучим словом: «не прийде!» Ледве тільки він це вимовив і вже град доган, сварок, а може, й щиглів мав посипатись на його голову за невдале посольство, як раптом двері розчинились і — ввійшов Іван Никифорович.

Якби з’явився сам сатана, або мрець, то вони не справили б такого зачудування на все товариство, як здивував його, несподівано прийшовши, Іван Никифорович. А Антін Прокопович тільки заходився зо сміху, вхопившись за боки, з радощів, що так пожартував з усієї компанії.

Хоч як би там було, тільки цьому майже ніхто не міг віри пойняти, щоб Іван Никифорович за такий короткий час зміг одягнутись, як личить дворянинові. Івана Івановича на той час не було; він чогось вийшов. Опам’ятавшись від подиву, вся громада зацікавилася здоров’ям Івана Никифоровича та виявила задоволення, що він роздався в широчінь. Іван Никифорович цілувався з кожним і казав: «спасибі за ласку». Тимчасом запах борщу пролинув по кімнаті і полоскотав приємно ніздрі зголоднілих гостей. Усі посунули до їдальні. Цілий ключ дам балакучих і мовчазних, худих і товстих, потягся вперед, і довгий стіл зарябів усіма барвами. Не описуватиму страв, які були на столі! Не згадаю й про млинці в сметані, ні про утрібку, що подали до борщу, ні про індичку з сливами та родзинками, ні про ту страву, що дуже скидалася на чоботи, намочені в квасі, ні про ту підливу, яка є лебединим співом старовинного кухаря, про ту підливу, яка подавалась оповита вся полум’ям з вина, що дуже тішило і разом лякало дам. Не говоритиму про ці страви, бо мені куди більше подобається їсти їх, ніж розводитись про них у розмовах. Іванові Івановичу дуже сподобалася риба з хріном. Він якнайпильніше взявся до цієї корисної та поживної вправи. Вибираючи тонесенькі риб’ячі кісточки, він клав їх на тарілку і якось несподівано глянув просто себе: творець небесний, як це було дивно! Проти нього сидів Іван Никифорович! В той же самий час глянув і Іван Никифорович!.. Ні!.. Не можу!.. Дайте мені інше перо! Перо моє мляве, мертве, з тонким розщепом для такої картини! Обличчя їх з подивом, що відбився на них, наче скам’яніли. Кожен із них побачив обличчя, здавна знайоме, до якого, здавалося б, мимоволі ладен підійти як до приятеля несподіваного, подати ріжок, промовивши: «призволяйтесь», або: «чи насмілюся просити ласки»; та разом з тим це ж саме обличчя було страшне, як лихе віщування! Піт котився градом з Івана Івановича та з Івана Никифоровича. Присутні, усі, скільки їх було за столом, поніміли від уваги і не відводили очей від колишніх приятелів. Дами, що до того часу захоплені були досить цікавою розмовою про те, як робляться каплуни, раптом урвали розмову. Все стихло! Це була картина, варта пензля великого митця!

Нарешті Іван Іванович вийняв хусточку до носа й почав сякатися; а Іван Никифорович оглянувся навколо себе й спинився очима на відчинених дверях. Городничий ту ж мить помітив цей рух і наказав зачинити двері якнайщільніше. Тоді обидва приятелі почали їсти і вже ні разу не глянули один на одного.

Як тільки скінчився обід, обидва колишні приятелі посхоплювалися з місць і почали шукати шапок, щоб утекти. Тоді городничий моргнув, а Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, одноокий, став за спиною в Івана Никифоровича, а городничий зайшов за спину Іванові Івановичу, і обидва почали підштовхувати їх ззаду, щоб зіпхнути їх докупи і не випускати до того часу, поки не подадуть руки. Іван Іванович, одноокий, наштовхнув Івана Никифоровича, хоч трохи й косо, одначе ж досить іще влучно й на те місце, де стояв Іван Іванович; але городничий учинив дирекцію[1] занадто вбік, бо ніяк не міг впоратися з свавільною піхотою, що не слухала цього разу ніякої команди, і як на злість, закидала надзвичайно далеко і зовсім у протилежний бік (це, може, виходило через те, що за столом було надзвичайно багато різних наливок), так, що Іван Іванович упав на даму в червоній сукні, яка з цікавості протислася на саму середину. Такий знак не віщував нічого доброго. Одначе суддя, щоб полагодити цю справу, став на місце городничого і, потягнувши носом з верхньої губи всю табаку, одіпхнув Івана Івановича в другий бік. В Миргороді це звичайний спосіб примирення. Він трохи схожий на гру у м’яча. Як тільки суддя пхнув Івана Івановича, Іван Іванович, одноокий, вперся скільки сили і пхнув Івана Никифоровича, з якого піт лив, як дощова вода з даху. Дарма, що обидва приятелі дуже опиралися, одначе їх таки зштовхнули, бо обидві сторони, що діяли, дістали значне підкріплення від інших гостей.

Тоді обступили їх з усіх боків щільно й не випускали доти, доки вони не наважилися подати один одному руку. «Бог з вами, Іване Никифоровичу і Іване Івановичу! Скажіть по совісті: за що ви посварилися? не через дурницю хіба? Чи не совісно вам перед людьми та перед богом!»

«Я не знаю», сказав Іван Никифорович, відсапуючись з утоми (помітно було, що він був дуже не від того, щоб помиритися): «я не знаю, що я таке зробив Іванові Івановичу; за що ж він порубав мені хліва та думав згубити мене?»

«Не винен я ні в яких злих намірах», говорив Іван Іванович, не обертаючи очей до Івана Никифоровича. «Присягаюсь і перед богом і перед вами, шановне дворянство, нічого я не зробив моєму ворогові. За що ж він мене ганьбить та шкоди завдає моєму чинові й званню?»

«Якої ж я вам, Іване Івановичу, завдав шкоди?» сказав Іван Никифорович. Ще одна хвилина такої розмови — і давня ворожнеча от-от мала згаснути. Вже Іван Никифорович поліз до кишені, щоб дістати ріжка й сказати: «призволяйтесь».

«Хіба це не шкода», відказав Іван Іванович, не підводячи очей: «коли ви, шановний добродію, образили мій чин та рід таким словом, що його непристойно тут сказати».

«Дозвольте вам сказати по-приятельському, Іване Івановичу! (на цьому Іван Никифорович доторкнувся пальцем до ґудзика Івана Івановича, що означало цілковиту його прихильність) ви образились за чорт знає що таке: за те, що я назвав вас гусаком…» Іван Никифорович схаменувся, що вчинив необачність, вимовивши це слово; та вже було пізно: слово було вимовлено. Все пішло до дідька!

Коли, почувши те слово без свідків, Іван Іванович знетямився і так розгнівався, що не дай боже нікому такою бачити людину, що ж тепер, зміркуйте, ласкаві читачі, що тепер, коли згубне слово вимовлене було в товаристві, де було безліч дам, перед якими Іван Іванович любив бути особливо пристойним? Якби учинив Іван Никифорович не так, сказав би птиця, а не гусак, ще можна було б якось владнати. Та — всьому кінець!

Він кинув на Івана Никифоровича погляд — і який погляді Якби тому поглядові дано було владу виконавчу, то він стер би на порох Івана Никифоровича. Гості зрозуміли цей погляд і поспішили самі розвести їх. І ця людина, зразок лагідності, що жодної жебрачки не обминав, щоб не розпитати її, вибіг оскаженілий. Ось такі страшні бурі роблять пристрасті!

Цілий місяць нічого не було чути про Івана Івановича. Він заперся у себе в домі. Заповідну скриню було відчинено, з скрині видобуто, що? карбованці! старі, дідівські карбованці! І оці карбованці перейшли в забруднені руки чорнильних ділків. Справу було перенесено до палати. І коли дістав Іван Іванович радісну звістку, що завтра розв’яжеться вона, тоді тільки виглянув на світ і наважився вийти з дому. Гай-гай! з того часу палата сповіщала день у день, що справа скінчиться завтра, і так на протязі десяти років!

Років тому з п’ять я проїжджав через місто Миргород. Я їхав у погану пору. Тоді стояла осінь з своєю сумно-вологою погодою, грязюкою й туманом. Якась ненатуральна зелень — витвір нудних, безнастанних дощів, вкривала рідкою сіткою поля й ниви, яким вона так пасувала, як пустощі старому, як троянди бабі. На мене тоді великий вплив робила погода: я нудьгував, коли вона була нудна. Та, незважаючи на це, коли я став під’їжджати до Миргорода, то почув, що серце в мене дуже б’ється. Боже, скільки спогадів! я двадцять років не бачив Миргорода. Тут жили тоді у зворушливому приятельстві дві єдині в світі людини, два єдині друзі. А скільки вимерло знаменитих людей! Суддя Дем’ян Дем’янович вже тоді був покійником; Іван Іванович, що з одним оком, теж помандрував у безповоротну дорогу. Я виїхав на головну вулицю: скрізь стояли тички з прив’язаними згори віхтями соломи: провадилось якесь нове планування! Кілька хат було розвалено. Залишки з тинів та парканів стирчали похмуро.

День був тоді святковий; я наказав вкриту рогожею буду свою спинити перед церквою, і ввійшов так тихо, що ніхто не обернувся. Правда, і нікому було. Церква була порожня. Люду майже нікого. Видно було, що й найбогомільніші побоялись грязюки. Свічки серед похмурого, краще сказати, хворого дня, були якісь химерно неприємні; темні притвори були сумні; довгасті вікна з круглими шибками вмивалися дощовими сльозами. Я одійшов у притвір і звернувся до поважного діда з посивілим волоссям: «Дозвольте дізнатися, чи живий Іван Никифорович?» В цей час лампада спалахнула ясніше перед образом, і світло просто вдарило в обличчя моєму сусідові. Як же я здивувався, коли, розглядаючи, побачив знайомі риси! То був сам Іван Никифорович! Та як же змінився! «Чи здорові ви, Іване Никифоровичу? Як же ви постарілися!» «Еге, постарівся. Я сьогодні з Полтави», відказав Іван Никифорович.

«Що ви кажете! Їздили до Полтави в таку погану годину?» «Що ж робити! Позов…» Тут я мимоволі зітхнув. Іван Никифорович помітив те зітхання й сказав: «не турбуйтесь, я маю певну звістку, що справа розв’яжеться на тому тижні, і на мою користь». Я знизав плечима і пішов довідатися що-небудь про Івана Івановича.

«Іван Іванович тут!» сказав мені хтось: «він на криласі». Я побачив тоді худу постать. Чи це ж Іван Іванович? Обличчя було вкрите зморшками, волосся було зовсім біле; але бекеша була все та сама. Після перших привітань, Іван Іванович, повернувшись до мене з веселою усмішкою, що так завжди пасувала до його лійкоподібного обличчя, сказав: «Чи повідомити вас про приємну новину?» «Про яку новину?» спитав я. «Завтра неодмінно буде розв’язано нашу справу. Палата сказала напевне».

Я зітхнув ще глибше й мерщій поспішив попрощатися, бо я їхав у дуже важливій справі, і сів у буду.

Худі коні, відомі в Миргороді під назвою кур’єрських[2], потяглись, вчиняючи копитами своїми, що поринали в сіру багнюку, неприємний для вуха звук. Дощ лив, як із відра, на фурмана, що сидів на передку й напнувся рогожею. Вогкість мене пройняла наскрізь. Сумна застава з будкою, в якій інвалід латав сіре обладнання своє, поволі проминула повз мене. Знову те саме поле, подекуди пооране, чорне, подекуди зелене, мокрі галки та ворони, одноманітний дощ, заплакане без просвітку небо. — Нудно на цьому світі, панове!