VI

Була субота. Гадаю, що вдень місіс Армстид з’їздила додому, щоб подивитися, як там хлопці. Втім, діти, мабуть, і не знали, де були батько з матір’ю. На щастя, найстарша їхня донька, років дванадцяти, приглянула за меншими. Те саме вона робила й протягом наступних двох днів. Місіс Армстид доглядала за Генрі вночі, а вдень їздила додому (за чотири милі), щоб подбати про хлопців. Вона варила горщик страви, а дівчина стерегла дім та вгомоняла малюків.

— Як там хлопці? — запитала місіс Літтлджон.

— Все гаразд,— відказує місіс Армстид.

— Вони не бояться вночі? — поцікавилася місіс Літтлджон.

— Айна Мей зачиняє двері на засув, коли мене нема,— відповідає місіс Армстид.— А в ліжко вона кладе сокиру. Гадаю, вона зуміє нею замахнутися.

Я теж так гадаю. І думаю, що місіс Армстид чекала на Флема, коли він повернеться до містечка; до сьогоднішнього ранку його ніхто не бачив; а їй треба було одержати гроші, які він тримав для неї, взявши їх у техасця. Безсумнівно. Так воно і було.

До того ж я чув, як місіс Армстид і місіс Літтлджон розмовляли на кухні вранці, поки я снідав. Місіс Літтлджон повідомила місіс Армстид, що Флем у місті. «Можете запитати його про п’ять доларів»,— каже місіс Літтлджон.

— Думаєте, він віддасть їх? — питає місіс Армстид.

Місіс Літтлджон мила посуд, і мила, як це робить чоловік, ніби посуд був залізний. «Ні,— каже вона.— Але запитати не зашкодить. Може, йому стане соромно. Важко сказати, проте все може статися».

— Якщо він їх не поверне, то яка користь питати? — каже місіс Армстид.

— Вам видніше,— каже місіс Літтлджон.— Гроші ж ваші.

Знову загримів посуд.

— То ви вважаєте, що він їх не поверне? — запитує місіс Армстид.— Той техасець сказав, що гроші віддадуть. Він говорив, що я можу отримати їх від містера Сноупса згодом.

— Тоді підіть і запитайте у нього,— відказує місіс Літтлджон.

Я чув, як бряжчить посуд.

— Він не поверне їх,— каже місіс Армстид.

— Гаразд,— відповідає місіс Літтлджон.— Тоді не просіть його.

Знову забряжчали тарілки; місіс Армстид, видно, допомагала. «Так ви вважаєте, що він не поверне?» — запитує вона. Місіс Літтлджон не сказала нічого. Брязкіт стояв такий, ніби вона била посуд. «Може, мені краще піти і поговорити про це з Генрі?» — говорить місіс Армстид.

— Я б так і вчинила,— відказує місіс Літтлджон. Щоб мені пропасти на місці, коли вона не била тарілкою об тарілку.— Тоді Генрі знову зможе купити коня за п’ять доларів. Можливо, наступного разу він купить такого, що вб’є господаря. Якби я була в цьому переконана, я б сама дала вам гроші.

— Думаю, що краще поговорити спочатку з ним,— каже місіс Армстид. А тоді почувся такий брязкіт, ніби місіс Літтлджон зібрала весь посуд і кинула його на пічку; я пішов собі.

Це сталося вранці. Я з’їздив до місіс Бандрен і повернувся назад, гадаючи, що все вляглося. Отож після сніданку я пішов до крамниці. Там був Флем, сидів на стільчику і стругав паличку, так ніби він і не виїздив нікуди, а весь цей час служив у Джоні Варнера. І.О. притулився до дверей, у жилетці і з зачіскою навпіл, так як у Флема, перед тим як І.О. заступив його на місці прикажчика. Дивна річ з цими Сноупсами: вони всі схожі один на іншого, однак серед них немає і двох, яких можна назвати братами. Вони завжди лише кузени, подібно до Флема і Ека та Флема і І.О. Там був і Ек, який обперся об стінку, він та його хлопець, які їли сир з печивом, дістаючи їх із торби; вони сказали мені, що Ек не ходив додому взагалі. І що навіть Лон Квік не повернувся до міста. Він ганявся за своїм конем до Самсонового моста, разом з бричкою і наметом. Ек нарешті спіймав свого. Кінь забіг у глухий кут у Фрімановому обійсті, а Ек та його хлопчина зав’язали вхід туди мотузкою футів на три заввишки. Кінь добіг до кінця, обернувся і побіг назад. Ек сказав, що кінь не бачив вірьовки взагалі.

— І він не намагався втекти? — поцікавився я.

— Ні,— говорить Ек, поїдаючи шматок сиру з леза ножа.— Лише відкинув копита.

— Відкинув копита? — здивувався я.

— Він зламав собі шию,— відказав Ек.

Отож вони сиділи навпочіпки, мабуть, шестеро, і говорили, говорили з Флемом; ніхто з них не знав дотепер, чи має Флем яку вигоду з тих коней, чи ні. Нарешті я не стерпів і питаю:

— Флем добряче обібрав нас усіх,— кажу я,— так що ми навіть пишаємося ним. Так от, Флеме,— кажу я,— скільки ви заробили разом з техасцем на цих конях? Можеш сказати нам. Ніхто з нас, окрім Ека, не купив жодного; чоловіки ще не повернулися до міста, а Ек — твій двоюрідний брат; він з гордістю почує про це також. Скільки ви заробили?

Всі присутні стругали тріски, не дивлячися на Флема, так ніби вчилися стругати. Але можна було чути, як муха пролетіла. А І.О… Він чухав спину об двері, але раптом перестав, поглядаючи на Флема, мов мисливський пес, що робить стійку. Флем скінчив обстругувати ручку ціпка. Він сплюнув через поріг на шлях. «Це були не мої коні»,— каже він.

І.О., ляснувши обома долонями по колінах, закудкудакав, мов курка.

— Ви, хлопці, нізащо в світі не спіймаєте Флема на гарячому,— каже він.

Приблизно в цю мить я бачу, як місіс Армстид виходить із воріт місіс Літтлджон і йде дорогою сюди. Я не обмовився і словом, потім кажу:

— Гаразд, якщо чоловік тюхтій і лопух, то ви не можете звинувачувати того, хто обдере його мов липку.

Флем мовчав і далі, обстругуючи палицю. Він не бачив місіс Армстид.

— Так, сер,— веду я далі.— Такий добродій, як Генрі Армстид, не може звинувачувати нікого, крім себе.

— Звичайно, не може,— погоджується І.О. Він також не бачить її.— Генрі Армстид вроджений йолоп. Він завжди був такий. Якби Флем не забрав його гроші, взяв би хтось інший.

Ми поглянули на Флема. Він не поворухнувся. Дорогою наближалася місіс Армстид.

— Добре,— кажу я.— Але подумайте, Генрі, зрештою, не купив коня.— Ми поглянули на Флема; можна було чути, як муха пролетить.— Отой техасець сказав їй, щоб вона забрала гроші у Флема наступного дня. Я гадаю, що Флем уже передав гроші місіс Літтлджон, аби вона повернула їх місіс Армстид.

Ми позирнули на Флема. І.О. навіть перестав чухати спину об двері. Він закудкудакав, мов курка.

— Ну, чи не молодець Флем? — каже І.О.

Місіс Армстид наближалася до крамниці, а я вів балачку, спостерігаючи за Флемом, коли він підведе голову і угледить її. Але він навіть не поглянув у той бік. Я говорив далі про Талла, про те, як він збирався позиватися з Флемом, а Флем сидів собі, обстругуючи ціпок, нічого не сказавши після того, як заявив, що то не його коні.

Тоді раптом озирнувся І.О. Він угледів місіс Армстид.

— Цитьте! — каже він. Звів очі і Флем.— Ось і вона! — каже І.О.— Іди до задньої кімнати. Я скажу, що ти сьогодні поїхав до міста.

Але Флем не зрушив з місця. Він просто сидів собі, стругаючи, а ми спостерігали, як місіс Армстид вийшла на ґанок, у своєму вигорілому капелюшкові, капоті та стоптаних тенісних черевиках, які ніби зашипіли на дошках. Вона підійшла і стала на ґанку, склавши руки попереду, ні на кого не дивлячись.

— Він сказав у суботу,— сказала вона,— що не продасть коня Генрі. Він говорив, що я можу отримати у тебе гроші.

Флем звів погляд. Ніж не зупинявся. Лезо продовжувало обстругувати скіпку, ніби Флем дивився на палицю.

— Він поїхав і гроші забрав із собою,— каже Флем.

Місіс Армстид ні на кого не дивилася. Ми також не дивилися на неї, окрім Екового хлопця. Той тримав половинку печива, жував і дивився на жінку.

— Він сказав, що Генрі не купив коня,— каже місіс Армстид.— Він сказав, щоб я отримала від тебе гроші сьогодні.

— Мабуть, він забув про них,— сказав Флем.— Він забрав гроші з собою у суботу.— Флем стругав далі. І.О. потихеньку чухав спину. Він облизав губи. Через якусь мить жінка поглянула на дорогу, яка вела нагору до цвинтаря. Вона дивилася на дорогу, хлопчик дивився на неї, а І.О. чухав спину об двері. Тоді вона повернулася до сходинок.

— Мабуть, час готувати обід,— каже вона.

— Як себе почуває Генрі сьогодні? — запитав містер Уінтерботтем.

Вона поглянула на Уінтерботтема: майже зупинилась.

— Він відпочиває, сердечно вам дякую,— каже вона.

Флем підвівся із стільця, відклавши ножа. Він сплюнув через поріг.

— Почекайте хвилинку, місіс Армстид,— каже він. Вона знову зупинилась. На нього вона не дивилась. Флем зайшов до крамниці, а І.О. припинив чухати спину і повів головою, мов журавель, у бік Флема, а місіс Армстид стояла, склавши руки, не дивлячись ні на кого. Вулицею проїхав віз, це був Фріман дорогою до міста. Вийшов Флем, за яким невпинно спостерігав І.О. Флем тримав строкатий пакунок цукерок; можу заприсягнутися, що Флем дотепер винен за них гривеника Джоні. Він уклав пакетик місіс Армстид в руку, так ніби всунув його в дупло трухлявого дерева. Потім знову сплюнув через поріг.

— Трішки солодощів для хлопців,— каже він.

— Це гречно з вашого боку,— каже місіс Армстид. Вона тримала цукерки в руці, не дивлячись ні на кого. Еків хлопець пас очима пакунок, тримаючи шматочок печива в руці, але перестав жувати. Він дивився, як місіс Армстид загорнула пакунок у фартушину.— Мабуть, мені краще піти і приготувати обід,— каже вона. Потім повернулася і пішла з ґанку.

Флем знов сів на стільчик і відкрив ножа. Він ще раз сплюнув через поріг, повз місіс Армстид, туди, куди вона ще не стала ногою. І вона пішла далі, у своєму вигорілому капелюшкові і капоті того самого кольору до будинку місіс Літтлджон. Сукня на ній не коливалася, як то буває у жінки. Вигляд вона мала, мов той топляк, що сторчма пливе у воді під час повені. Ми дивилися, як вона повернула до будинку місіс Літтлджон і зникла за парканом. Флем стругав собі далі. І.О. знову заходився чухати спину об двері. Потім закудкудакав, мов дурна курка.

— Отож і ви, хлопці, не дуже силкуйтеся,— каже І.О.— Флема не випередите. Його чіпати не можна. Ну, чи не молодець він?

Щоб мене грім побив, але це так. А якби я пригнав гурт диких лошаків до містечка і продав їх сусідам та родичам, то мене б лінчували. Авжеж, сер.