Розділ II. З якого можна дізнатися, чого захотілось Іваном Івановичу, про що велася розмова між Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем і чим вона скінчилась
Ранком, це було в липні місяці, Іван Іванович лежав під дашком. День був гарячий, повітря сухе й переливалося струмками. Іван Іванович встиг уже побувати за містом коло косарів та на хуторі, встиг розпитати чоловіків та жінок, що зустрічалися по дорозі, звідки, куди й чого; наморився страх і приліг одпочити. Лежачи, він довго оглядав комори, подвір’я, сараї, курей, що бігали по подвір’ю, і думав собі: «Боже ти мій, господи, який я хазяїні Чого в мене немає? Птиця, будівлі, комори, все, чого душа забажає, горілка перегінна, настояна; в садку груші, сливи; в городі мак, капуста, горох… Чого ж ще нема в мене?.. Хотів би я знати, чого нема в мене?»
Поставивши собі таке глибокодумне запитання, Іван Іванович задумався; а тимчасом очі його відшукали нові речі, переступили через паркан на подвір’я до Івана Никифоровича і захопилися мимоволі цікавим видовищем. Худа баба виносила за порядком злежану одежу та розвішувала її на натягнутому мотузку провітрювати. Незабаром старий мундир, з виношеними обшлагами, простяг у повітря рукава й обіймав парчеву кофту, з-поза нього висунувся дворянський з гербовими ґудзиками, з одгризеним коміром, білі казимірові штани, з плямами, що їх колись натягав Іван Никифорович на ноги і що їх тепер можна було натягти хіба що на його пальці. За ними незабаром звисли й інші на зразок букви Л. Потім синій козацький бешмет, що його пошив собі Іван Никифорович літ тому з дванадцять, коли лагодився був вступити до міліції та вже й запустив був собі вуси. Нарешті, одне до одного, виткнулася шпага, схожа на гострий шпиль, що стирчав у повітрі. Потім замаяли фалди чогось схожого на каптан, трав’янисто-зеленого кольору, з мідними ґудзиками, як п’ятак завбільшки. З-за фалд виглянув жилет, облямований золотим позументом, з великим викотом спереду. Жилет закрила незабаром стара спідниця покійної бабуні, з кишенями, у які можна було заховати по кавуну. Все те, перемішуючись, становило для Івана Івановича дуже цікаве видовище, тимчасом як сонячне проміння, охоплюючи то там, то там синій чи зелений рукав, червоний обшлаг, або частину золотої парчі, чи мінячись на вістрі шпаги, робили з нього щось незвичайне, схоже на той вертеп, що його возять по хуторах мандрівні дурисвіти. Особливо, коли юрма людей, стиснувшись докупи, дивиться на царя Ірода в золотій короні, чи на Антона[1], що веде козу; за вертепом вищить скрипка; циган бренькає руками на губах, замість барабана, а сонце заходить, і свіжий холод південної ночі непомітно горнеться щільніше до свіжих плечей та грудей огрядних хуторянок. Незабаром стара вилізла з комори, кректячи й несучи на собі старовинне сідло з поодриваними стременами, з витертими ремінними чохлами для пістолів, з чепраком, колись яскраво-червоного кольору, із золотим гаптуванням та мідними прикрасами. «Ого дурна баба!» подумав Іван Іванович: «вона ще витягне й самого Івана Никифоровича провітрювати». І справді: Іван Іванович не зовсім помилився в своєму здогаді. Хвилин через п’ять піднеслися нанкові шаровари Івана Никифоровича і затулили собою мало не половину подвір’я. Після того вона винесла ще шапку та рушницю. «Що ж це за знак?» подумав Іван Іванович: «я не бачив ніколи рушниці в Івана Никифоровича. Що ж це він? стріляти не стріляє, а рушницю держить! Нащо ж вона йому? А штучка гарна! Я давно хотів придбати собі таку. Дуже мені хочеться мати цю рушничку; я люблю побавитися рушничкою. Гей, бабо, бабо!» загукав Іван Іванович, киваючи пальцем.
Стара підійшла до огорожі.
«Що це в тебе, бабусю, таке?»
«Бачите самі, рушниця».
«Яка рушниця?»
«Хто його знає, яка! Якби вона була моя, то я, може, й знала б, з чого вона зроблена, але вона панська».
Іван Іванович устав і почав розглядати рушницю з усіх боків і забув покартати бабу за те, що вона вивісила її разом із шпагою провітрювати.
«Вона, мабуть, залізна», казала далі стара.
«Гм! залізна. Чому ж вона залізна?» казав про себе Іван Іванович: «А чи давно вона в пана?»
«Може, й давно».
«Гарна штучка!» провадив далі Іван Іванович: «я випрошу її. Що він має робити з нею! або виміняю на що-небудь. А що, бабусю, дома пан?
«Дома».
«Що він? лежить?»
«Лежить».
«Ну, гаразд; я зайду до нього».
Іван Іванович одягся, взяв у руки сукувату палицю од собак, бо в Миргороді куди більше їх трапляється на вулиці, ніж людей, і пішов.
Двір Івана Никифоровича хоч був біля двору Івана Івановича й можна було перелізти з одного в другий через тин, проте Іван Іванович пішов вулицею. З цієї вулиці треба було перейти в провулок, такий вузький, що коли траплялось зустрітися там двом повозам по одній коняці, то вони вже не могли розминутись і залишалися в такому стані доти, поки схопивши за задні колеса, не витягали їх того туди, а того туди, на обидва боки на вулицю. А піший вбирався, мов у квітки, в реп’яхи, що росли обабіч коло тину. На цей провулок виходили з одного боку сарай Івана Івановича, а з другого — комора, ворота та голубник Івана Никифоровича. Іван Іванович підійшов до воріт, забряжчав клямкою: всередині здійнялась гавкотня; та різномасна зграя скоро побігла, вимахуючи хвостами, назад, побачивши, що то була знайома людина. Іван Іванович перейшов подвір’я, де рябіли індійські голуби, що їх годував власноручно Іван Никифорович, лушпиння з кавунів та динь, там травичка, там поламане колесо, чи обруч із бочки, або хлопчина, який валявся на землі в забрудненій сорочці — картина, що люблять живописці! Тінь від розвішаної одежі вкривала майже все подвір’я і давала йому деякий холодок. Баба зустріла його, уклонилась і, загавившись, стала на одному місці. Перед домом чепурився ганочок з дашком на двох дубових стовпах — непевний захисток від сонця, що в цей час на Україні не любить жартувати і обливає пішу людину з голови до п’ят гарячим потом. З цього можна було бачити, як ото дуже забажалося Іванові Івановичу набути потрібну річ, коли він наважився піти в таку пору, не додержавши навіть свого повсякчасного звичаю виходити тільки ввечері.
Кімната, куди вступив Іван Іванович, була зовсім темна, бо віконниці були позачинювані, і сонячний промінь, пробиваючись крізь дірку, зроблену у віконниці, набув райдужних барв і, вдаряючи в протилежну стіну, вимальовував на ній строкатий ландшафт з очеретяних дахів, дерев та розвішаної на подвір’ї одежі, тільки все обернене догори. Від того усій кімнаті надавалося якоїсь дивної сутіні.
«Боже поможи!» сказав Іван Іванович.
«А! здорові будьте, Іване Івановичу!» відповів голос з кутка. Тоді тільки Іван Іванович помітив Івана Никифоровича, що лежав на розстеленому долі килимі. «Вибачайте, що я перед вами в натурі». Іван Никифорович лежав без усього, навіть без сорочки.
«Нічого. Чи спочивали ви сьогодні, Іване Никифоровичу?»
«Спочивав. А ви спочивали, Іване Івановичу?»
«Спочивав».
«То оце ви і встали?»
«Я оце встав? Христос з вами, Іване Никифоровичу! Як можна спати до такої пори! Я оце тільки приїхав із хутора. Прегарні жита по дорозі! дивовижні! І сіно таке буйне, м’яке, травнисте!»
«Горпино!» загукав Іван Никифорович: «принеси Іванові Івановичу горілки та пирогів із сметаною!»
«Гарна година сьогодні!»
«Не хваліть, Іване Івановичу. Чорти б її забрали! місця не знайдеш від спеки».
«От, треба-таки спом’янути чорта. Гей, Іване Никифоровичу! Ви згадаєте моє слово, та вже буде пізно: буде вам на тім світі за богоогидні слова».
«Чим же я образив вас, Іване Івановичу? Я не зачіпав ні батька, ні матері вашої. Не знаю, чим я вас образив».
«Годі вже, годі, Іване Никифоровичу!»
«Їй-богу, я не образив вас, Іване Івановичу!»
«Дивно, що перепелиці до цього часу не йдуть на дудочку».
«Як ви собі хочете, думайте, що ваша воля, а тільки я вас не образив нічим».
«Не знаю, чому вони не йдуть», казав Іван Іванович, ніби не слухаючи Івана Никифоровича. «Чи час не настав ще, тільки ж пора, здається, така, як треба».
«То ви кажете, що жита гарні?»
«Чудові жита, чудові!»
Після того запала мовчанка.
«Навіщо це ви, Іване Никифоровичу, одежу розвішуєте?» нарешті сказав Іван Іванович.
«Та прегарну, майже нову одежу загноїла проклята баба. Тепер провітрюю; сукно тонке, добряче, перелицюй тільки — і можна знову носити».
«Мені там сподобалась одна штучка. Іване Никифоровичу».
«Яка?»
«Скажіть, будь ласка, навіщо вам ота рушниця, що провітрюється у вас вкупі з одежею?» Тут Іван Іванович підніс табаки: «Чи насмілюся просити ласки?»
«Нічого, призволяйтесь! я понюхаю свою». На цім слові Іван Никифорович помацав круг себе і дістав ріжок. «Ото дурна баба, то вона й рушницю туди почепила! Гарну табаку єврей робить у Сорочинцях. Не знаю, чого він додає туди, а таке пахуче! На канупер трохи схоже. Ось візьміть, розжуйте трошки в роті. А правда, схоже трошки на канупер? беріть, призволяйтесь!»
«Скажіть, будь ласка, Іване Никифоровичу, я все про рушницю, що ви з нею робитимете? адже вона вам не потрібна».
«Як це не потрібна? а як доведеться стріляти?»
«Господь з вами, Іване Никифоровичу, коли ж ви будете стріляти? Хіба по страшному суді? Ви, скільки я знаю й інші пам’ятають, ще жодної качки не вбили, та й вам натуру не таку вже Господь бог дав, щоб стріляти. У вас статура і постать поважна. Як же вам блукати болотами, коли ваша одежина, та, що її не в кожній розмові годиться називати, провітрюється і тепер ще, то що ж тоді? Ні, вам треба спокою, відпочинку (Іван Іванович, як згадано вже, надзвичайно мальовничо говорив, коли треба було переконувати кого. Як він говорив! Боже, як він говорив!). Егеж, то вам, кажу, личать пристойні вчинки. Послухайте, віддайте її мені!»
«Як це можна! це рушниця дорога. Таких рушниць тепер не знайдете ніде. Я ще як збирався в міліцію, купив її в турчина. А тепер би ото враз і віддати її! Як можна! це річ конче потрібна».
«Нащо ж вона потрібна?»
«Як нащо? А коли нападуть на хату розбійники… Ще б пак непотрібна! Слава тобі господи! тепер я спокійний і не боюсь нічого. А чому? тому, що я знаю, що в мене стоїть у коморі рушниця».
«Добра рушниця! Та в неї, Іване Никифоровичу, замок зіпсований».
«То що, що зіпсований? Можна полагодити. Треба тільки вмазати конопляною олією, щоб не іржавів».
«З ваших слів, Іване Никифоровичу, я нітрохи не бачу дружньої до мене прихильності. Ви нічого не хочете зробити для мене на знак приязні».
«Як же це ви говорите, Іване Івановичу, що я вам не виявляю ніякої приязні? Як вам не совісно? Ваші воли пасуться в мене на степу, і я ні разу не займав їх. Коли ідете до Полтави, то завжди просите в мене брички, — і що ж? хіба не давав я коли? Дітлахи ваші перелазять через тин до мене на подвір’я та бавляться з моїми собаками — я нічого не кажу: нехай собі бавляться, аби нічого не займали! нехай собі бавляться!
«Коли не хочете подарувати, то, може, поміняємось».
«Що ж ви мені дасте за неї?» Тут Іван Никифорович сперся на руку і поглянув на Івана Івановича.
«Я вам дам за неї буру свиню, ту саму, що відгодував у сажу. Добра свиня! Побачите, коли на той рік вона не наведе вам поросят».
«Не знаю я, як ви можете, Іване Івановичу, це говорити. Нащо мені свиня ваша? Хіба по чортові поминки справляти».
«От ізнов! без чорта таки не можна обійтися! Гріх вам; їй-богу, гріх Іване Никифоровичу!»
«Та як же ви, справді, Іване Івановичу, даєте за рушницю чорт знає що таке: свиню».
«Чого ж вона чорт знає що таке, Іване Никифоровичу?»
«Як же таки, ви самі б розміркували до ладу. Це таки рушниця — річ відома; а то чорт знає що: свиня! Коли б не ви казали, я б міг взяти це за образу для себе».
«Що ж таке негарне помітили ви в свині?»
«Та за кого ж ви справді вважаєте мене? щоб я свиню…» «Сідайте, сідайте! не буду вже… Нехай вам зостається ваша рушниця, нехай собі зогниє та переіржавіє, стоячи в кутку в коморі — не хочу більше говорити про неї».
Після того запала мовчанка.
«Кажуть», почав Іван Іванович: «що три королі оповістили війну цареві нашому».
«Егеж, казав мені Петро Федорович; що ж це за війна? і чого вона?»
«Напевне не можна сказати, Іване Никифоровичу, за що вона. Я гадаю, що королі хочуть, щоб ми всі перейшли в турецьку віру».
«Ач, дурні, чого захотіли!» промовив Іван Никифорович, підвівши трохи голову.
«От бачите, а цар наш й оголосив їм за те війну. Ні, каже, перейдіть ви самі у віру христову!»
«Що ж? адже наші їх поб’ють, Іване Івановичу!» «Поб’ють. То не хочете, Іване Никифоровичу, проміняти рушничку?»
«Мені дивно, Іване Івановичу, ви, здається, людина відома вченістю, а говорите як підліток. Що б я за дурень такий…»
«Сідайте, сідайте. Бог із нею! нехай вона собі згине; не говоритиму більше!..»
У цей час принесли закуску.
Іван Іванович випив чарку й закусив пирогом із сметаною. «Слухайте, Іване Никифоровичу. Я вам дам, крім свині, ще два мішки вівса; ви ж бо вівса не сіяли. Цього року вам однаково треба буде купувати овес».
«Їй-богу, Іване Івановичу, з вами говорити треба гороху наївшись. (Це ще нічого, Іван Никифорович ще й не такі слівця пускає). Де видано, щоб хто рушницю проміняв за два мішки вівса? Небійсь, бекеши своєї не віддасте».
«Та ви ж забули, Іване Никифоровичу, що я й свиню ще даю вам».
«Як! два мішки вівса й свиню за рушницю?»
«А що ж, хіба мало?»
«За рушницю?»
«Звісно, за рушницю!»
«Два мішки за рушницю?»
«Два мішки не порожні, а з вівсом; а свиню забули?» «Поцілуйтеся ви з своєю свинею, а коли не хочете, то з чортом!»
«О! вас зачепи тільки! Побачите: нашпигують вам на тому світі язика гарячими голками за такі богомерзенні слова. Після розмови з вами треба й обличчя й руки вмити й самому обкуритися».
«Дозвольте, Іване Івановичу; рушниця річ благородна, щонайцікавіша забавка, до того й окраса в кімнаті приємна…»
«Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так з своєю рушницею, як дурень з писаною торбою», сказав Іван Іванович з досадою, бо й справді починав уже гніватися.
«А ви, Іване Івановичу, справжній гусак».
Якби Іван Никифорович не сказав цього слова, то вони б посперечалися проміж себе й розійшлись, як завжди, приятелями; але тепер сталося зовсім не те. Іван Іванович увесь спалахнув.
«Що ви таке сказали, Іване Никифоровичу?» запитав він, підвищивши голос.
«Я сказав, що ви схожі на гусака, Іване Івановичу!»
«Як же ви насмілились, добродію, забувши і пристойність і пошану до чину й фамілії людини, знеславити таким ганебним найменням?»
«Що ж тут ганебного? Та чого ви ото й справді розмахалися руками, Іване Івановичу?»
«Ще раз кажу, як ви насмілились, знехтувавши всяку пристойність, назвати мене гусаком?»
«Начхав я вам на полову, Іване Івановичу! Що це ви так розкудахкались?»
Іван Іванович не міг більше стриматися: губи його тремтіли; рот змінив звичайний вигляд іжиці і став схожим на О; очима він так лупав, що зробилося страшно. Це було в Івана Івановича надзвичайно рідко. Треба було для цього його дуже розгнівити. «Та я ж вам об’являю», вимовив Іван Іванович: «що я знати вас не хочу».
«Велике лихо! їй-богу, не заплачу від того!» відповів Іван Никифорович. Брехав, брехав, їй-богу, брехав! йому дуже було прикре те.
«Ноги моєї не буде у вашій хаті».
«Еге-ге!» сказав Іван Никифорович, з досади не знаючи сам, що робити, і навіть проти звичаю ставши на ноги. «Гей, бабо, хлопче!» Тут виткнулася з-за дверей та сама худа баба і невеличкий на зріст хлопчик, закутаний у довгий і широкий сюртук. «Візьміть Івана Івановича за руки та виведіть його за двері!»
«Як? Дворянина?» закричав з почуттям гідності й обурення Іван Іванович. «Насмільтесь тільки! підступіть! я вас знищу з дурним вашим паном! Ворон не знайде місця вашого!» (Іван Іванович говорив надзвичайно сильно, коли душа його була обурена).
Вся група являла сильну картину: Іван Никифорович, що стояв посеред кімнати в повній красі своїй, без будь-якої оздоби! Баба, роззявивши рота й виявивши на обличчі найбезглуздішу, повну переляку міну! Іван Іванович з піднесеною вгору рукою, як змальовувалося римських трибунів! То була незвичайна хвилина! Спектакль чудовий! і тимчасом був один тільки глядач: це був хлопчик у незмірному сюртуці, що стояв досить спокійно і колупав пальцем свого носа.
Нарешті Іван Іванович взяв шапку свою. «Дуже гарно поводитесь ви, Іване Никифоровичу! чудесно! Я це пригадаю вам!»
«Ідіть, Іване Івановичу, ідіть! та глядіть, не попадайтеся мені: бо я вам, Іване Івановичу, всю пику поб’ю!»
«Ось вам за це, Іване Никифоровичу», відповів Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима, що вискнули, захрипіли і розчинилися знову. Іван Никифорович виставився з дверей і щось хотів додати, та Іван Іванович уже не оглядався і прожогом біг з подвір’я.
[1] Цар Ірод і Антін — дійові особи вертепних драм.