Дядько Віллі
І
Я знаю, що люди кажуть. Вони кажуть, що я не сам утік з дому, а мене зманив той божевільний, і що якби я не вбив його перший, то не минуло б і тижня, як він убив би мене. Але вірніше було б, якби вони сказали, що це наші джефферсонські праведниці спровадили дядька Віллі з міста, а я подався за ним і зробив те, що зробив, бо знав, що то він востаннє вирвався на волю, адже якби його знову злапали, то вже назавжди й довіку, — отоді б вони мали слушність. Бо ніхто не зманював мене, і зовсім дядько Віллі не був божевільний, навіть після всього того, що йому заподіяли. Ніхто мене не силував іти; в цьому так само не було потреби, як і не було потреби дядькові Віллі умовляти мене: він знав, що я піду й так. І я пішов, бо кращої за дядька Віллі людини не знав у світі, бо навіть жінки і ті не здолали його, бо, незважаючи на них, він якось так закрутив своє життя, що воно завжди давало йому втіху, і до останньої хвилини ця втіха не покидала його, і я тоді був при ньому і допоміг йому. А так прожити мало кому щастить, чи то чоловіків узяти, чи то жінок, навіть і тих жінок, котрі ласо пхають носа до чужих утіх.
Він нікому не доводився дядьком, але всі ми, і дорослі теж, називали його — хто вголос, хто подумки — дядьком Віллі. Родичів у нього ніяких не було, окрім сестри в Техасі, одруженої з нафтовим мільйонером. Жив він край міста в старому чепурному білому будиночку, де й народився, жив самотньо із старим негром на ім’я Джоб Вайлі, ще старішим, ніж він сам. Цей негр куховарив, прибирав у домі й підсобляв у аптеці, яку заснував ще батько дядька Віллі і яку дядько Віллі вів без нічиєї допомоги, як не рахувати цього самого старого Джоба. За дванадцять-чотирнадцять років (поки ми були дітьми и підлітками), коли він вільно прожив собі з морфієм, ми добре надивилися на нього. Нам подобалося заходити до його аптеки, де завжди був холодок, панували тиша й напівтемрява, бо вія ніколи не мив вікон, — він так і казав: нащо, мовляв, оздоблювати вітрини, коли однаково ніхто нічого не побачить, зате ж спекота всередину не забереться.
Клієнтів він тільки й мав, що мешканців довколишніх ферм, які купували готові патентовані ліки в пляшечках, та негрів, які купували карти й гральні кості. З рецептом до нього, мабуть, років із сорок ніхто не приходив, та й торгівля содовою в аптеці була зовсім нікудишня, бо ж це старий Джоб мив склянки, змішував сиропи й робив морозиво ще з тих часів, коли батько дядька Віллі заснував аптеку в тисяча вісімсот п’ятдесят якомусь там році; тож тепер старий Джоб, звісно, вже недобачав, хоча тато казав, що навряд чи старий Джоб уживає наркотиків, це просто через те, що він день і ніч ковтає повітря, яке видихає дядько Віллі.
Та хоч би там як, а нам морозиво смакувало, надто коли ми розігрівалися, награвшись у м’яча. В місті у нас була спілка із трьох команд, і дядько Віллі за кожен матч нагороджував переможців м’ячами, кийками для гри чи захисними масками, дарма що сам жодного разу не подивився, як ми граємо. Отож після матчу обидві команди, а то й усі три, заявлялися до його закладу дивитись, як переможці одержуватимуть призи. Там ми також їли морозиво, а потім усі гуртом заходили за рецептурний прилавок і приглядались, як дядько Віллі запалює маленьку спиртівку, наповнює шприц і закасує рукав, виставляючи на видноту цілу хмару дрібних голубих цяточок від ліктя й далі під сорочку.
А другого дня бувала неділя, ми чекали в себе на подвір’ях, коли він проходитиме, і разом ішли до недільної школи. Дядько Віллі йшов з нами, в той самий клас, що й ми, і там сидів собі, поки ми вголос читали. Містер Барбер, що викладав у недільній школі, ніколи не викликав його. Потім урок закінчувався і ми розмовляли про бейсбол до наступного дзвінка; дядько Віллі весь час не озивався й словом, а тільки сидів собі, чепурний і акуратний, з чистим комірцем без краватки, — важив він усього лиш фунтів сто десять, і очі його за скельцями окулярів трохи сльозилися, як ото сочиться, бува, тріснуте яйце. А тоді ми всі гуртом ішли до аптеки, доїдали морозиво, що лишилося від суботи, після чого заходили за рецептурний прилавок і знову приглядалися до дядька Віллі. Та сама спиртівка, закасана святкова сорочка, шприц, що поволі входить у посинілу шкіру на руці, хто-небудь запитує:
— А це не боляче? — і він відказує:
— Ні, це приємно.
