V

Тобто це їм здалося, що вже скінчилося, що тепер дядько Віллі напевно помре. Бо навіть тато вважав, що він збожеволів: тато казав, що якби не дядько Віллі, то я б не втікав, і що, мовляв, я не сам утік, а мене зманив той недоумок. І це не тато, а дядько Роберт, ось хто казав, що він не збожеволів, бо коли чоловік може продати за готівку нерухомість у Джефферсоні в той час, коли сам сидить під замком у клініці Кілі, то він зовсім не божевільний і навіть не алкоголік. Вони ж і не знали, що його вже немає в Кілі, навіть місіс Мерідю тільки через два дні довідалася, що його ніяк не можуть знайти. Вони так і не знайшли його і не дізналися, як він утік, і я теж не знав, поки не одержав листа від нього, щоб такого-то дня поїхати автобусом до Мемфіса, і там на околиці міста він мене зустріне. Я навіть того не помітив, що вже два тижні не видно було ні Секретаря, ні старого Джоба. Але він зовсім мене не зманював. Я поїхав, бо хотів так, бо кращої за нього людини не знав у світі, бо він завжди мав утіху з життя, незважаючи на все те, що йому, чи то з ним, хотіли заподіяти. І я сподівався, що коли побуду з ним довше, то, може, й собі цього навчуся — як мати втіху з життя навіть на схилі віку. А може, я знав і більше, ніж це, тільки не усвідомлював, може, знав, що зроблю все, чого він не попросить і що йому й нема потреби мене просити, як ото допоміг йому вломитися до аптеки по спирт, а потім допоміг ще й сховати той спирт від місіс Мерідю. Може, я навіть знав, чого збирався накоїти старий Джоб. Не те, що він накоїв насправді, але те, що він накоїв би, якби нагода. А нагода та трапилась тоді, коли дядько Віллі востаннє на своєму віку вирвався на волю, і якби мене там не було, він лишився б сам проти всіх їх, настраханих смертним страхом, щоб не дай боже жити якось інакше, а не так, як усі в Джефферсоні, бо хоч з міста він і втік, місто від нього не відступилося: адже старий Джоб був джефферсонець від голови до п’ят.

Того тижня я покосив трохи трави й заробив майже два долари. А призначеного дня сів у автобус, і дядько Віллі вже чекав мене на околиці міста, цього разу в обдертому відкритому фордику — на передньому склі ще видніло написане крейдою «85 доларів готівкою», а ззаду лежав складений новенький намет. Дядько Віллі й старий Джоб були на передньому сидінні, дядько Віллі виглядав чудово у картатому кашкеті дашком назад, що теж був би новенький, якби не велика масна пляма, в захисних окулярах, піднятих на лоб, у свіжовимитому целулоїдному комірці, без краватки, ніс облущився від сонця, а очі поблискують із-за звичайних його окулярів. З ним я пішов куди б завгодно; і навіть тепер пішов би, хоч би й знав, чим усе це скінчиться. Йому зовсім не треба було б тепер просити мене, як не треба було й тоді. Отож я вмостився на складеному наметі, і ми рушили, тільки не до міста, а зовсім в інший бік. Я спитав, куди ми їдемо, але він лише відказав: «Почекай», женучи ту маленьку машину вперед, так наче йому страх кортіло кудись там швидко добутись, і з голосу чути було, що все йде чудово, що ніколи йому не жилося так гарно, кращого й не придумаєш; а старий Джоб скулився на своєму місці, тримався обіруч і верещав на дядька Віллі, чого він так жене. І справді. Може, я вже тоді по старому Джобі зауважив, що дядько Віллі й міг би втекти від Джефферсона, але якби не просто уникав його, а порвав би з ним усі зв’язки.

І ось ми під’їхали до дорожнього знаку, стрілки, що вказувала на аеродром, і звернули, а я спитав:

— Куди? Куди це ми? — але дядько Віллі тільки відказав:

— Почекай, почекай трохи, — так, наче його самого нетерплячка брала, і нахилився над кермом, — сиве волосся вибилося з-під кашкета, комірець з’їхав убік, аж відкрилася смужка шиї між ним та сорочкою, а старий Джоб приказував (таки справді, я вже тоді все зрозумів!):

— Ну нічого, він свого доскочив. Нехай, нехай. Але я йому казав: це пусте. Я застерігав його.

Нарешті ми приїхали на аеродром, дядько Віллі різко зупинив машину і, ще й не виходячи з неї, показав угору:

— Он дивись!

То був літак. Дядько Віллі бігав туди-сюди краєм поля й розмахував хусточкою, поки його завважили згори і літак знизився, сів і підкотив до нас, невеличкий собі літак з двоциліндровим двигуном. Там сидів Секретар, теж, як і дядько Віллі, у новенькому картатому кашкеті і в захисних окулярах. Дядько Віллі— мені сказали — купив такі самі й для старого Джоба, тільки той не схотів їх надіти. Ввечері ми влаштувалися на ночівлю в туристському таборі за дві милі далі, і там виявилося, що в них є кашкет та окуляри й для мене, і тоді я зрозумів, чому його не змогли знайти: дядько Віллі розповів мені, що купив літака за частину грошей, виручених від продажу будинку, який урятувала була сестра, як родинну пам’ятку, бо й вона там народилася. Але капітал Він з аеродрому не погодився навчати його, як водити літака, бо в дядька Віллі нема довідки від лікаря («Їй-бо, — сказав дядько Віллі, — ці кляті республіканці й демократи та ще як їх там скоро доведуть до того, що чоловікові не можна буде без дозволу й воду спустить у власному клозеті!»), а до лікаря він не може звернутися, бо той ще запроторить його назад до Кілі або сповістить про все місіс Мерідю. Тому дядько Віллі наказав спершу навчитися літати Секретареві, і оце Секретар уже два тижні водить літака, — тобто майже на чотирнадцять днів довше, ніж він практикувався з автомобілем перед першим їхнім виїздом.

Напередодні дядько Віллі купив ще й автомобіль, намет і табірне спорядження, і завтра ми мали вирушити. Насамперед нам треба було дістатися до Ренфро, де нас ніхто не знає і де, як розвідав дядько Віллі, є велике пасовище — там ми перебудемо з тиждень, поки Секретар навчить дядька Віллі водити літака. Тоді вирушимо на захід. А коли скінчаться гроші, будемо зупинятися в якомусь містечку й брати пасажирів, щоб вистачило нам на бензин та харчі до іншого містечка — дядько Віллі з Секретарем у літаку, а я зі старим Джобом у машині. Старий Джоб сидів на стільці під стіною і кліпав на дядька Віллі своїми немічними очицями, червоними й понурими. А дядько Віллі забрався на ліжко, досі ще в кашкеті й захисних окулярах та з комірцем без краватки — часом той комірець (не прикріплений до сорочки, а лише застебнутий на шиї) з’їжджав набік, або ставав зовсім задом наперед, як в єпископального пастора, і очі дядька Віллі поблискували за скельцями, а голос був дзвінкий та ясний.

— А на Різдво будемо в Каліфорнії! — промовив він. — Подумати тільки: в Каліфорнії!