Розділ VI. З якого читач легко може довідатися про все те, що в ньому міститься

Хоч як старалися в суді приховати справу, а вже другого дня весь Миргород дізнався, що свиня Івана Івановича потягла скаргу Івана Никифоровича. Сам городничий перший, забувшись, проговорився про це. Коли Іванові Никифоровичу сказали про це, він нічого не сказав, спитав тільки: «чи не бура?»

Та Агафія Федосіївна, що була при цьому, взялася знову напосідати на Івана Никифоровича: «що ти, Іване Никифоровичу? з тебе сміятимуться, як із дурня, коли ти попустиш! Який з тебе після того буде дворянин? Ти будеш гірший за ту бабу, що продає сластьони, які ти так любиш!» І вговорила невгамовна! Знайшла десь чоловіка середнього віку, чорнопикого, з плямами по всьому обличчю, в темноснньому з латками на ліктях сюртуці, ну зовсім канцелярського каламаря! Чоботи він мастив дьогтем, носив по троє пер за вухом та прив’язану до ґудзика скляну пляшечку, замість чорнильниці, з’їдав за одним разом дев’ять пирогів, а десятий ховав у кишеню, і на один аркуш гербового паперу стільки вписував усякої ябеди, що ніякий читець не міг би за один раз прочитати, не перебиваючи цього кашлянням та чханням. Оця невеличка подоба людини шпорталася, ниділа, писала і нарешті надряпала такого папера:

«До Миргородського повітового суду від дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна.

З причини отої скарги моєї, що від мене, дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна, до того мала бути, сукупно з дворянином Іваном Івановим сином Перерепенком; до чого й сам повітовий миргородський суд потурання своє виявив. І саме навіть оте нахабне свавільство бурої свині, бувши в таємниці тримане і вже від сторонніх осіб до відома дійшовши. Понеже отой пропуск та потурання, ико зловмисне, судові всеконечно підлягає; бо отая свиня є тварина дурна, і тим паче здатна до викрадення паперу. З чого очевидно виявляється, що часто згадувана свиня не інакше, як була підбурена до того самим супротивником, що взиває себе дворянином Іваном Івановим сином Перерепенком, якого вже спіймано на розбої, замахові на життя та святотатстві. Проте ото миргородський суд, з притаманною йому небезсторонністю, таємну своєї особи згоду виявив; без якої згоди ота свиня ніяким би способом не могла бути допущена до викрадення паперу; бо миргородський повітовий суд слугами вельми забезпечений, для цього досить уже згадати одного солдата, що повсякчас у прихожій пробував, який, хоч має одно невидюще око та покалічену руку, але, щоб вигнати свиню та вдарити її дрюком, має цілком відповідні здатності. З чого достеменно видно потурання отого миргородського суду та безперечний розподіл крамарського з того баришу, навзаєм суміщаючись. Отой же вищезгаданий розбійник і дворянин Іван Іванів син Перерепенко в дочиненні ошельмувавшись позостався. Тому й доводжу отому повітовому суду я, дворянин Іван Никнфорів син Довгочхун до належного вссвідома, що коли з отої бурої свині чи з дворянина Перерепенка, що погодився з нею, означена скарга відшкодована не буде і в ній вирішення по справедливості та на мою користь не вийде: то я, дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, про таке отого суду протизаконне потурання подати скаргу до палати маю з належним за формою перенесенням справи.

Дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Дозгочхун».

Ця скарга справила свій вплив: суддя був людина, як звичайно бувають всі добрі люди, боягузливий. Він вдався до секретаря. Та секретар пустив крізь губи густе «гм» і показав на обличчі своєму байдужу й диявольськи двозначну міну, яку робить сам тільки сатана, коли бачить біля ніг свою жертву, що прибігає до нього.

Одно тільки залишалося: помирити двох приятелів. Та як узятись до того, коли всі заходи досі не мали успіху? Однак ще наважилися спробувати, га Іван Іванович впрост оголосив, що не хоче, і навіть дуже розгнівався. Іван Никифорович замість відповіді обернувся спиною назад і хоч би слово сказав. Тоді процес пішов з надзвичайною швидкістю, чим так уславлені судища. Скаргу позначили, записали, виставили номер, вшили, розписались, усе те за один день, і поклали в шафу, де вона лежала, лежала, лежала рік, другий, третій; безліч дівчат встигло повиходити заміж, у Миргороді проклали нову вулицю; у судді випав один кутній зуб та два бокових, у Івана Івановича бігало по дворі більше дітлахів, ніж раніше, звідкіля вони взялись, бог один знає! Іван Никифорович на докір Іванові Івановичу поставив нового гусячого хліва, хоч трохи й далі від колишнього, і зовсім одгородився будинками від Івана Івановича, так що ці пошани гідні мужі ніколи майже в вічі не бачили один одного,— і справа все лежала в найкращому порядку, в шафі, що зробилася мармуровою від чорнильних плям.

Тимчасом сталася надзвичайно поважна для всього Миргорода подія.

Городничий упоряджав асамблею![1] Де візьму я пензлів та фарб, щоб змалювати різноманітність гостей та пишну учту? Візьміть годинника, відкрийте його та погляньте, що там робиться! Чи не правда, нісенітниця страшенна? Уявіть же тепер собі, що майже стільки саме, коли не більше, коліс стояло серед подвір’я в городничого. Яких бричок, яких візків там не було! Одна — в задку широка, а передку вузенька; друга — в задку вузенька, а в передку — широка. Одна була й бричка і візок разом, друга ні бричка ні візок; та була схожа на величезну копицю сіна або на товсту купчиху; друга на розпатланого єврея або на кістяк, з якого не зовсім іще облізла шкура; інша була в профіль чистісінька люлька із вибухом; а та була ні на що не схожа, являючи якусь дивну істоту, зовсім безладну й надзвичайно фантастичну. З-поміж того хаосу коліс та передків здіймалася якась подоба карети з хатнім вікном, з грубими навхрест раминами. Машталіри в сірих чекменях, свитках та сіряках, в смушевих шапках та в різноманітних кашкетах, з люльками в руках, проводили по подвір’ю розпряжених коней. Що за асамблею впорядив городничий! Дозвольте, я перелічу всіх, що там були: Тарас Тарасович, Євпл Акинфович, Євтихій Євтихійович, Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, Сава Гаврилович, наш Іван Іванович, Олефір Олефірович, Макар Назарович, Хома Григорович… Не можу далі! сили бракує! Рука втомлюється писати. А скільки було дам! смаглявих і білолицих, довгих і коротеньких, товстих, як Іван Никифорович, і таких тонких, що, здавалося, кожну можна було сховати в піхві від шпаги городничого. Скільки чепців! скільки суконь! червоних, жовтих, кофійних, зелених, синіх, нових, перелицьованих, перекроєних, хусток, стьожок, ридикюлів! Прощайте, бідні очі! ви нічого не варті будете після цього спектаклю. А якого довгого стола було витягнуто! А як розговорилися всі — який галас вчинили! Куди проти цього млин з усіми своїми жорнами, колесами, шестернею, ступами! Не можу вам сказати напевне, про що вони говорили, але треба думати, що про багато приємних та корисних речей, як-от: про погоду, про собак, про пшеницю, про чепчики, про жеребців. Нарешті, Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, сліпий на одне око, сказав: «мені дуже дивно, що праве око моє (сліпий на одно око Іван Іванович завжди говорив про себе іронічно) не бачить Івана Никифоровича пана Довгочхуна».

«Не схотів прийти», сказав городничий.

«Як це?»

«От уже, слава богу, два роки, як посварились вони між собою, тобто Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, і де один, туди другий нізащо не піде!»

«Та що ви кажете!» При цьому одноокий Іван Іванович звів очі вгору і склав руки докупи. «Що ж тепер, коли вже люди з добрими очима не живуть >у згоді, то як же жити мені в злагоді з сліпим своїм оком!» На ці слова всі засміялися на весь рот. Усі дуже любили одноокого Івана Івановича за те, що він сипав жартами зовсім на теперішній смак; навіть високий, сухорлявий чоловік у байовому сюртуці з пластирем на носі, що до того часу сидів у кутку й ні разу не виявив руху на своєму обличчі, навіть коли залетіла йому в ніс муха, той самий пан підвівся з свого місця і підсунувся ближче до натовпу, що обступив одноокого Івана Івановича. «Послухайте!» сказав одноокий Іван Іванович, побачивши, як оточило його чимале товариство. «Послухайте, замість того, щоб, як ви тепер, задивлятись на сліпе моє око, давайте, замість того, помиримо двох наших приятелів! Тепер Іван Іванович розмовляє з жінками та дівчатами, а ми пошлімо нишком по Івана Никифоровича та й зведемо їх докупи».

Всі однодушно пристали на думку Івана Івановича і поклали негайно послати до Івана Никифоровича додому просити його, хоч би там що, прибути до городничого на обід. Але поважне питання: на кого покласти це важливе доручення? усім завдало клопоту. Довго сперечалися, хто здатніший та меткіший у дипломатичній справі; нарешті, одностайно вирішили покласти все це на Антона Прокоповича Голопузя. Але перше треба трохи познайомити читача з цією видатною особою. Антін Прокопович був зовсім доброчинний чоловік у всьому значенні цього слова: чи дасть йому хто з почесних людей у Миргороді хустку на шию, чи спідні — він дякує; чи дасть йому хто легенько щигля в ніс, він і тоді дякує. Коли в нього питали: «чого це у вас, Антоне Прокоповичу, сюртук коричневий, а рукава голубі?» то він звичайно завжди відповідав: «а у вас і такого нема! Заждіть, виноситься, весь буде однаковий!» І справді: голубе сукно, під впливом сонця, почало перетворюватися на коричневе, і тепер зовсім підходить кольором до сюртука; та ось що дивно, що Антін Прокопович має звичку суконну одежу носити літом, а китайкову — зимою. Антін Прокопович не має свого дому. Був у нього перше край міста, та він його продав, а на ті гроші купив трійку гнідих коней та невелику бричку, якою їздив гостювати по поміщиках. Але що з кіньми було багато клопоту та й потрібні були гроші на овес, то Антін Прокопович їх проміняв на скрипку та двірську дівку, взявши додачі асигнацію на двадцять п’ять карбованців. Потім скрипку Антін Прокопович продав, а дівку проміняв за кисет сап’яновий з золотом. І тепер у нього кисет такий, якого ні в кого нема. За цю втіху він уже не може роз’їжджати по селах, а мусить залишатися в місті та ночувати по різних домах, особливо тих дворян, яким було приємно давати йому щиглі в ніс. Антін Прокопович любить добре попоїсти, непогано грає в дурня та в мельника; слухатися було завжди його стихією, і тому він, узявши шапку та палицю, негайно рушив в дорогу. Але йдучи, почав міркувати, яким способом йому спонукати Івана Никифоровича прийти на асамблею. Трохи крута вдача цієї, зрештою достойної людини, робила доручення майже нездійсненним. Та й як, справді, йому наважитися прийти, коли встати з ліжка йому вже було за велику працю? Але, скажімо, він устане, та як йому прийти туди, де перебуває, що, безперечно, він знає, запеклий ворог його? Що далі Антін Прокопович обмірковував, то все більше виявляв перепон. День був душний; сонце пекло; піт аж лився з нього. Антін Прокопович, дарма, що йому давали щиглі в ніс, був досить хитра людина у багатьох справах. Тільки в міні був він не такий щасливий; він добре знав, коли треба прикинутись дурником, і вмів іноді викрутитися в таких обставинах та випадках, де рідко розумна людина зуміє викрутитись.

В той час, коли вигадливий розум його видумував спосіб* як переконати Івана Никифоровича, і він уже хоробро йшов назустріч усьому, одна несподівана річ трохи збентежила його. Не завадить тут повідомити читача, що в Антона Прокоповича були між іншим одні штани такої химерної властивості, що коли він надівав їх, то собаки завжди кусали його за литки. Як на лихо, того дня надів він саме ті штани. І через те, ледве він удався в міркування, як страшенний гавкіт з усіх боків вразив його вухо. Антін Прокопович здійняв такий крик (голосніше за нього ніхто не вмів кричати), що не тільки знайома баба та мешканець незмірного сюртука вибігли йому назустріч, але навіть хлоп’ята з подвір’я Івана Івановича висипали до нього, і хоч собаки тільки за одну ногу встигли вкусити його, це, проте, дуже зменшило його бадьорість, і він з певною боязкістю підступав до ганку.