II
Ніхто з нас не знав, належать коні Флемові чи ні. Було відомо одне: ми ніколи не будемо знати напевне, чиї це коні і чи Флем сів на бричку в кінці міста, щоб проїхатися. Навіть Ек Сноупс, двоюрідний брат Флема, не знав. Але ніхто цьому не дивувався. Ми були певні, що Флем миттю обдере Ека, як і кожного з нас.
Наступного ранку всі зібралися, коли сходило сонце; деякі прибули за дванадцять і шістнадцять миль, тримаючи гроші в кисетах для тютюну, схованих у верхньому одязі, і стояли біля паркану, коли техасець вийшов з оселі місіс Літтлджон після сніданку і разом зі своїм білим револьвером, що виглядав із кишені, забрався на стовпчик воріт. Він витяг новий пакунок з імбировим печивом, відкусив кінчик, мов на сигарі, виплюнув папір і сказав, що аукціон почався. А люди все прибували: на возах, верхом на конях і мулах, прив’язували їх по той бік шляху і прямували до огорожі. Флема ніде не було видно.
Проте розпродаж не починався. Техасець звернувся до Ека, тому що Ек допоміг йому минулого вечора загнати коней до повітки і нагодувати їх лущеною кукурудзою. Ек вчасно вискочив. Він вилетів із повітки, мов тріска з колоди, коли вода ламає греблю, і встиг вискочити на віз.
Техасець гомонів з Еком, коли зі своєї брички зліз Генрі Армстид. Ек саме сказав, що боїться купувати, бо спробуй-но впоратися з цими кіньми, на що техасець відповів: «З оцими кониками? з оцими маленькими коненятами?» Він зліз із стовпа і підійшов до коней. Вони розсипалися і побігли, а він подався їм услід, улесливо щебечучи, тримаючи руку, немов хотів упіймати муху, аж поки загнав троє чи четверо в кут. Він стрибнув до них, і тоді ми нічого не могли бачити — така здійнялася курява. Стояла ціла хмара, і крапчасті дикуни, вирячивши очі, стрибками у сім метрів розбіглися у сорок напрямів, так що їх і не зрахувати. Коли курява всілася, з’явився і техасець з конем. Скручена голова коня позирала навколо, мов сич. Ноги йому взято в путо, він тремтів, мов наречена в день шлюбу, і стогнав, як пилка на тартаку, а техасець повернув йому голову так, щоб він нюхав небо. «Погляньте-но сюди»,— каже техасець, угрузши закаблуками в землю, з білим револьвером у кишені і з набряклою шиєю, мов у звиненого вужа, так що ми ледве розчовпали, що він белькоче, лаючи коня і звертаючися водночас до нас: «Погляньте, лишень, на оцього огиряку від чотирнадцяти татусів, що має голову, схожу на скрипку. Спробуйте проїхатися на ньому, а тоді купуйте; ви матимете найкращого…» Потім знову здійнялася курява, і ми нічого не могли бачити, окрім крапчастої шкіри і гриви та ще техаських закаблуків, що мелькали, мов двійко горіхів на мотузочку, коли ото ними бавляться діти, а через якусь хвильку семилітровий капелюх промайнув у повітрі, як стара вгодована курка, що перелітає через паркан.
Коли порохнява знову всілася, він з’явився в далекому кутку огорожі, витрушуючи пил. Він підійшов, підняв капелюха, витер його і знову виліз на стовпець. Дихав він важко. Не тамуючи подих, він дістав із кишені пакетика і схрумав печиво. Кінь з головою, мов молоток, все бігав навколо подвір’ям, нагадуючи карусель на ярмарку. І тоді з’явився Генрі Армстид, який пхався до воріт у залатаній робі і сорочці з розпанаханим рукавом. До того ніхто не звертав на нього уваги. Ми всі спостерігали за техасцем і кіньми. Навіть місіс Літтлджон; вона саме розпалила вогонь під баняком з білизною у глибині двору, а тоді стала біля паркану, потім пішла в дім, знову вийшла з оберемком білизни і стала під огорожею. Аж ось сунеться і Генрі, а за ним бачимо місіс Армстид у вилинялому капоті, капелюшкові від сонця і тенісних черевиках. «Забирайся геть до брички», — наказує їй Генрі.
— Генрі,— говорить вона докірливо.
— Гей, хлопці,— звертається техасець,— поступіться їй місцем, щоб і вона могла подивитися. Іди сюди, Генрі,— говорить він.— Ти маєш нагоду купити верхового коня, який сподобається твоїй господині. Даси десять доларів, Генрі?
— Генрі,— говорить місіс Армстид. Вона кладе руку на плече Генрі. Генрі змів руку геть.
— Забирайся до брички, як я тобі сказав,— каже Генрі.
Місіс Армстид не ворухнулася. Вона стояла позаду Генрі, сплівши руки на сукні, не дивлячись ні на кого. «Йому немає іншої халепи, ніж купувати оту товаряку,— каже вона.— У нас лише п’ять доларів на весь бідолашний дім, а йому бракує іншого клопоту». Це дійсно була правда. Вони ніколи не заробляли понад прожиток, маючи чотирьох хлопців, яких вона сяк-так спромагалася одягати плетивом при світлі пічного вогню увечері, коли Генрі спав у ліжку.
— Заткни пельку і вилазь на воза,— говорить Генрі.— Хочеш, щоб я прив’язав тебе до воза на битім шляху?
Техасець поглянув на неї одним оком. Потім почав розмовляти з Еком, ніби Генрі тут і не було. Але Ек злякався. «Я можу завести собі кусючу черепаху або водяну гадюку і безкоштовно. Не буду я купувати».
Тоді техасець заявляє, що він коня Екові подарує.
— Щоб розпочати аукціон, та ти й допомагав мені вчора увечері. А ставитимеш на наступного коня,— каже він,— я віддам тобі задурно отого скрипкоголового огиря.
Хотів би я, аби ви бачили їх, коли вони зі своїми грошима, споглядаючи, як техасець віддасть Екові Сноупсу живого коня, щоб потім назвати Ека дурнем, незалежно від того візьме він його чи ні. Вкінець Ек говорить, що візьме.
— Але я розпочну ставки,— каже він.— Тоді я не буду купувати наступного, якщо ціна зросте вище за мою.
Техасець погодився, і Ек поставив долар на чергового коня, а Генрі Армстид стояв, роззявивши рота, дивлячися на Ека та техасця мов на скажених псів абощо.
— Долар,— каже Ек.
Техасець позирнув на Ека. Рот у нього був теж роззявлений, ніби він збирався щось сказати, а забув, що саме.
— Долар? — повторює він.— Один долар? Ти маєш на увазі один долар, Еку?
— Хай йому грець,— відмовляє Ек.— Тоді два долари.
Гаразд, сер, хотів би я, щоб ви бачили техасця. Він витяг пакунок із печивом, підніс до очей, зазирнув у нього, ніби там був або діамант, або павук. Тоді він кинув його геть і витер лице хусточкою.
— Добре,— погоджується він.— Дуже добре. Два долари. Два долари. У тебе з пульсом усе гаразд, Еку? — запитує він.— Тобі не сняться вночі страхітливі сни, від яких кидає в піт? Добре,— говорить він.— Мені нічого не залишається робити. А ви, хлопці, будете стояти й дивитися, як Ек купить двох коней по долару за кожного?
Це й зробило свою справу. Бути мені псом, якщо він не виявився таким же пройдою, як і Флем Сноупс. Він не промовив і двох слів, коли з’явився Генрі Армстид, розмахуючи кулаком.
— Три долари,— каже Генрі.
Місіс Армстид намагалася стримати його. Він відкинув її руку, простуючи до стовпця.
— Містере,— каже місіс Армстид.— У нас четверо хлопців удома, а збіжжя, щоб годувати худобу, немає. Ми маємо всього п’ять доларів, які я заробила плетивом вечорами, а він хропів у ліжку. І йому ніякого клопоту.
— Генрі дає три долари,— каже техасець.— Додай долара, Еку, і кінь твій.
— Генрі,— докоряє місіс Армстид.
— Накинь, Еку,— каже техасець.
— Чотири долари,— озивається Ек.
— П’ять доларів,— наполягає Генрі, розмахуючи кулаком. Він уже проліз під воротами. Місіс Армстид давиться на техасця.
— Містере,— говорить вона,— якщо ви заберете ті п’ять доларів, що я заробила своїм хлопцям плетивом, я прокляну вас на все життя.
Але Генрі вже неможливо було зупинити. Він підбіг, розмахуючи перед техасцем кулаком. Потім розкрив жменю, в якій були гривеники і четвертаки та ще доларовий папірець, схожий на коров’ячу жуйку.
— П’ять доларів,— каже він.— А той, хто підвищить ціну, має стяти мені голову, інакше я зітну йому.
— Нехай буде так,— погоджується техасець.— Остаточна ціна п’ять доларів. Тільки не вимахуй кулаком перед моїм носом.