Життя квітів коротке

От було б чудово, якби вдалося відтворити в цій кімнаті всі орхідеї, які тільки є на світі!.. Та, мабуть, спочатку краще обмежитися звичайним люмінесцентним світлом…

Ліна задумалася, її тонкі пальці завмерли над клавіатурою електронного синтезатора квітів. Та не минуло й хвилини, як середній палець її правої руки м’яко торкнувся одної з клавіш.

У глибині просторої, ретельно прибраної, строгої кімнати спалахнув сніп жовто-зеленого полум’я. Примарний вогонь коливався, зростав, легшав, прозорішав, поки не розлився блискучою завісою з мерехтливими тьмавими краями.

Лінині пальці м’яко і пружно торкалися клавіатури. Завіса, підкорившись волі її пальців, гойдалась наче від вітру, а посеред неї спалахували іскри й розліталися навсебіч, потім, ніби злякавшись порожнечі, сполучались у довжелезні зигзагоподібні блискавки, в райдуги та вогненні кулі, і всі ці сліпучі барви та вигадливі форми, об’єднуючись, переплітаючись і звиваючись, починали божевільну гру… Зорепад, сонячні зливи, північне сяйво…

Світло затанцювало швидше. Екстаз, і раптом усе застигло. На блідо-зеленому тлі проступили оксамитові лілові орхідеї, зовсім не схожі на тих, що ростуть на землі. Стереоскопічний осяйний букет, створений примарним спалахом високоенергетичних електронів, зачаровував своєю незвичайною, незнаною в природі красою.

Чітко окреслені губи Ліни міцно стиснулися, в її очах з’явився гарячковий блиск.

А пальці, мов крихітні живі істоти, що відокремилися від тіла, самостійно блукали по клавішах і примушували світло заломлюватися, фосфоресціювати і вимальовувати в порожнечі об’ємні картини.

Пелюстки орхідей видовжувалися, хиталися тичинки, ледь помітно ворушилися псевдоніжки. Ставало тривожно біля цих чуттєвих і пожадливих квітів. Несподівано в глибині фіолетових заростей тьмяно засірів стовбур засохлого дерева.

Звідкись знизу піднялась смарагдово-зелена папороть. Щупальці орхідей ковзнули по її різьблених листках. З волохатої темно-жовтої маточки поплив червоний туман і оббризкав кривавими краплями кору мертвого дерева.

У крапель червоного туману був свій ритм. Квіти підкорилися йому. Фосфоресцентне зображення закружляло в повільному танці й завмерло.

Готово!

Затамувавши подих, Ліна дивилася на витвір своїх рук. Натиснула на клавішу фіксатора. Картина, схожа на оживлений сон, повисла нерухомо в просторі.

— Чудово!

За її спиною пролунав низький, багатий відтінками голос.

Ліна навіть не обернулася, бо знала, хто до неї звертається. Це була її близька подруга Юрі. Ліна зняла з плеча тонкий шовковий шнурок, який підтримував електронний синтезатор квітів на її колінах, поклала синтезатор на стіл і тільки зараз помітила, що спітніла.

Перед відеофоном стояло стереоскопічне зображення Юрі. Юрі уважно оглянула твір Ліни, потім ледве помітно кивнула головою.

— Я просто в захопленні. Тобі завжди вдається… Справді, у твоїй ікебані щось таки є..

Юрі подобалося це старовинне слово. Колись давно так називали мистецтво оздоблювати кімнату справжніми живими квітами. Доповненням до квіткового інтер’єру служили гілка, шматок деревної кори, металева чи пластмасова фігурка, керамічна ваза, плоский порцеляновий таріль. Тепер це слово вживають тільки фахівці — спеціалісти з аранжування електронних квітів, та й то його можна було почути хіба що на офіційних виставках. Але в вустах Юрі слово «ікебана» не звучало як архаїзм. Звісно, вона була визнаним майстром, натхненним творцем електронних квітів, молодь вважала за щастя вчитися в Юрі. Та річ не в тому. Юрі, великодушна, щедра і трохи легковажна, жила весело й відкрито, і все, що вона казала, несло на собі відбиток тієї легкості.

Ліна всміхнулася.

— Дякую…

— Навіщо ти дякуєш? Я ж тобі так заздрю! Так, так, не смійся! Хвалю, а сама гадаю: от поганка, як це в неї так гарно виходить…

Звичайний для Юрі тон.

— Неправда! Ти добра. Вмієш надихнути й заохотити.

— Нічого подібного! Просто я тебе люблю. Якби замість тебе була інша, я б їй такого наговорила! Її знудило б від моїх компліментів. Знаєш, що б я їй сказала? А от що: «Любонько, які у вас чарівні квіти! Та у вас не інструмент, а чудо! Якби я мала такий, то позмагалася б з вами…»

Юрі говорила жартома, але її очі дивилися на Ліну пильно, серйозно.

Ліна перестала всміхатися. Зиркнула на стіл, де лежав електронний синтезатор квітів. Він здавався зовсім новеньким, та насправді був поважного віку — просто його берегли. Дуже складна конструкція, старомодна форма — такої зараз ніде не зустрінеш. Благородний блиск поверхні свідчив про те, що його не раз торкалися дбайливі руки.

— Та, мабуть, ти маєш рацію… Так, так, твоя правда!.. Але тоді я не заслужила такого інструмента. Ти знаєш, звідки він у мене? Його зробив один учений, кібернетик, великий друг мого батька. Він працював над ним майже все життя, це було, так би мовити, його хобі… Незадовго перед смертю він подарував інструмент батькові, а вже від батька я його успадкувала… Тільки не питай імені

винахідника, воно тобі нічого не скаже. То був геній, але не визнаний. Якби ти знала, як я йому вдячна! Це він справжній творець цих квітів, а не я.

— Та облиш! Я ж пожартувала, а ти сприйняла всерйоз! — Юрі, незважаючи на свою безтурботність, трохи засмутилася.— Хоч би яким досконалим був інструмент, він всього-на-всього слухняна машина, обдарована електронним мозком. Принцип будови у всіх у них однаковий — використовується електромагнітне випромінювання вибитих із своїх орбіт електронів кисню, азоту та аргону. Ти сама розумієш, що за принципом дії між інструментами немає жодної різниці. Отже найголовніше тут — майстерність, ідея, творча фантазія. Коротше — твоє обдарування.

Ліна сумно глянула на збуджену Юрі.

— Ні, Юрі, ні… Ти говориш про творчість. А я останнім часом не маю ніякого задоволення від електронного синтезатора квітів, не те що колись…— Ліна хотіла щось додати, але міцно зціпила губи. На язиці в неї крутилося: «Чому?.. чому?..»

Якби вона запитала вголос, Юрі побачила б її наскрізь. І тоді вся нудьга, весь біль і втома, накопичені в душі за довгі роки, вихлюпнуться назовні. Ні, їй не хочеться бути жалюгідною й безпорадною! Ліна всміхнулася так, наче й нічого не сталося.

— Зрештою, все це пусте. Просто, мабуть, машини, навіть найрозумніші, іноді набридають. Інколи навіть хочеться поморочитися з живими квітами, як це робили в давнину…

— Та що ти! По-перше, живі квіти недовговічні, а по-друге, їхні барви не можна змінити, і це дуже незручно. Та якщо вже тобі такі думки спадають…— Юрі подалася трохи вперед.— Послухай, Ліно… Я б хотіла серйозно поговорити з тобою…

— А що таке?

— Скільки тобі років?

Ліна засміялася.

— От дивачка! Ніби ти не знаєш…

— Звісно, знаю. Шістдесят вісім, чи не так?

— Абсолютно правильно. Зовсім уже бабуся.

— Ну що ти! Я на десять років старша, а все ще стрибаю. Глянь на мене! Симпатична дамочка середніх літ! — Юрі дзвінко засміялася.— Добре все-таки жити в двадцять другому столітті! Сто років тому я вважалася б руїною або давно б лежала на цвинтарі.

— Не збагну, куди це ти хилиш…

— Просто хотіла дізнатися, чи ти не збираєшся взяти довготерміновий шлюб.

— Ні.

— Я тебе розумію. Довготерміновий шлюб краще брати до п’ятдесяти. В нашому віці вже ліньки морочитися з цим.

— Юрі, скажи одверто, чого ти раптом про це заговорила?

Відчувши в голосі подруги легке роздратування, Юрі заторохтіла:

— Я подумала: якщо ти не збираєшся заміж надовго або назавжди, то в тебе поки що не буде домашніх клопотів… Чи не погодилася б ти читати лекції у нас в Інституті аранжування електронних квітів? Стривай, вислухай мене до кінця! Знаю, професіоналізм тобі не до душі. Та все-таки поміркуй про це. Просто гріх ховати свою майстерність! Загалом я розумію твоє ставлення до мистецтва — воно для тебе святиня. Та все ж таки не треба бути такою пуританкою й максималісткою! Ти і мистецтво, і більше нікого та нічого. Це ж — порожнеча, вакуум! Ти думала коли-небудь, яке то щастя поділитися своїми знаннями, здібностями, вмінням з молоддю? Викладання принесе тобі велику радість. Я сама не знаю, як жила б у наш шалений вік, якби щодня не бачила навколо себе учнів… Ну гаразд, бувай. Подумай про це.

Ліна простягла руку, наче хотіла затримати стереоскопічне зображення Юрі, але воно зблідло і зникло. Отже відеофон уже вимкнули.

Юрі вміла красиво відходити. Ось і зараз сказала все, що хотіла, не слухала заперечень, а, залишивши за собою останнє слово, всміхнулась на прощання і щезла.

Вдивляючись у порожній простір перед відеофоном, де ще мить тому стояла її подруга, Ліна відчула легкий неспокій. Була — і нема її. Вона, Ліна, знову самотня… Хіба не це саме відчуває вона щоразу, коли закінчує чергову електронну картину: спочатку натхнення, творчий злет, а потім — порожнеча…

Балачка Юрі роз’ятрила їй душу. Зрештою, подруга недвозначно натякнула на смуток, який відчуває митець-одинак. А от раніше Ліна нічого подібного не помічала. Електронний синтезатор квітів, покірні клавіші, яскраві видива в глибині кімнати. Більшого щастя вона не знала. Та за останні два-три роки все змінилося. Після чергового сеансу — розчарування, а не задоволення. Гостре відчуття смутку, щемливе, як біль. Спочатку Ліна думала, що все це примха. Не можна піддаватися скороминущому настрою. Хіба не в мистецтві сенс життя? Хіба це може набриднути? Адже вдосконаленню майстерності нема кінця-краю… Та, видно, край був. Досягти вершин майстерності і навіть не усвідомлюючи цього, Ліна занудьгувала. І смуток, що опосів її в хвилину душевної втоми, зайняв тривке місце в її житті. Так, це Ліна розуміла.

А все-таки — чому? Вона завжди вважала себе щасливою.

Ліна задумалася. Кінчики її пальців жили власним життям — неуважно ковзали по клавіатурі, натискаючи то на одну, то на другу клавішу.

Кажуть, у давнину мистецтво ікебана для багатьох було не тільки насолодою, але й засобом добування хліба насущного. Сучасні критики називають це суворою правдою мистецтва. Та все вже в минулому… і до неї, Ліни, не стосується аніскілечки. їй пощастило — вона живе в двадцять другому сторіччі.

Їй не хотілось навіть ворушитися, вона воліла б просто сидіти ось так і думати. Думати про щось і водночас ні про що… Та раптом Ліна стрепенулася, відчувши чиюсь присутність.

Вона обернулася.

Під протилежною стіною стояв чоловік. Молодий, років шістдесяти п’яти. Обличчя, похмуре і замкнуте, чимось невловимо знайоме. Як безглуздо він одягнений! Років п’ятдесят тому, на межі двадцять першого і двадцять другого століть, раптом відродилася мода двадцятого століття. В ті давні часи чоловіки носили саме такий одяг, надзвичайно незручний, що складався з двох частин — сорочки з силою-силенною ґудзиків і штанів з добре випрасуваною, але зовсім безглуздою складкою. їй пригадалося, як вона насміхалася з цієї моди, називаючи її «кінцем світу».

— Хто ви? — запитала Ліна, нахмурюючи брови. Вона звикла спілкуватися з друзями з допомогою відеофона, і присутність живої людини в кімнаті дратувала її.— Як ви тут опинилися?

Чоловік мовчки витягнув руки з кишень штанів і схрестив їх на грудях.

Ліна ойкнула.

— Що, впізнала?

Він усміхнувся, на щоках з’явилися ямочки. Яка чарівна дитяча усмішка! Ліна засміялася, кивнула йому головою і рвучко кинулася назустріч. Потім їй раптом стало соромно, обличчя зашарілося. Хіба можна бути такою нестримною й безпосередньою в її віці!

— А ти все така ж сама, нітрохи не змінилася. Спокійна, холодна, як мармур, і раптом — порив, буря! А тоді — палаючі щоки, сором’язливість… Викапана героїня кінофільму двадцятого століття! — Чоловік дивився на неї з ніжністю. В нього був приємний голос — м’який баритон.

— Та, мабуть, я все така ж… Як давно це було, страшно давно… Ти можеш підрахувати, Мінору, скільки років минуло з того часу? З п’ятдесят…

— Дивно! Ти пам’ятаєш моє ім’я?

— Згадала. Чесно кажучи, цілком випадково, ось зараз. Раніше я пробувала згадати, але ніяк не могла… Адже ми були разом страшно давно…

— Атож, страшно давно і недовго — всього-на-всього півроку,—сказав Мінору.

І ці слова, подолавши півстолітню перепону, викликали в пам’яті Ліни давно забуті картини. Все набуло такої чіткості та ясності, що, здавалось, вони бачилися тільки вчора.

Справді-бо тоді Ліна не сказала йому нічого певного. Мінору мав намір продовжити їхній короткотерміновий шлюб хоча б іще на рік або хоч на декілька місяців, якщо вона не згодна на довічне одруження.

І чому так вийшло? Вона завжди приязно ставилася до Мінору, навіть кохала його. Їй було добре з ним і сумно без нього. Та все-таки щось утримувало її від вирішального кроку. Так вона йому нічого й не сказала. До останньої хвилини.

Видно, кінець кінцем перемогла жадоба пригод, властива юності. Ліна хотіла натішитися життям повною мірою. Не хотіла зв’язувати себе. Вона була ще така молода — не прожила й одної п’ятої відпущеного людині стодвадцятирічного строку. В той час люди брали від життя все, підкоряючись шаленому ритму епохи. А чим Ліна гірша за інших? їй здавалось, що щастя — це постійна зміна вражень, безперервна гонитва за насолодами. Довічний чи навіть довготерміновий шлюб поклав би край такому життю.

І вона розійшлася з ним. Втекла потай, зникла, випарувалась…

Згодом Ліна не раз брала короткотермінові шлюби. І не раз була щаслива. їй траплялись чоловіки, які давали все, про що може мріяти жінка.

Та, як не дивно, повного задоволення вона не зазнала. Неповторність і свіжість почуттів зникла того дня, коли вона покинула Мінору.

Можливо, саме це підсвідоме відчуття незадоволення заважало їй досі взяти довготерміновий шлюб. Начебто все добре, та десь на денці утворився гіркий осад.

— Ти… зараз…

Ліна замовкла. Вона хотіла запитати, чи Мінору зараз одружений, але щось її стримувало.

Та Мінору зрозумів. Він похитав головою.

— Ні, я сам…

— Сам?.. Тобто…

— Слово честі сам! Абсолютно сам… Я — і більше нікого,— сказав Мінору, відкарбовуючи кожне слово своїм дзвінким баритоном.

— Неймовірно!

Ліна раптом відчула, як у душі повільно наростає лють. Певно, він глузує з неї. Навмисне прийшов, щоб познущатися. І не просто говорить, а ніби співає.

— Чому «неймовірно»? Я сам…

— А взагалі де ти?

— Як бачиш, тут.

— А чим ти займаєшся?

— Стою перед тобою…

— Перестань блазнювати!

Ліну саму здивувала різкість власного голосу. Та, видно, весь біль, вся гіркота, накопичена протягом багатьох років, тепер прорвалася назовні, як розбурхана вода, що зруйнувала греблю. Тепер або ніколи! Вона не хоче, не може відпустити Мінору! Якщо він піде, в неї нічого не залишиться, зовсім нічого. Тільки гіркий осад, що роз’їдає душу. Вона готова на довічний шлюб або на довготерміновий. Аби тільки він захотів!

Мінору якось дивно всміхався, і Ліна знову впала в лють.

— Навіщо ти прийшов?

— Просто так… побачитись з тобою.

— Та навіщо, навіщо? Хочеш принизити мене? Кинути мені в обличчя звинувачення, яке не вдалось висловити п’ятдесят років тому? Натішитися моїми муками, моїм запізнілим каяттям?

Ліна кинулась до Мінору. Він жахнувся.

— Не підходь!

— Що?!

— Не можна! Стій на місці! Не підходь до мене близько!

Але Ліна вже не могла стриматися. З простягнутими вперед руками вона ринулась до Мінору і… мало не впала, втративши рівновагу,— її руки обіймали порожнечу.

Мінору не було ніде. Він зник. Спочатку вона злякалася, а потім її охопив такий відчай, ніби світ розколовся навпіл.

Ну, звичайно… Вона ж знала… Мала б знати…

До неї приходив не Мінору, а його образ, створений електронним синтезатором квітів.

Останнім часом вона часто згадувала Мінору. Думала про нього, машинально перебираючи клавіші. Її пальці несвідомо наказували електронному мозку відтворити його образ. І ось нарешті машина запам’ятала, зафіксувала в своїй пам’яті найдрібніші деталі, і він з’явився.

Що ж, це чиста випадковість. Примха долі чи, точніше, примха електронного мозку. Виникали ж іноді мимоволі вигадливі яскраві квіти, а ось тепер з’явився Мінору…

Страх минув. Людський розум переміг.

Та смуток залишився. Видно, йому судилося жити в душі Ліни й роз’їдати її, як кислота стінки посуду.

Ліна оглянула кімнату. Заплющила очі, намагаючись ще раз викликати в пам’яті образ Мінору. Та він був блідим і розпливчастим. Все минає, і нічого, нічогісінько не залишається, тільки порожнеча…

Може, так і слід. Може, виною тому вік… Щоправда, за сучасними уявленнями вона ще не стара, та все-таки понад половину життя прожито. І вона втомилася, дуже втомилася… Та головне, його нема, давно нема…

Ліна відчула, як щось у ній в’яне. Так в’янули колись живі квіти під холодним осіннім вітром.

Доведеться піти до Юрі, в інститут, і навчати молодь прекрасного й печального мистецтва аранжування електронних квітів — насичених свіжими барвами ілюзій, яким вона віддала все своє життя. Інакше вона не витримає, нізащо не витримає…