Собака й Кінь

Був на селі Квачан-собака,
   Кудлатий та товстий,
Хвіст здоровенний, як ломака,
   І сам такий страшний.
Раз, лежачи знічев’я на травиці,
   У холодочку під кущем,
   Він розбалакався з Конем
Про те про се, про всякії дурниці,
   А далі річ на те звернув,
   Що він у господарстві — сила,
Не те, що Кінь або Кобила,—
   Усяк се, може, чув.
«Що ж, Коню, ти? Попихач головатий…
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати
   Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
   Весь двір, кошару стережу,
   До току побіжу —
Цілісінькую ніч не спочиваю!»
На річ таку Собаці Кінь сказав:
«Се, може, й правда, хто вас знає;
   На світі всяк буває…
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
   І що б він їв?»

І люди є такі ледачі,
   Мудрують по-собачи:
Ми, бачте, сила, ми — стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
   Ми громадяни,—
А то все суччя копійчане,
   Бадилля світове!..
Сказав би щось про Квачана такого —
   І що воно й до чого,
Та цур йому — бо ще порве!..