II

І от його примусили, щоб кинув морфій. Він уживав його сорок років, казав він нам якось, тепер йому було шістдесят, попереду хіба що років десять, не більше, — тільки цього він уже не казав нам, але чотирнадцятирічні підлітки й самі таке знають. Отож його примусили, щоб кинув. Та й не багато часу на це пішло. Почалося все в неділю вранці, а в п’ятницю вже й скінчилося.

Ми тільки посідали в класі, і містер Барбер тільки розпочав урок, як раптом з’являється превелебний Шульц, пастор, нахиляється до дядька Віллі й уже тягне його, — ми не встигли й оглянутися, як він уже тягне його з місця і каже таким тоном, як ото проповідники промовляють до чотирнадцятирічних хлопців, навіть мазунчикам таке не подобається, справді:

— Я знаю, брате Крісчене, що вам прикро буде залишити клас брата Барбера, але давайте-но краще з вами підемо до брата Міллера та послухаємо, що він нам скаже гарного й для душі втішного.

А дядько Віллі силкується вирватись, і оглядається до нас, і кліпає своїми млистими очима, промовистішими за його слова: «Що це таке? Що це таке, люди добрі? Чого вони від мене хочуть?»

Ми знали не більше за нього. У нас щойно скінчився урок, але про бейсбол того дня якось не говорилося. Ми пройшли повз нішу, де збирався клас містера Міллера, в якому читали Біблію, і побачили, як превелебний Шульц, своїм недільним звичаєм, сидить у гурті мирян, мовби він простий смертний, як і решта присутніх, а проте якось серед них вирізняється, так що й нема йому потреби рухатись чи говорити, щоб нагадати їм, що він не простий смертний. Мені щоразу при цьому згадується перше квітня одного року, коли міс Келеген перевірила присутніх, а тоді зійшла з учительської кафедри, промовила: «Сьогодні я буду за ученицю» — й сіла на порожнє місце, тоді давай викликати учнів по черзі, щоб вони підходили до дошки й вели урок далі. І це була б добра розвага, якби не знаття, що завтра вже буде не перше квітня, та й післязавтра теж. Отже, дядько Віллі сидів біля превелебного Шульца, зіщулений ще більше, ніж звичайно, і мені пригадалося, як минулого літа везли до божевільні в Джексоні одного селюка на ім’я Бандрен, а він зовсім не був аж настільки несповна розуму, щоб не знати, куди його везуть; і сидів він біля вікна вагона, прикутий наручниками до гладкого заступника шерифа, що палив собі сигару.

Нарешті недільні уроки скінчилися, і ми вийшли надвір, чекаючи на дядька Віллі, щоб разом іти до аптеки їсти морозиво. Але він не з’явився. Він не вийшов, поки не скінчилася відправа — такого ще ніколи не бувало ні на нашій пам’яті, ні на пам’яті дорослих, як казав мені пізніше тато. Аж ось ми побачили, як він виходить, з одного боку його затисла під руку місіс Мерідю, а з другого — превелебний Шульц, і він оглядається на нас, як і того разу, і очі його так само промовисті, тільки вже розпачливі: «Люди добрі, що це таке? Що це таке, люди добрі?» Превелебний Шульц підштовхує його до машини місіс Мерідю, і місіс Мерідю каже голосно, наче з амвона:

— А тепер, містере Крісчен, ви поїдете до мене додому, я вас почастую скляночкою свіженького лимонаду, потім ми гарненько пообідаємо курятинкою, а тоді ви гарненько подрімаєте у мене в гамаку, а тоді прийдуть брат і сестра Шульци, і ми собі гарненьке покуштуємо морозива… — А дядько Віллі каже:

— Ні, ні, стривайте, папі! Стривайте! Мені треба до аптеки, приготувати ліки, що я обіцяв на сьогодні…

Але вони таки впакували його в машину, а він тільки оглядався на нас, та так і зник з очей, сидячи в машині поруч із місіс Мерідю, як ото Дарл Бандрен із заступником шерифа в поїзді. Вона, мабуть, тримала його за зап’ясток, та ще й так міцно, що куди там твої наручники, а погляд дядька Віллі в наш бік був розгублений і пройнятий розпачем.

Бо він уже на годину спізнився з тим своїм шприцом, а коли йому таки пощастило надвечір вирватися від місіс Мерідю, він спізнився вже на цілих п’ять годин, тож тепер не здатен був навіть устромити ключа в замок, через що його й прилапала місіс Мерідю з превелебним Шульцем. Цього разу він уже нічого не казав і не оглядався, а тільки одчайдушно виривався, наче напівдика кішка. Дядька Віллі замкнули в його ж таки домі, і місіс Мерідю послала телеграму його сестрі в Техас. Три дні дядько Віллі не показувався в місті, бо місіс Мерідю та місіс Говіс удень і вночі по черзі стерегли його, поки приїде сестра. Тоді саме були канікули, в понеділок ми проводили матч, а надвечір дивимось — аптека все замкнена, і так вона була замкнена й у вівторок, і аж тільки в середу надвечір ми побачили дядька Віллі, як він щодуху мчав до аптеки.

Він був без сорочки, не поголений і ніяк не міг попасти ключем у замок, тільки важко дихав, ойкав та примовляв:

— Нарешті вона вклалася, нарешті вклалася, — аж поки хтось із нас узяв ключа й відімкнув двері. Довелося нам і спиртівку розпалити, і шприц наповнити; голка цього разу входила під шкіру не повільно, а так рвучко, наче він хотів нею проштрикнути й саму кістку. Додому він не пішов. Він сказав, що йому й тут спати не мулько; тоді дав нам грошей і випустив нас через задні двері; ми купили йому сендвічів та пляшку з кавою в кав’ярні, а його так там і залишили.

Наступного дня заявилися місіс Мерідю, превелебний Шульц і з ними ще три дами. Вони привели з собою поліційного інспектора, котрий висадив їм двері, місіс Мерідю вхопила дядька Віллі за барки і давай торсати його та сичати:

— Ах ти ж ледащо! Ах ти ж ледащо! Від мене вшитися, га?! — а превелебний Шульц усе приказував:

— Заспокойтеся, сестро, заспокойтеся, — а інші три дами верещали:

— Містере Крісчен! Дядьку Віллі! Віллі! — залежно від того, котра якого віку та скільки жила в Джефферсоні.

Того вечора приїхала його сестра з Техасу, і ми, проходячи перед будинком, бачили на ганку жінок, як вони сновигали взад-вперед, і вряди-годи превелебного Шульца, що вирізнявся серед них, як і в біблійному класі містера Міллера. Ми причаїлися за живоплотом і чули їх крізь вікно — чули, як дядько Віллі плаче, клене й борюкається, щоб вирватись із ліжка, а жінки приказують: «Годі, годі, містере Крісчен», «Годі, годі, дядьку Віллі» або ж «Годі, годі, Бобе» (бо це вже й сестра його була там), а дядько Віллі все плаче, проситься й клене. А потім настала п’ятниця і він здався. Нам чути було, як його силоміць тримали в ліжку; мабуть, то була вже остання його спроба вирватись, бо ніхто з них не мав тепер коли й озватись; і нарешті ми почули голос дядька Віллі, слабкий, але виразний, та його важке дихання.

— Заждіть, — промовив він. — Заждіть-но. Останній раз питаю. Чи не буде така ваша ласка дати мені спокій? І піти собі геть? Забратися під три чорти, щоб я міг жити, як хочу?

— Ні, містере Крісчен, — відказала місіс Мерідю. — Ми повинні спасти вашу душу.

Хвилину стояла тиша. А потім ми почули, як дядько Віллі ліг у ліжко — безсило плюхнувся навзнак.

— Гаразд уже, — мовив він. — Гаразд.

То було як з тим жертовним ягням, що про нього розповідається в Біблії. Так наче жертва сама вибралася на вівтар, плюхнулася там навзнак, підставивши горло під ножа, і мовила: «Гаразд, кінчайте вже. Перетніть моє горло та заберіться к бісу, дайте хоч у вогні полежати спокійно».