V

Була північ, коли Маклендон під’їхав до свого нового будиночка, чепурного й чистого, мов пташина клітка, і мало не такого самого завбільшки, охайно пофарбованого зеленою та білою фарбою. Вів замкнув машину, піднявся на веранду й увійшов у дім. Дружина підвелася зі стільця біля настільної лампи. Маклендон зупинився і втупив у неї погляд, примусивши її опустити очі.

— Глянь на годинника,— сказав він, тицяючи рукою вбік. Вона стояла перед ним, схиливши голову, з журналом в руках. Обличчя її було бліде, напружене і втомлене.— Хіба я не казав тобі, щоб не сиділа так довго й не дожидала, поки я повернуся?

— Джоне,— озвалась дружина.

Вона поклала журнал. Чоловік стояв, похитуючись на підборах, і свердлив її розгарячілим зором. Лице його блищало від поту.

— Що я тобі казав?

Він підступив до неї. Тоді вона підвела погляд. Він схопив її за плече. Вона стояла непорушна, не відводячи погляду.

— Не треба, Джоне. Я не могла спати… Духота, і взагалі… Прошу тебе, Джоне. Не тисни так, мені боляче.

— Що я тобі казав?

Він випустив її і чи то вдарив, чи то штурхнув на стілець. Вона так і лишилася там лежати і мовчки дивилась, як він виходить з кімнати.

Здираючи на ходу з себе сорочку, він пройшов на обгороджену сіткою веранду ззаду будинку, зупинився там у темряві, витер сорочкою лице й плечі і пошпурив її геть. Потім витяг з кишені пістолета, поклав на столику коло ліжка, сів, роззувся, тоді устав і скинув штани. Його знову облив піт. Він нахилився і почав розлючено шукати сорочку. Нарешті знайшов її, ще раз обтер усе тіло, прихилився до запорошеної огорожі і так стояв, тяжко відсапуючись. Не чулось ані поруху, ані звуку, ані одної комашини. Темний світ лежав заціпеніло під холодним місяцем і застиглими зорями.