II

Коли вже було по всьому (довго чекати не довелося: назавтра арештанта знайшли повішеним на мотузці дзвона в негритянській школі за якихось дві милі від тартака, після чого слідчий установив смерть від рук невідомої особи чи невідомих осіб, і тіло не довше, як за п’ять хвилин видано найближчим родичам), заступник шерифа, що офіційно вів цю справу, зняв мову про неї зі своєю дружиною. Балачка точилася на кухні. Дружина готувала вечерю. Після того як учора проти півночі заварилася каша у в’язниці, заступник шерифа не присідав ні на хвилину й добряче находився за той час; підкріплюючись прихапцем і коли попало, невиспаний, він украй охляв і тепер, сидячи на стільці біля плити, був близький до істерії.

— Дідько б їх ухопив, цих чорнопиких, — сказав він. — Їй-богу, аж дивно, що вони ще не сіли нам на голову. І знаєш, чому дивно? Бо вони не люди. Зовні вони нібито й схожі на людей, так само, як і люди, ходять на двох ногах, говорять, і їх можна зрозуміти, і ви починаєте думати, що вони вас розуміють теж, принаймні вряди-годи. Та коли доходить до людських почуттів, людських переживань, то що вони, що стадо диких буйволів —один біс. Візьми хоча б сьогодні цього…

— Залиш його краще собі, — відрубала дружина. Повна, колись вродлива, а тепер уже сивувата і з явно закороткою шиєю, вона аж ніяк не виглядала змученою і, хоч була холерична, взагалі не відзначалася дратливістю. Проте сьогодні вона теж була в лихому гуморі, бо як учасниця клубних ігор не здобула першого призу в п’ятдесят центів лише тому, що одна з одноклубниць зажадала перевірити нотатки, а потім і викреслити всю цю партію.

— Ще не вистачало, щоб я слухала про нього на кухні! Поліція називається! Сидите в суді цілісінький божий день і знай правите теревені. Було б дивно, коли б у тюрму не зайшло кілька чоловік і у вас під носом не вивело звідти в’язня. Та вони повиносили б і ваші стільці, і бюрка, і навіть віконні лутки, якби ви коли-небудь на довший час прибрали з них свої ноги та сідниці.

— Тих Бердсонгів зовсім не кілька, а далеко більше, — зауважив заступник шерифа. — Аж сорок дві душі з правом на голос, як на те пішло. Ми з Мейдью якось узяли список виборців і перелічили їх. Та слухай же… — Заступник шерифа побачив, що дружина повертається від плити і йде з кухні з мискою в руках. Він хутко підібгав ноги, коли вона, проходячи мимо в їдальню, ледь не наскочила на нього, і трохи підняв голос, щоб його було чути з більшої відстані. — В нього померла дружина. Хай буде й так. І що ж, він горює? На похороні нема людини меткішої і водночас бундючнішої за нього. Кажуть, не встигли спустити труну в могилу, як він схопив лопату і так швидко закидав її землею, що скрепер — і той би за ним не вгнався. Ну та це ще нічого… — Дружина повернулася на кухню. Він знову прибрав ноги і, зважаючи на ближчу відстань, стишив голос. — Може, вона так упеклася йому. Нема жодного закону проти чоловіка, що старається чимшвидше загребти жінку в землю, якщо він тільки не постарався чимшвидше звести її зі світу. Але — подумати лишень! — другого дня він одразу ж, перший після кочегара, приходить на роботу, заявляється на тартак, ще до того, як кочегар устигає розпалити топку й пустити пару; прийшов би він на п’ять хвилин раніше — і міг би разом з кочегаром розбудити Бердсонга, щоб той уже йшов відсипатися додому, чи навіть ще тоді перерізати Бердсонгові горлянку й звільнити нас усіх від зайвої мороки.

Так ось, приходить він на роботу і зразу ж, перший, рветься до діла, хоч Макендрюс та всі інші гадали, що він візьме вільний день, оскільки навіть чорнопикий не міг би бажати для цього кращої нагоди, ніж похорон дружини; хоч кожний білий на його місці звільнився б на день бодай для годиться, як би там не впеклася йому дружина; хоч у дитини — і в тієї б вистачило кебети взяти вільний день, та ще як за той день не буде вирахувано. А от у нього не вистачає. Він перший починає гасати від одного ваговоза до другого, навіть не дожидаючись, поки вщухне свисток—сигнал про початок роботи, сам хапає десятифутові кипарисові колоди й розкидає їх, мов сірники. А потім, коли всі вже вирішили, що треба триматися з ним так, ніби нічого не сталося, бо він сам хоче, щоб з ним не пань- калися, він посеред дня іде з роботи, не сказавши Макендрюсові чи будь-кому іншому ні «перепрошую», ні «моє шанування», ні «бувайте», купує собі цілий галон найскаженішого віскі, пхається назад до тартака й лізе грати в ту саму фатальну гру, в якій Бердсонг уже п’ятнадцять років пускав у хід підроблені кості, щоб обігрувати тартакових негрів, просто-таки лізе грати в ту саму гру, де тихо-мирно програвав увесь час, відколи виріс настільки, що міг розбирати крапки на тих підроблених костях, і через п’ять хвилин перерізує Бердсонгові горлянку аж до шийних хребців.

Дружина знов пройшла повз нього в їдальню. Він знову підібгав ноги і підвищив голос:

— Отож ми з Мейдью поїхали туди. Поїхали, ні на що не сподіваючись: ми були певні, що він устиг ще до схід сонця опинитися щонайближче за Джексоном у штаті Теннессі, а ще ми знали, що найпростіший спосіб знайти його — це йти по слідах Бердсонгів. Певна річ, якби ті його знайшли, від нього не залишилося б нічого, що варто було б привозити до міста, але справу було б закрито. Одне слово, ми заглянули в його хату чисто випадково, вже й не пригадую, чого ми тудою проїздили, але проїздили, і дивимося — аж він там. І що ж, він сидить за замкненими дверима з розкритою бритвою на одному коліні та з набитим дробовиком на другому? Ба ні! Він спить. Великий горщок з-під виїденого дощенту гороху стоїть на плиті, а він спить за хатою на самому осонні, сховавши голову в холодку під рогом ганку, а з-під задніх дверей виє, аж заходиться пес, схожий на суміш ведмедя з безрогим шотландським биком. Тоді ми будимо його, а він сідає та й каже: «Гаразд, білі. Це моя робота. Тільки не замикайте мене». Мейдью йому на те: «Родичі містера Бердсонга теж не збираються тебе замикати. Чого-чого, а свіжого повітря тобі не бракуватиме, коли опинишся в їхніх лабетах». А він своєї: «Це моя робота. Тільки не замикайте мене». І радить нам, указує шерифові, щоб його не замикали, мовляв, хоч це і його робота й справа, звісно, кепська, але зараз йому не з руки лишатися без свіжого повітря. Кінець кінцем ми вкинули його в машину, коли це з’являється стара… його мати, чи тітка, чи щось таке… хекає, біжить до пас собачою риссю і хоче їхати з нами, і тоді Мейдью пробує їй розтлумачити, що з нею буде, якщо Бердсонгові родичі запопадуть нас, перше ніж ми замкнемо його, та вона затялася їхати, і врешті Мейдью вирішує, що її присутність в автомобілі може стати нам у пригоді, коли Бердсонги таки переймуть нас, бо як-не-як це напад на поліцію, а на таке не можна дивитися крізь пальці, навіть якщо завдяки Бердсонгам Мейдью здобув більшість голосів торік улітку.

Отож ми і її привезли до міста, до в’язниці, звичайно, і коли передали чорнопикого Кетчемові, а той забрав його нагору, стара пішла з ними теж, пішла аж у камеру, мовивши Кетчемові: «Я хтіла зробити з нього людину. Він був путній хлопець. До цього випадку зроду ні з ким не бився. Він одстраждає за те, що вчинив. Але не попустіть, щоби білі забрали його». На що Кетчем відповів: «Думали б із ним про це раніш, іще до того, як йому заманулося голити білих без мила». Тож він замкнув їх обох в одній камері, бо вважав, як і Мейдью, що її присутність там могла б у разі чого остудити хлопців з роду Бердсонгів, а ще на той випадок, якби йому трапилось балотуватися на пост шерифа чи якийсь інший по закінченні терміну повноважень Мейдью. Відтак він спустився вниз, а трохи перегодом вернулася з роботи кайданна команда, отож він замкнув її в одиночній камері й думав, що хоч на час позбувся клопоту, коли це почув якийсь лемент, не виття, а саме лемент, у якому, одначе, не вловлювалося жодного слова. Тоді він схопив пістолет і знову кинувся нагору до одиночної камери з кайданниками, і побачив крізь грати, що в іншій камері стара забилася в куток, а той чорнопикий оддирає зі шворнями від підлоги залізні нари, стає посеред камери, тримаючи їх, мов дитячу люльку, над головою, і репетує, а тоді каже старій: «Не бійся, я тебе не скривджу» і жбурляє нари в стіну, далі підступає до замкнених дверей, хапається за сталеві грати, вириває двері зі стіни, з цеглою, завісами і всім чисто, виходить із камери, несучи двері над головою, ніби віконну сітку, й кричить, як на пуп: «Ось тепер мені добре. Ось тепер добре. Не бійтесь, я не втечу».

Певна річ, Кетчем міг застрелити його на місці, але подумав собі, як опісля мені сказав, що коли вже порушувати закон, то право першості щодо чорнопикого має належати Бердсонгам. І Кетчем не вистрілив. Натомість ускочив у камеру до кайданників, бо при його наближенні вони були позадкували від сталевих дверей, став за їхніми спинами й загорлав: «Ловіть його. Валіть його додолу!» Але чорнопикі теж воліли триматися позаду, і тоді він, вибравши місце, почав гамселити їх колодочкою пістолета, а тих, кого не діставав рукою, копати ногами, аж поки вони не погналися за ним. І, за словами Кетчема, цей чорнопикий добру хвилину поривав кожного, хто підходив, і шпурляв через увесь коридор, мов ганчір’яну ляльку, приказуючи: «Не бійтесь, я не втечу. Не бійтесь, я не втечу», — поки нарешті вони його збороли, — і на підлозі вже вирувала лиш одна велика купа чорних тіл, голів, рук і ніг, та навіть тоді, казав Кетчем, час від часу котрийсь із чорнопиких злітав у повітря і летів через увесь коридор з розчепіреними руками й ногами, як летюча білка, і з баньками, як автомобільні фари, але наостанку вони таки притисли його, і тоді прискочив Кетчем і давай стягувати чорнопиких, коли глядь! — аж він лежить насподі під цілою горою кайданників і сміється, а сльози, великі-превеликі, мов скляні кульки, біжать по його обличчю, поза вухами, і плюскають на підлогу, достоту як би хто кидав пташині яйця, — сміється-сміється та й каже: «Мабуть, мені просто несила втекти від своїх думок. Несила втекти від своїх думок». Ну що ти на це скажеш?

— Тільки одне, — гукнула дружина з їдальні. — Хочеш повечеряти в цьому домі—постарайся зробити це в найближчі п’ять хвилин. Бо рівно через п’ять хвилин я прибираю зі столу і йду в кіно.