V

Я повернувся до своєї кімнати, натягнув штани, взувся і негайно пішов допомогти Генрі Армстидові вибратися з-під уламків у подвір’ї. Щоб мені пропасти, коли він не нагадував мерця,— так у нього звисала голова і у світлі місяця мерехтіли зуби, а очі закотилися. Звідусіль лунав тупіт коней; жодний з них ще не забіг далі, ніж за чотири-п’ять миль, бо вони, мабуть, не знали околиць. Отож ми чули і тупіт коней і крики чоловіків, які час від часу вигикували: «Агов! Тримай його!»

Ми внесли Генрі до помешкання місіс Літтлджон. Його поклали у вітальні; господиня все ще тримала оберемок білизни. Вона оглянула нас, поклала розбиту пральну дошку, взяла ліхтар і відчинила двері до порожньої кімнати. «Несіть його сюди»,— сказала вона.

Ми внесли його і поклали на ліжко. Місіс Літтлджон поставила ліхтаря на столик, все ще тримаючи білизну. «Ось що я скажу вам, чоловіки»,— говорить вона. Наші тіні майоріли на стіні, і чути було, як ми дихаємо. «Краше покликати його дружину»,— продовжує місіс Літтлджон. І вона вийшла, тримаючи оберемок білизни.

— Вважаю, що слід,— озивається Квік.— Ану, хто небудь, приведіть її.

— Чому б не піти тобі? — питає Уінтерботтем.

— Нехай її приведе Ернст,— каже Дарлі.— Він їхній сусіда. Ернст пішов, щоб привести її, причому, я можу заприсягнутися, він виглядав ну чисто як мрець. Тут заходить місіс Літтлджон, з казанком і рушниками. Вона заходилася обтирати Генрі, аж ось появляються місіс Армстид і Ернст. Місіс Армстид підійшла до ліжка і зупинилася, склавши руки під фартухом, спостерігаючи, що робить місіс Літтлджон.

— Вам, чоловікам, слід вийти звідси,— каже місіс Літтлджон.— Ідіть собі геть. Ходіть та пошукайте ще якоїсь іграшки, шо вб’є когось із вас.

— Він помер? — запитує Уінтерботтем.

— Це не твоя заслуга, якщо він живий,— відказує місіс Літлджон.— Піди та приведи Уілла Вернона. Сказати коротко, я гадаю, що чоловік мало чим відрізняється від мула. Хіба що у мула більше розуму.

Ми пішли за дядечком Біллом. Викотив повний місяць. Навколо з відстані чотирьох миль долинало: «Егей! Переймай його!» По всій околиці на кожному мості гриміло: «Агов! Ось він біжить! Переймай його!»

Не встигли ми вийти, як заверещав Генрі. Вважаю, що вода місіс Літтлджон привела його до тями; врешті, він був живий. Ми подалися до дядечка Білла. В будинку було темно. Ми погукали, через якийсь час вікно відчинилося, і дядько Біллі висунув голову; мов дятел, прислуховуючися.

— Хіба ще тих зайців ловлять? — запитує він.

Натягнувши штани на нічну сорочку, з помочами, що, спущені, хиталися на всі боки, він виходить із домівки, тримаючи скриньку з ветеринарним інструментом.

— Так, сер,— каже він, нахиляючи голову, мов дятел.— Все ще намагаються упіймати.

Голосіння Генрі ми почули, не дійшовши до оселі місіс Літтлджон. Він стогнав: «Ой-ой-ой!» Ми зупинилися у дворі. Дядечко Біллі пішов до кімнати. Чути було лише Генрі. Ми стояли у дворі і прислуховувалися, як коні бігали мостами, а навколо лунало: «Агей! Агей!»

— Ек Сноуп мав би спіймати свого коня,— каже Ернст.

— Та мав би,— погоджується Уінтерботтем.

Генрі стогнав у будинку, а потім знову взявся верещати. «Це дядечко Біллі почав своє лікування»,— каже Квік. Ми заглянули до вітальні. Світла ніде не було видно. Аж ось з’явилася місіс Літтлджон.

— Білл потребує допомоги,— говорить вона.— Ти, Ернсте. Іди допоможи.— Ернст пішов у дім.

— Чуєш їх? — запитує Квік.— Гупотять на мості Четвертої милі.— Ми справді почули щось подібне до віддаленого грому; проте лунав він недовго.

— Агей!

А Генрі вів своє: «Ой-ой-ой!»

— Вони обидва взялися за нього,— каже Уінтерботтем.— Ернст також.

Все це відбувалося на початку ночі. І це непогано, бо ж чоловікам знадобилася довга ніч, щоб ганяти коней, і для Генрі теж, який лежав і скиглив, оскільки у дядечка Білла не було пінохлору, і він вправив ногу Генрі так. Довга ніч потрібна була і Флемові. Яке ж зауваження, на вашу думку, зробив Флем?

Отож-бо. Жодного. Тому що його не було. Його ніхто не бачив з тієї миті, як техасець поїхав.