IV

Я зайшов і повечеряв. Місіс Літтлджон ставила, як правило, перепічки чи щось подібне, а тоді виходила на ґанок і гукала нас. Техасець запряг своїх коней до коляски, яку виміняв за двох лошаків, і вони з Флемом поїхали, а господиня сказала, що решта покупців, які ніколи не мали упряжі, пішли до крамниці І. О. Сноупса купити реміняччя; біля воріт не було нікого, крім Генрі Армстида і місіс Армстид, яка сиділа на возі посеред шляху, та Ека Сноупса з його хлопцем.

— Мені байдуже, скільки тих дурнів чоловіків сьогодні вб’ється,— каже місіс Літтлджон,— але я не дозволю Екові Сноупсу знову приводити хлопчину на обійстя.

Вона пішла до воріт, проте повернулася без хлопця і без Ека.

— Не турбуйтеся про хлопця,— кажу я.— Він заворожений.

Минулого вечора хлопець пішов услід за Еком, коли той допомагав годувати коней. Весь гурт пролетів над головою хлопчини, і жоден кінь не зачепив його. Зачепив його Ек. Він схопив хлопця, кинув до воза, взяв мотузку і дав йому доброї хльости.

Отож я попоїв, пішов до своєї кімнати і почав роздягатися, тому що наступного дня мав далеко їхати; я намагався продати машинку місіс Бандрен аж за Уайтліфом; раптом Генрі Армстид відчинив ворота і сам зайшов за огорожу. Він не міг дочекатися, поки решта чоловіків прийде з мотузками, щоб допомогти і йому. Ек Сноупс говорив, що умовляв Генрі зачекати, але Генрі не послухав. Ек розповідав, що Генрі підійшов прямо до коней, і коли гурт зірвався, коні пронеслися над Генрі, мов сінокосарка. Ек також додав, що минулого вечора він вчасно вихопив хлопця, а коні пронеслися через ворота, мов повінь, налетіли на повози, прив’язані до дерев обіч шляху, вивертаючи дишла і рвучи упряж, ніби це була волосінь для вудіння; при цьому місіс Армстид ще сиділа у бричці посеред шляху, мов вирізьблена із дерева. Тоді вони розбіглися, дикі коні і свійські мули з рештками упряжі і поодинокими деревами, що тяглися за ними понад дорогою.

— А ось і наш б’є копитом! — навів Ек слова свого хлопця.— Він біжить прямо в дім місіс Літтлджон.— Ек каже, що кінь скочив сходинами в кімнату, ніби постоялець, який запізнився на вечерю. Я так гадаю. В кожному разі, я був у кімнаті, уже роздягнений, одна шкарпетка на нозі, а інша — в руці, виглядаючи у вікно; коли здійнявся гармидер, я почув, як щось ударило в акордеон у вітальні; він загув, мов паротяг. Тоді двері в моїй кімнаті захиталися, мов порожнє відерце на вітрі, я поглянув через плече і побачив щось таке, що нагадувало чотирнадцятифутове крило вітряка, яке витріщило на мене очі. Оглядало воно мене не довго, бо наступної миті я вистрибнув у вікно.

Слід гадати, що воно теж було спантеличене. Може, воно й бачило колючий дріт та вилущену кукурудзу, проте знаю, що не бачило дотоді ані білизни, ані агента з продажу швацьких машин. Однак воно крутнулося і побігло назад кімнатою геть із дому, а там зустріло Ека Сноупса і його хлопця, які поверталися, несучи мотузку. Тоді воно знову повернулося, пробігло вітальнею до заднього ґанку, де зустріло місіс Літтлджон. Вона саме зібрала одяг, який випрала, і йшла до ґанку з оберемком в одній руці і пральною дошкою в іншій, коли виявилося, що це був кінь, який ковзнув по підлозі, намагаючися зупинитися і повернути назад. Але застукати зненацька місіс Літтлджон було неможливо.

— Забирайся геть звідси, лобуряко,— каже жінка. Вона торохнула коня дошкою по морді, і дошка репнула так, ніби по ній вгатили сокирою, а коли кінь повернувся, щоб утекти, вона гепнула його тим, що залишалося від дошки, цього разу вже не по голові.— І не потикайся сюди,— каже вона.

Ек і його хлопчина саме вскочили у вітальню. Гадаю, що кінь нагадував крило вітряка і Екові також.

— Геть звідси, гадюко! — гукає Ек.

Але часу вже не було. Ек упав долілиць на підлогу, а хлопець не рухався. Хлопчина був невисокий, у комбінезоні, як і батько; кінь пролетів над ним, не зачепивши і волосинки. Я бачив це, тому що повертався східцями, тримаючи шкарпетку, в одній білизні, кож кінь знову з’явився на ґанку. Він глянув на мене, рвучко обернувся, побіг до кінця помосту, перестрибнув через поручні та паркан, мов шуліка, майнув через двір, вискочив у ворота, цибнув через вісім чи десять перекинених возів і побіг шляхом. Саме стояв повний місяць. Місіс Армстид все ще бовваніла у бричці, ніби викарбувала з дерева, покинута і забута.

Отакий собі кінь. Швидкості він не збавляв. Біг він приблизно сорок миль за годину, аж тут місток через потік. Шлях був би вільний, якби не нагодився Вернон Талл,— він саме їхав мостом, коли кінь добіг туди. Талл повертався з міста; він не чув про розпродаж; господар та його дружина, три доньки і тітка містера Талла — всі сиділи у крісельцях на возі, і всі дрімали, навіть мули. Вони тихенько їхали, коли кінь налетів на міст, але Талл дізнався про те лише тоді, коли мули намагалися повернути вози назад посеред мосту, і він угледів поміж мулів крапчастого шибеника, від якого дишло воза закрутилося, мов білка у колесі. Він розповідав потім, що в нього вистачило часу лише на те, аби стьобнути коня батогом по ніздрях, тому що мули повернули воза, а кінь перескочив через мула і побіг далі, підбадьорений батогом Вернона.

Талл говорив, що мули заплутали повіддя і залізли аж у віз, тому Талл намагався одігнати їх, намотавши віжки на руку. Потім, розповідав він, навколо було видно перекинеш крісельця, жіночі ноги, білі панчішки, що блищали у місячнім сяйві, в той час як кінь побіг шляхом, мов привид.

Мули викинули Талла з воза і трохи протягли його мостом, аж доки віжки порвалися. Присутні гадали, що Талл загинув, і коли вони нахилилися над ним, щоб витягти занози, з’явився Ек з хлопцем, які несли мотузку. Вони бігли і важко дихали, запитуючи: «А куди побіг кінь?»