Кукурудзяний качан Макбрума

А то якось пронюхала про нашу чудесну одноакрову ферму сарана. Ті довгоногі, пилконогі, стрибоногі шельми були об’їли нас до питки.

Ви ж знаєте, яка вона, сарана — все тобі загидить тютюновою жуйкою. До того ж це жахливі ненажери. Мабуть, ніщо на світі не здужає з’їсти більше й швидше за зграю сарани. Особливо смакує їй усяка зелень.

Не подумайте, що я схильний говорити про сарану смішками та пересмішками. Крий боже — ні! Хто мене знає — Джоша Макбрума — той потвердить, що я швидше переберусь жити в хатку на дереві, ніж злегковажу правдою.

Та краще почну з погоди. Літо тільки-тільки набирало сили, і тепла було ще замало для сарани. Малята саме допомагали мені копати криницю і радилися, що б його виростити для виставки на окружному ярмарку.

Гадаю, ви чули, який дивовижно родючий ґрунт на нашій фермі. Туди що не кинь — ураз виростає, мов на дріжджах. Насіння вистрілює паростками із землі, і врожай дозріває просто у вас на очах. От учора наш старшенький хлопець упустив п’ятицентову монету, і, поки шукав її, вона виросла, стала двадцятип’ятицентовою.

Якось рано-вранці притюпав на нашу ферму худючий, патлатий незнайомець. Леле, який він був височезний! Якби його капелюх упав додолу, то чолов’яга, певне, нагинався б за ним день аби й два, доки б дотягнувся.

— Добридень, сер, — привітався він. — Мене звуть Худолиций Джон. Я звідси, звідти і звідусіль. Я дешево пофарбую вам комору.

Чолов’яга був не тільки височезний, худючий і патлатий, а й короткозорий.

— У нас немає комори, — відповів я.

Чоловік покосував очима і засміявся.

— То я пофарбую її задарма.

— Згода, — усміхнувся я.

Він пофарбував нашу неіснуючу комору швидше ніж за секунду, ще й вільний час лишився. А що він був дуже голодний, то моя люба дружина Мелісса нагодувала його добрячим сніданком, і він потюпав геть.

— Я повернуся, — помахав він на прощання рукою.

Ми з малятами копали собі далі криницю.

Ох, і тяжка то праця. Діти опускали цеберко, я наповнював його землею, і вони тягли землю нагору, ухопившись гуртом за мотузок. Всі одинадцятеро, одне за одним.

Дні довшали й гарячішали. Від сонячного удару мухи падали мертві.

Але для сарани все одно ще не настало поліття.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукав я з глибини криниці. — За роботу! Тягніть цеберко!

— Агов, тату! — подав голос Честер із халабуди на дубі. — Я вирішив виростити на виставку кавуна. Щоб було в ньому п’ятдесят фунтів.

— А я гарбуза, — докинула Поллі.

— Ну, вже мені терпець уривається! — озвався я. — Витягуйте цеберко, мої ягнятка, та висипайте землю. Окружний ярмарок аж за тиждень.

Наступного дня було справжнє пекло. Опівдні жовті воскові стручки квасолі вже топилися на бадиллі. Вони скапували, наче свічки.

Але ні, для сарани то ще не було поліття. Ті довгоногі створіння застудилися б такого холодного дня.

Нарешті криницю викопано, і поряд височіє велика купа землі. А десь надвечір знову з’явився той довготелесий, худючий, патлатий і короткозорий чолов’яга.

— Здоровенькі були, — привітався він. — Мене звуть Худолиций Джон. Я звідси, звідти і звідусіль. Я вам дешево викопаю криницю.

— У нас є криниця, — пояснив я.

— Ну, то я викопаю її задарма, — відповів Худолиций Джон.

Він повечеряв у нас і потюпав собі геть.

— Я повернуся, — помахав він на прощання рукою.

 

Минув ще день. Сонце побивало всі свої рекорди. Спека? Не те слово. Назавтра зранку вшкварила така пекельна жара, що брусок льоду здавався теплим на дотик. Щоб охолодити воду, наша матінка мусила кип’ятити її. Соняшники край дороги висмикували своє коріння з землі і поспішали в затінок дерев.

Оце була погода для сарани!

Відразу після сніданку з’явилися перші стрибунці. Вони прибували парами і по четверо. Наша ферма була зелененька, мов смарагд, і вона неодмінно мусила привабити ненажер. Незабаром вони вже летіли по шестеро іі по восьмеро.

Треба визнати, що ці перші гості подивували пас своєю чемною поведінкою. Вони не чвиркали тютюновою жуйкою де попало. Пітер поставив їм стару бляшанку з-під кави, і вони користувалися нею як плювальницею.

Опівдні стрибунці посунули півсотнями і сотнями.

Вони обгризли нашу капусту й латук, але ми не тривожились. Овочі виростали швидше, ніж сарана їх поїдала, — по три або чотири врожаї на день.

До заходу сонця пилконосі зайди мчали, мов вихор, сотнями й тисячами.

І знов-таки я не журився. Навряд чи варто було зважати на таку незначну кількість сарани.

— Тату, — сказав за сніданком Честер, — завтра окружний ярмарок. Мабуть, пора висаджувати мої кавуни.

— А я хочу виростити на виставку томати, — заявила Мері. — Великі, як повітряні кулі.

— Ви, малята, беріть грядку, що за хатою, — вирішив я. — А поле засадимо кукурудзою.

Сарана не перешкоджала нам. Лері і мала Кларінда годували її з рук гичкою турнепсу. Я засадив поле в один мент.

Ох, і гарна була погодка для кукурудзи! Унизані качанами стебла так і гналися вгору.

Раптом на обрії виникла сріблясто-зелена хмара, вона швидко-швидко наближалася до нас.

Сарана!

Тисячі! Мільйони!

Проте ми й гадки не мали, що це лише початок Великої Саранової Війни, або, як її пізніше назвали, — Війни за Кукурудзяний Качан Макбрума.

Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — скомандував я: — Гілля й мітли! Гоніть їх! Ми галасували, бігали і розмахували нашою зброєю. Сарана закружляла над нашою кукурудзою, що саме достигала. Вона помилувалася зеленню і полетіла.

— Ми прогнали її! — вигукнув Том.

— Ні, — похитав я головою. — Це лише розвідники. Вони подалися по основну хмару. Ген вона летить!

Акри сарани!

Квадратні милі сарани!

Вона мчала на нас із грізним ревом війни.

— Мітли й гілля! — заволав я.

А тим часом голодні бісенята вже затикали під бороди серветки й кидалися вниз в атаку.

Ой рятуйте! Від стрибунців не було продиху. Що розмахнувся відром раз, а наберу сарани двічі. Все закрила дивовижна імла, що дзижчала, стрибала, налітала роями. Ми не бачили власних ніг.

Але чули ненатлих поганців ми добре.

Вони плямкали, пережовуючи нашу кукурудзу, і випльовували осердя качанів. Рівно за чотири секунди врожай був строщений до крихти.

Тоді розбишаки знялися в повітря, все ще голодні, як вовки, і стали чекати нового врожаю.

— Тату! — поскаржився Честер. — Сарана обгризла мої кавуни!

— Тату! — скрикнула Мері. — Вони навіть не почекали, доки поспіють мої помідори. Зеленцем з’їли!

Тату! — сказала мала Кларінда. — Що сталося з твоїми шкарпетками?

Я глянув униз. От лиха година! Кляті зайди з’їли мої шкарпетки, — зелені шкарпетки, — дарма, що я був у черевиках. Тільки дірки на пальцях зосталися.

Дехто з малят заплакав.

— Ми нічого не виростимо для виставки на окружному ярмарку!

— Ми ще не подолані, мої ягнятка, — заспокоював я дітей, напружено шукаючи порятунку. — Ті стрибунці перевершили нас числом, але не вмінням. Я їду в місто по насіння. Краще приберіть об’їдені качани.

На нашому старенькому «франкліні» з повітряним охолодженням я метнувся до міста і до обіду повернувся з п’ятдесятьма фунтами чудового посівного матеріалу. Сарана й досі висіла в небі, очікуючи поживи.

Малята зібрали й поскидали об’їдені качани на купу землі біля криниці.

— Не гайте й секунди, — наказав я. — Допомагайте розсівати насіння.

Незабаром наша ферма заврунилася смарагдовою зеленню, — от ніби одноакрові джунглі. Стрибунці облизувалися. штовхалися одне перед одного. Вони дзижчали, лізли роями, трощили й хрумали — врожай зник, мовби його злизав буревій-торнадо.

Але бачили б ви, як вони здивувалися! Перша хвиля стрибунців уся дихала вогнем. І не дивно. Вони пообідали пекучим зеленим перцем.

Від того обіду вони кинулися, мов ошпарені, шукати водопою.

Звичайно, ще лізли тонни сарани. Після полудня ми тільки й робили, що сіяли пекучий перець, доки нарешті пощезали останні стрибунці.

Згодом люди казали, що вони налетіли на озеро в сусідній окрузі й випили його насухо.

Одначе сарана могла повернутися. Малечі треба було квапитися, швидше вирощувати свої призові експонати.

— Тату, дивись! — закричала мала Кларінда.

Вона показувала на купу землі біля криниці, всіяну обгризеним качанням. Ура! Сарана пропустила одну зернину, і та зернина проросла непомічена у нас за спиною. Стебло уже вибуяло завбільшки з дерево.

Земля, викидана з криниці, була неймовірно родюча. Корінцям дивного стебла було чим побенкетувати! На наших очах почав в’язатися качан. Чи великий? Та гладкіший за товстопузу піч. І він ріс і ріс!

— Здається, приз буде наш! — заявив я, потираючи руки. — Вас, пустунчики, я беру в спілку.

Джіль, Гестер і Поллі полізли в свою хатку на дубі, — чатувати сарану. А качан усе ріс. Красень! Стебло аж впікалося під його вагою, і дозрівав він швидко!

Але ж і наоралися ми з ним клопоту! Довелося зашморгнути його мотузками, щоб поволеньки спустити на землю. Віль з лучковою пилкою вибрався по драбині і. певне, хвилин п’ять, одпилював того велетня від стебла.

Скажу щиро, ми не повірили своїм очам, коли опустили його додолу на мотузках. Качанище був великий, що його неможливо було охопити одним поглядом. Треба було глянути двічі.

— Сарана! — долинув голос Джіль із хатинки на дереві. — Наближається сарана, тату!

— Швидко. — наказав я, — в будинок!

Ми ледве гуртом підняли качана. Та він ніяк не пролазив у двері.

— В криницю!— закричав я.

Ми опустили його на мотузках у криницю і накрили якоюсь іржавою гофрованою бляхою. І то дуже вчасно. Стрибунці укмітили з неба наш великий качан і зеленою бурею налетіли на ферму. Але до нашого качана їм було зась.

— На ніч він у безпеці, — промовив я.

— Але як завтра проскочити на ярмарок, щоб не набачили стрибунці? — запитала Мері.

Зайве, мабуть, і говорити, що ця проблема не давала мені спати всю пічку. Десь о четвертій ранку я скочив з ліжка і побудив малят.

— Мітли й відра! — наказав я. — За мною!

Ми вийшли навшпиньках надвір, обережно, щоб не розбуркати стрибоногих. Потихеньку витягли качана, а криницю знов накрили гофрованою бляхою. В повітці я налив чогось у відра.

— Починайте. — прошепотів я.

Малята повмочали мітли і зафарбували весь велетенський качан з одного кінця в другий.

Коли зійшло сонце, сарана знялася в повітря шукати сніданку. Вона подалася просто до криниці та й ну битися головою об іржаву бляху. Леле, ото був стукіт! Довгоногі розбишаки гадали, що наш велетенський качан і досі в криниці.

А насправді він лежав у них прямісінько перед очима. Тільки був він невпізнанний. Лушпиння більш не зеленіло. Ми вибілили його вапном.

35

Ми висадили качана на верх нашого старого «франкліна» і добре ув’язали.

— Залазьте всі, усміхнувся я. заводячи мотор. — На ярмарок!

Якраз у ту хвилину надійшов худолиций Джон.

— Добридень, — і усміхом привітався він. — Я дешево пофарбую нам будинок.

— О, я дуже б хотіла у червоний колір, а підвіконня щоб білі, — відгукнулася матінка.

— Гаразд. — погодився я. — Фарба в повітці.

І ми вирушили. Бачили б ви, як люди по всьому шляху обертали до нас голови. Що ж то за штука на верху автомобіля? Качан кукурудзи? Ні, сер. Жоден фермер не виростить такого. Та ще білого як крейда!

Ми тряслися вибоїстим путівцем на окружний ярмарок і милувалися краєвидом: коморами, силосними баштами і коровами, що ремигали у холодочку.

— Ще далеко? — спитала Поллі.

— Десять — дванадцять миль, — відповів я. — Май терпець.

Я запримітив, що вітряки в прерії закрутилися жвавіше. Здіймався гарячий вітер, і вже пасувала хмара. Загримів грім.

— Ще далеко, тату? — спитав Том.

Мені не сподобався вигляд тої хмари. Вона темнішала. важчала і сунула нам назустріч.

— Ховайте голови! — гукнув я малятам. — Находить гроза.

Ми стійко зустріли зливу. Досить помірну, тільки краплини були такі гарячі, що просто обпікали. Вони скакали по капоті, мов іскри.

За мить небо знову заблакитніло, і гроза лишилася позаду.

— Ще далеко, тату? — спитала Мері.

— Шість — вісім миль, — заспокоїв я дочку. —Май терпець.

— Тату, — озвався Віль, він полінився сховати голову від дощу, і чуб йому намок, — тату, глянь, що сталося з нашим качаном!

Я різко натис на гальма і зліз подивитися. От тобі й маєш! Лушпиння знову яскраво зеленіло! Літня злива обмила вапно. Я знову стрибнув у машину за кермо, і ми помчали далі.

— Стежте за сараною! — крикнув я.

— Я стежу, тату, — озвалася мала Кларінда. — Он вона летить!

Ну й перегони почалися! Стрибунці у повному бойовому порядку з ревом наздоганяли нас. Старий «Франклін» скрипів, стугонів і деренчав, але тримався. Нас підкидало і трясло на вибоях.

— Сарана доганяє нас. тату!

Я дав повний газ.

Скоро попереду замайоріли прапори і транспаранти окружного ярмарку.

Скоро, та якби ж скоріше! Перші комахи вже сіли на верх автомобіля, і ми почули, як вони шарпають і шматують лушпиння.

Ще трохи — і тоді на ярмарок привеземо саму порохняву.

Тут наш старий «франклін» як почав давати перебої та з таким бабахканням і гуркотом, що страшно стало.

Стрибунці відскочили на милю назад, і ми прохопилися на ярмаркову площу.

Я вкотив прямісінько до головного виставочного павільйону і натис на гальма.

— Зачиняйте всі двері! Сарана! Наближається сарана!

Позачиняли двері, і ми змогли нарешті полегшено зітхнути. Народ заштовхався довкола, витріщаючи очі й роззявляючи роти з подиву на наш кукурудзяний качан.

І, вірите, негідники-стрибунці таки обчухрали на ньому лушпиння.

Ми зняли з автомобіля ту дивовижу і поклали для огляду на два столи.

Підійшли члени жюрі, питаючи, на чиє прізвище записати експонат.

— Макбрум, — усміхнувся я. — Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — Макбрум!

 

Що ж, само собою зрозуміло, нам зразу присудили і перший, і другий, і третій призи, і заохочувальну премію на додачу.

От тільки за зачиненими дверима в приміщенні стало надто гаряче.

Малята вишикувалися рядочком, щоб сфотографуватися для окружної газети. Вийшла суцільна широчезна усмішка від краю до краю — від Віля до малої Кларінди.

А полуденне сонце все шкварчало вогнем у дах, і зненацька пролунав гучний вибух.

Спершу я подумав, що то перегрівся наш старий «франклін». Але ні. То почав лускати наш молодий, фантастично великий призовий качан! В приміщенні піднялася така пекельна температура, що кукурудза почала лускати, наче у справжній жаровні для приготування пластівців.

Ну й гуркіт покотився!

Зерна роздувалися й вибухали, ніби здоровецькі білі гарматні ядра. Бони вдарялися об стіни, стелю і відскакували назад.

Лусь-лусь-лус ь. Лусь! Лусь-лулусь!

Люди аж присідали, дехто пустився навтьоки. Зерна вистрілювали із своїх гнізд правильними залпами! Кукурудзяні пластівці, скажу вам, літали по залі й опадали, ніби лапатий сніг.

Лусь-лусь-лулусь!

Ми й незчулись, як нас засипало легкими пухнастими пластівцями.

Вони виросли горою до даху, від їхнього тиску відчинилися двері. Незабаром пластівцями був засипаний весь будинок.

Поблизу не лишилося жодного стрибунця.

Весь той гамір налякав сарану. Наскільки мені відомо, вона попрямувала на місяць уповні. Подумала, мабуть, що він зроблений із зеленого сиру. Більше про неї не було ні слуху ні духу.

Ми залишилися на виставці після полудня — всі позалишалися. Люд топив відрами призове масло, дехто гайнув до міста по сіль. Свіжих кукурудзяних пластівців було більше ніж досхочу — уволю всій громаді. Посолені, присмачені маслом — ох і смакота. Одного пластівця вистачало па цілу родину.

Пам’ятаєте, я казав, що швидше переберусь жити в хатку на дереві, ніж злегковажу правдою? Тож слухайте.

Повертаємося ввечері додому і що ж ми бачимо? Сарана дощенту схрумала паш будинок. Худолиций Джон був не тільки довготелесий і патлатий. Він був також далтонік — не розрізняв кольорів.

І пофарбував наше житло не в червоний, а в зелений колір.

Воно, правда, в дитячій хатці на дубі не дуже просторо.

Але ж і на ті чудові призерські стрічки любо-мило поглянути.