Червоне листя

І

Двоє індіанців перейшли через селище, прямуючи до осель невільників. Два ряди чепурненько побілених хатин з недопаленої цегли, в яких мешкали раби племені, стояли обабіч притіненої вулички, помережаної слідами босих ніг. Де-не-де в пилюці німотно валялися саморобні цяцьки. На вуличці не було й знаку життя.

— Я знаю, що ми тут знайдемо, — сказав один з індіанців.

— Чого ми не знайдемо, — поправив його другий. Дарма що був полудень, надворі ніхто не показувався, та й у хатинах було порожньо й тихо, з потинькованих і потрісканих коминів ніде не курилося.

— Атож. Так само було, коли помер батько того, хто тепер Чоловіком.

— Ти хочеш сказати, того, хто був Чоловіком.

— Еге ж.

Один індіанець називався Три Коші. Років йому було під шістдесят. Обидва вони були приземкуваті, досить огрядні й череваті і виглядом нагадували заможних міщан; обидва мали великі голови, великі й широкі землисті обличчя з виразом якогось притьмареного супокою, як у тих різьблених постатей, що виринають несподівано з туману на зруйнованій стіні десь у Сіамі чи на Суматрі. Такими зробило їх сонце — різкі промені його й різкі тіні. Волосся їхнє було мов осока на випаленій землі. У Коша вухо оздоблювала емальована табакерка.

— Я весь час казав, що так воно не годиться. В давнину не було ні хатин для невільників, ні самих невільників. Кожен робив собі, що хотів. Усі мали вдосталь часу. А тепер раз у раз мусиш вишукувати роботу для негрів — вони люблять гнути спину.

— Вони як ті коні чи собаки.

— Та вони дурні, далі нікуди. Ніщо їх не вдовольняє, їм би тільки гнути спину. Вони гірші за білих.

— Якби ж то Чоловік сам знаходив для них роботу!

— А й правда. Я не люблю рабства. Так воно не годиться. Колись — отоді люди жили, як годиться. А тепер ні.

— Звідки тобі пам’ятати, як жили колись!

— Я чув від тих, хто пам’ятає. І сам пробував жити, як годиться. Людину не для того створено, щоб гнути спину.

— Атож. Бачиш, яке в них стало тіло від роботи.

— Еге ж. Чорне. І гірке на смак.

— А ти їв?

— Один раз. Ще замолоду, коли був неперебірливий до їжі. Тепер то вже не їв би.

— Звісно. Тепер вони занадто дорогі, щоб їх їсти.

— Їхнє м’ясо гіркувате, а це мені не смакує.

— Все одно вони занадто дорогі, щоб їх їсти, адже білі дають за них коней.

Вони ввійшли у вуличку. Жалюгідні, німотні цяцьки — божки з дерева, лахміття і пір’я — валялися в пилюці біля потемнілих порогів, упереміш із кістками та поламаними посудинами з гарбузів. Ніде ні звуку з якої-небудь хатини, ні живої душі в дверях. Так було вже від учора, коли помер Ісетібега. Але двоє індіанців і без того знали, що знайдуть.

Посеред негритянського висілка стояла хатина, трохи більша, ніж решта. У певні фази місяця негри збиралися тут виконувати першу частину своїх обрядів, а потім, як споночіє, вирушали у видолинок, де зберігалися їхні барабани. В цій хатині вони тримали дрібніше ритуальне начиння: якісь таємничі оздоби та обрядові записи у вигляді паличок, що на них червоною глиною було намальовано різні символи. Серед хатини під отвором у даху було вогнище з рештками попелу, а над ним висів залізний казан. Віконниці були зачинені. Ввійшовши в ту хатину із сліпучого сонячного світла, двоє індіанців спершу нічого не могли розрізнити, лише якийсь рух і тінь, що в ній поблискували білки очей, немов усередині було напхом напхано негрів. Індіанці зупинилися на порозі.

— От і маєш, — озвався Три Коші. — Я ж казав, що так воно не годиться.

— Щось мені не дуже хочеться тут бути, — промовив другий індіанець.

— Коли чорні бояться, від них відгонить інакшим духом, ніж від нас. Оце ж того тобі й вадить.

— А таки не дуже хочеться тут бути.

— І від тебе відгонить, коли ти боїшся.

— Може, то від Ісетібеги такий дух?

— Атож. Він знає. Знає, що ми тут знайдемо. Ще помираючи, він уже знав, що ми тут сьогодні знайдемо.

В загуслій теміні хатини назустріч індіанцям поблискували очі негрів, напливав їхній запах.

— Мене звуть Три Коші, ви знаєте, — заговорив перший індіанець. — Ми прийшли від Чоловіка. Той, кого ми шукаємо, втік?

Негри нічого не відповіли. Запах від них, від їхніх тіл наче хвилями здіймався в гарячому застиглому повітрі. Здавалося, в них усіх одна думка — про щось далеке й незбагненне. Всім гуртом вони скидались на одного восьминога, на розкопане коріння велетенського дерева, так мовби зненацька зняли верхній шар ґрунту, і під ним відкрився покорчений, густий, відворотний клубок сполоханого життя, що зроду не знало сонця.

— Ну? — сказав Три Коші. — Би знаєте, чого ми прийшли. Той, кого ми шукаємо, утік?

— Вони щось думають, — промовив другий індіанець. — Мені таки не хочеться тут бути.

— Вони щось знають, — відказав Три Коші.

— Гадаєш, вони його переховують?

— Ні. Він утік. Ще вчора ввечері. Таке вже раз було, коли помер дід того, хто тепер став Чоловіком. Три дні ми його ловили. І три дні Дум не міг піти в землю, він немов казав: «Я бачу свого коня і собаку. Але не бачу свого невільника. Де ви його поділи, що не дасте мені спокійно спочити?»

— Вони не люблять помирати.

— Авжеж. Чіпляються за життя. Завжди з ними морока. Ні честі в них, ні пристойності. Сама лиш морока.

— Не подобається мені тут.

— Мені теж. Але ж вони дикуни. Звідки б у них повага до звичаю. Отож я й кажу, що так воно не годиться.

— Еге ж. Вони чіпляються за життя. Воліють навіть працювати на сонці, аби лиш не зійти в землю разом з ватагом. Але цей наш негр таки втік.

Негри нічого не казали, не озивались ані звуком. В темряві поблискували білки очей, дикі й тьмяні, густо напливав гострий запах.

— Звичайно, вони бояться, — сказав другий індіанець. — Що ж нам робити?

— Ходім поговоримо з Чоловіком.

— Гадаєш, Мокетубе слухатиме?

— Та куди він дінеться! Йому це не сподобається, але ж він тепер Чоловік.

— Еге ж, тепер він Чоловік. І вже може весь час носити пантофлі з червоними підборами.

Вони повернулись і вийшли. Дверей у дверній проймі не було, як не було їх і по інших хатинах.

— Він і раніше їх носив.

— Потай від Ісетібеги. А тепер пантофлі вже його, бо він став Чоловіком.

— Атож. Ісетібезі це не подобалось, я знаю. Я сам чув, як він казав Мокетубе: «Коли ти станеш Чоловіком, пантофлі будуть твої. А поки що вони мої». Тепер Мокетубе став Чоловіком і може їх вільно носити.

— Еге ж, — озвався другий. — Тепер він Чоловік. Він собі носив їх потай від Ісетібеги, і хто зна, чи Ісетібезі було про це відомо. А тепер Ісетібега помер, хоч і не був ще старий, і пантофлі перейшли до Мокетубе, бо ж він став Чоловіком. Що ти про це думаєш?

— Я про це не думаю, — сказав Три Коші. — А ти?

— Я теж не думаю, — відказав другий.

— То й добре, — схвалив Три Коші. — Так воно розумніше.