Крапчасті коні

Оповідання

І

Так, сер. Флем Сноупс заповнив усю околицю крапчастими кіньми. Тепер люди ганяють їх удень і вночі, вйокаючи та гейкаючи, а вони гасають туди й сюди через дерев’яні містки, гримочучи копитами, наче громовиця. Одного погожого ранку я вже був на півдорозі до містечка, дрімаючи у бричці, яку непоспіхом тягли мої коненята, коли раптом із кущів вискакує якась проява, що перелітає через дорогу, не торкнувшися її копитами. Вона майнула через мою упряж, немов яструб завбільшки з дошку для оголошень. Мені знадобилося з півгодини, щоб зупинити коней, розплутати повіддя з воза та знову прилаштувати упряж.

Бісовий Флем Сноупс! Щоб я згинув, як пес, коли не він усе це натворив. Якось уранці, років з десять тому, хлопці посідали на порозі у Варнера, щоб поласувати тютюнцем та погомоніти, коли це над загородкою з’являється Флем в одній жилетці та з зачіскою навпіл, немов він служив у Варнеровій крамниці вже десять років. Люди всі знали Флема; це було чимале сімейство, що мешкало в долині миль за п’ять звідси. Принаймні того року. Орендарювали. Вони ніколи не сиділи на одному місці більше року. По тому сунулися далі, побільшавши на хлопця чи, може, на двійню, в залежності від приплоду. Отака це була сімеєчка. Окрім Флема. Решта з них були фермери, які щороку переїжджали з місця на місце; аж ось одного дня з’являється Флем, вигулькнувши з-поза загородки, немов він власник крамниці. Не пропрацював він там і двох років, як люди зрозуміли, що коли б він та Джоні поторгували в тій крамниці ще років десять, то Джоні став би Флемові Сноупсу за прикажчика. Бо той хлоп міг зробити п’ятака з чотирьох центів. Він обібрав мене у двох справах, а якщо чоловік здатний на таке, то сподіваюся, що він розбагатіє раніш за мене; ото і все.

Гаразд. Отак і служив Флем прикажчиком у Варнера, збиваючи п’ятака то там, то тутечки, нікому про це не розпатякуючи. Жодного разу, сер. Люди не знали, що Флем нагрів когось, якщо чоловік, якого від обдурив, не розповідав сам. Флем сидів собі на стільчику, жуючи тютюн та потихеньку облаштовуючи свої оборудки, доки через тиждень ми довідувалися, що він устряв до чужого бізнесу,— в тому разі коли чоловік, якого він обібрав, мав досить дурну довбешку, щоб розповісти про це. Отакий він був Флем.

Ми дали йому десять років, щоб він заволодів усім, що мав Джоні Варнер. Але ці десять років він не сидів склавши руки. Певно, ви всі знаєте оту доньку дядечка Біллі Варнера, найменшу, Юлу. Сестру Джоні. Щонеділі кожний візок з жовтими спицями та кожний вишкребений верховий кінь прив’язувалися до огорожі Білла Варнера, а молоді хлопці снували на помості побіля Юли, немов бджоли навколо горщика з медом. Вона була така собі тлуста та пухка дівка, чий щирий регіт нагадував ріллю на цілині. Ніхто з хлопців не хотів іти раніше за інших, отож вони й крутилися на ганку, допоки наставав час іти додому, а декотрим треба було їхати ще дев’ять чи десять миль, потім уранці вставати та плуганитися в поле. Тому вони вирушали разом, їхали гуртом до броду через потічок, прив’язували свої жовтоколісні вози та чищених коней до дерев і билися між собою. Потім сідали на свої вози і їхали по домівках.

Якось одного дня, приблизно рік тому, одна з цих жовтоколісних бідок і один з вишкребених верхових коней подалися геть з нашого краю. Подейкували, що вони рушили до Техасу. Наступного дня дядечко Біллі, Юла та Флем приїздять до містечка у дядечковій бричці, а коли вони повернулися, то Флем і Юла були одружені. Наступного дня чуємо, що ще два жовтоколісні вози поїхали геть. Можливо, вони подалися до Техасу. То дуже великий край.

Чи так чи інак, але приблизно через місяць після весілля Флем та Юла теж поїхали до Техасу. Не було їх, мабуть, з рік. Тоді одного дня минулого місяця Юла повертається назад, з дитиною. Коли ми на цю дитину поглянули, то виснували, що їй уже місяців зо три. Дитина вже чіплялася за стільця. Я вважаю, що Техас, як великий край, швидко робить і великих людей. Принаймні якщо дитина буде рости так скоро, як почала, то років через вісім вона жуватиме тютюн і ходитиме голосувати на виборах.

Аж ось минулої п’ятниці з’являється і Флем. Він сидів у бричці з приятелем. На приятелеві був отой капелюх, до якого входить цеберка води; в задній кишені він мав револьвера з білим руків’ям і мішечок з імбировим печивом, а за бричкою йшли майже дві дюжини отих техаських коней, пов’язаних колючим дротом. Масть вони мали морквяного кольору, тихенькі були, мов голуб’ята, але кожний міг убити вас так хутко, як гримуча змія. Жодний з них не мав очей одного кольору і ніколи, здається мені, не знав вуздечки; а коли техасець зліз із брички і підійшов до них, щоб показати, які вони сумирні, один із них одірвав йому шмат куртки, немов одрізав бритвою.

Флем уже десь подівся; вважаю, що він пішов одвідати дружину та сина, гадаючи, мабуть, що хлопець поїхав допомагати дядькові Біллові орати в полі. А техасець погнав коней на подвір’я місіс Літглджон. Він мав трохи халепи, допоки загнав їх через ворота, бо ж ті коні ніколи не бачили загорожі, а коли, нарешті, він заштовхав їх до повітки, обценьками порізав дріт і насипав їм до корита лущеної кукурудзи, то вони те корито розбили. Гадаю, що вони сприйняли кукурудзу за жуків абощо. Отож він залишив їх в огорожі і оголосив, що завтра вранці буде розпродаж.

Того вечора ми зібралися на ганку місіс Літтлджон. Зважте, що місяць тієї ночі був повний, і ми могли спостерігати за тими крапчастими розбишаками, які мелькали побіля огорожі та літали подвір’ям, мов мальки в ставку. Часом вони збивалися в купу під повіткою і перепочивали, кусаючи та хвицяючи одне іншого. Чути було, як вони іржали, гупали копитами об повітку — бах! — немов пістолет. Гук був такий, ніби який хлоп бавився зі зброєю в гнізді диких гірських котів.