Привид Макбрума

Привиди? Ого, про них я можу дещо розповісти. На нашу чудесну одноакрову ферму було вчащав один — це така правда, як моє прізвище Макбрум.

Не знаю точно, коли той клятий кістяк уперше прийшов до пас, але, маю підозру, чи не тоді, як ми побудували наш новий дім.

Настала зима. Незвичайно холодна зима, хоч і не така люта, щоб чесна людина плела про неї всілякі небилиці. Все одно треба було остерігатись, запалюючи сірника: полум’я замерзало і, щоб погасити його, доводилося чекати відлиги.

Старі люди казали, ніби для тутешніх країв та зима була не дуже й сувора. Не настільки виняткова, щоб увійти в історію. А проте ми втратили тої зими свого півня Сілібуба. Він скочив на стос дров, розкрив дзьоба, щоб співом привітати ранок, і — бідна птаха — вмить замерз на скло.

Гадаю, так і той привид — вештався по фермі та й примерз на ній.

Малята перші виявили ту обридливу істоту. В березневу відлигу вони вийшли надвір погуляти. Я закутаний лежав у ліжку з ларингітом, три дні не міг одвести голосу — хрипів пошепки. Щоб збавити час, я слухав на нашому грамофоні оркестр Джона Філіпа Соуза. Ті флейти-пікколо просто чарували мене!

Коли це прибігають малята, в очах переляк.

— Тату, — каже Лері, наш меншенький хлопчик. — Тату, а півні робляться привидами?

Я спробував прокашлятись і прохрипів:

— Зроду не чув такого.

— Але рівно хвилину тому ми чули, співав наш старші Сілібуб, — додала Джіль, наша старшенька дівчинка.

— Це неможливо, мої ягнятка, — прошепотів я, і вони знов пішли розважатися на сонечку.

Я накрутив грамофона, і знову з труби, схожої на квітку берізки, полинули марші й трелі. Раптом малята заходять ще раз — всі одинадцятеро.

— Ми знову чули його, — каже Віль.

— Ку-ку-рі-ку! — проспівала мала Кларінда. — Ясно як день, тату. Із стосу дров.

Я похитав головою і прохрипів:

— Напевно, ви чули флейти-пікколо містера Соуза.

З тим вони й пішли. Та ледве я встиг запустити грамофон. як малята знову всім гуртом посунули назад.

— Що таке, тату? — питає Віль.

— Що таке, тату? — питає Джіль.

— Ти кликав нас, тату?— питає Гестер.

Я зняв грамофонну головку з платівки і витріщився на них.

— Кликав? — проскрипів я і хрипко засміявся. — Ну й шельми ви малі. Адже знаєте, що я можу тільки шепотіти. Що це ви сьогодні розпустувались?

— Але ж ми чули тебе, тату, — запевнив Честер.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — повторила Поллі. —То був таки твій голос, тату. Ясно як день.

Ну, після такого дітям перехотілося гуляти надворі. Вони були певні, що поблизу блукає якесь страхіття. Дійсно, наступного ранку нас розбудило півняче кукурікання. Дуже схоже на спів старого Сілібуба. Але я сказав:

— Либонь, Гек Джонс завів собі півня. І ми його чули.

— Але Гек Джонс не тримає курей, — нагадала моя люба дружина Мелісса. — Ти ж знаєш, батечку, що він розводить свиней. Гидкіших і дикіших тварин я відколи живу не бачила. Певне, сподівається, що вони підриють нашу ферму і ми поїдемо геть.

Гек Джонс, наш сусіда, був нам справжньою карою. Довготелесий, худючий і мало чим кращий за своїх шкідливих та поганючих арканзаських гострохребетних свиней. Що тільки він не робив, аби загарбати нашу родючу одноакрову ферму!

Я б не подивував, якби-то Гек Джонс сам видавав ті чудернацькі звуки. Ну, якщо він розраховує страхом вижити нас із нашої хати, то він помиляється!

Поки я боровся з ларингітом, малята не потикали носа надвір. Інше виглядали у вікно. Вони були переконані: надворі щось ходить. Мусив я вкутатися і вийти на подвір’я пошукати в грязюці слідів Гека Джонса. І що ж, недалеко від стосу дров як закричить чийсь голос:

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда!

Голос був точнісінько мій. Я озирнувся. Ніде ні душі.

Не втаю, чуприна мені полізла сторч. І скинула капелюха з голови.

І ніяких слідів на землі.

— Чи не занадились на ферму привиди? — спитав Лері.

— Ні, — твердо заперечив я. — Привиди бряжчать ланцюгами, стогнуть, мов вітер, і стукають у двері.

І саме в ту мить застукало у двері. Малята позирнули на мене, матінка теж. Я встав і відчинив двері — нікого. Тоді і я мусив визнати, що по нашій фермі вештається привид. Людоньки, яке то хитре й збитошне було створіння! Воно коли не співало, наче старий Сілібуб, то говорило моїм голосом.

Після того випадку спалося нам не дуже гарно. Потдеколи я цілу нічку не склеплював очей. Все пильнував і вистежував капосну примару, але вона й разу не показалася на очі.

Дійшло до того, що матінка й малята почали говорити, чи не продати ферму. Саме знов похолодніло на цілих три ніжні, і привид не подавав голосу. Ми вирішили, що він десь зник.

Всі зітхнули вільніше. Розмови про виїзд з ферми втихли. Малята збавляли час, гортаючи каталог «Товари поштою», і всі ми слухали грамофон.

— Тату, ми б дуже хотіли мати собаку, — сказала якось Джіль.

— В каталозі «Товари поштою» собак немає, мої ягнятка.

— Знаємо, тату. — відповів Честер. — Але невже нам взагалі не можна тримати собаку? Великого фермерського пса?

Я журливо похитав головою. Собака означала б крах для нашої дивовижно родючої ферми. На тому неймовірно багатому ґрунті все виростало швидше блискавки. Пригадую літній день, коли в малої Кларінди випав молочний зуб. Поки ми кинулись його шукати, він виріс такий великий, що ми мусили ставити талі, аби витягти його із землі.

— Ні, — заперечив я. Собаки риють ямки і закопують кістки. Ті кістки виростуть великі, як колоди. Жаль, дітки, але не можна.

Прийшла весна, закапотіло із стріхи, і знову щось застукало у двері.

Привид повернувся!

Тієї ночі малята спали покотом в одному ліжку. Думаєте. я мало відміряв кроків по кімнаті? Їй-право, та кістлява мара, що стукає у двері, співає півнем, говорить моїм голосом, таки зжене нас із ферми! Якщо ми не спровадимо її геть.

Рано-раненько я почвалав по грязюці до міста. Мені казали, що вдова Уїзербі може бачити духів.

Тож я пішов прямісінько до неї. Та метка і жвава добродійка скуповувала й перепродувала ношений одяг. Але яке нещастя! Зір у неї погіршав, і тепер не бачила привидів.

— Що ж мені робити? — забідкався я, не звертаючи уваги на купу нечистокровних цуценят, що хапали мене за ноги.

— Річ проста, — пояснила вдова Уїзербі. — Спаліть купу старою взуття. Найнадійніший засіб вибавити привида.

Якась нісенітниця, подумав я. але ж я був у відчаї. Вдова попорпалася у ганчір’ї та старому мотлосі і накинула мені все старезне, перелагоджене взуття, що знайшлося.

— Вам також не обійтися без собаки, — додала вона.

Брови мені полізли вгору.

— Собаки?

— Авжеж, — потвердила старенька. — Як ви без собаки довідаєтесь, прогнали привида чи ні? Гончаки бачать їх. А дворняги ще краще. Тільки дворняга нашорошить вуха і замре у стопці, наче мисливська собака, так і знайте: десь поблизу привид. Тоді паліть ще старе взуття.

Отож купив я у неї ще й клаповухого цуцика і повернувся на ферму з кошелем старого взуття в руках. У вікнах я побачив обличчя дітей. Довкола лунали трелі флейт-пікколо.

Відчиняю двері — ніхто не крутить грамофона. Що за причина!

— Хай йому всячина, тому привиду!— вибухнув я. — Тепер він грає за цілий духовий оркестр Джона Філіпа Соуза!

Звичайно, малята ніяк не вірили, що я привів собаку. Вперше за цілу зиму на їхніх обличчях засяяли усмішки. Діти з’юрмилися довкола мене. Вони обіцяли пильно стежити, щоб собака не загрібав кісток у землю.

Я негайно спалив кошіль дрантя. Який пішов сморід! Уявляю, як той кістяк затуляв носа і торохтів геть, щоб більше не повертатись.

Після того щодня ми водили цуцика по всіх закутках ферми, і він ні разу не підняв свої клапаті вуха і не зробив стойки.

— Їй-право!— врешті вигукнув я. — Старі шкарбани подіяли. Привид зник!

На той час малята вирішили назвати цуцика Зіпом. Він виріс нівроку — кращого дворового пса я не бачив. Наша родюча земля пробуджувалась, і ми розпочали весняні роботи: виростили першого дня один врожай помідорів і два — моркви. Зовсім за короткий час діти навчили Зіпа орати борозну. Прямісіньку, як по шнурочку.

Але клопоту ми не позбулися, хоч і вигнали привида. Одного палюче-гарячого дня ми засадили наше поле кукурудзою. Стебла пробивали землю, заклепувались листками і рясніли качанами. Хочете вірте, хочете ні, але свині Гека Джонса прибігли, немов по дзвінку на обід. Люди добрі! Громовиста буря з рохканням і виском летіла на нас.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — закричав я. — Рятуйтеся щодуху!

Голодні, напівздичавілі гострохребетники трощили стебла і наминали солодкі качани. Підчистивши геть усе, вони перерили землю, шукаючи невиконану моркву.

Врешті гострохребетні потвори подалися додому з обвислими до землі черевами. Я пішов слідом за ними на ферму Гека Джонса.

— Геку, — сказав я. Він стояв, оточений хмарою мух, і їв мухоморного пирога. Той пиріг, спечений переважно з меляси і брунатного, доочищеного цукру, дуже приваблював мух. І Гекові Джонсу доводилося весь час відганяти їх. — Геку, мені здається, що ви морите голодом своїх арканзасців.

— Крий боже, мені вони не видаються голодними, — захихотів він, зганяючи мух із мухоморного пирога. — Погляньте самі, сусідо.

— Геку, — рішуче повторив я, — коли вже ви хочете розводити свиней, то раджу вам власноручно вирощувати для них корм.

— Немає для цього ніякісінької потреби, сусідо, — засміявся він. — Навколо досить корму, хай гострохребетники самі годуються. Звичайно, коли вам набридло обробляти ферму, я міг би запропонувати дещицю за той ваш клапоть землі.

— Геку, — промовив я востаннє до чолов’яги, ледь видимого за хмарою мух. — Ви помиляєтесь, коли гадаєте, що можете разом зі своїми розбишаками вигнати нас, сер. Або позачиняйте їх, або я вдамся до закону!

— Нема такого закону, що зобов’язав би мене зачиняти свиней, — заперечив він, ковтаючи рештки пирога з кількома мухами на додачу. — В усякому разі, сусідо, жодна загорода не вдержить тих негідників.

Що правда, то правда. Ми загородили нашу ферму, але ті кляті свиняки проламали загороду, мов ураган, рознісши її на друзки. Ми натягли колючий дріт. Драбуги затрималися коло дроту якраз стільки, скільки треба, щоб почухати спини. Колючий дріт був для тих гострохребетників приємним шкреблом.

Вірите, така війна тривала всю весну й літо. Ми насадили кактусів, але й колючий кактус не лякав Гекової зграї. Свині поїдали плоди кактусів, а колючками чистили зуби.

Весь той час Гек Джонс вистоював на пагорбі, їв мухоморного пирога і провадив своє «хі-ха! хі-ха!». Його свині все ситішали й ситішали. Слово честі, ми були раді, коли щастило врятувати дещицю харчів для свого столу.

Ще одне літо так погосподарювати — і ми підемо з торбами!

Літо закінчилося, і ми побачили, що наближається надзвичайно холодна зима. Заходилося на жахливо люту зиму. Всі прикмети вказували на те.

Пригадую, хлоп’ята пішли порибалити наприкінці жовтня і принесли додому щуку. Та щука відростила собі на зиму хутро!

Це ще не все. Після першого снігу малята зробили снігову бабу. Наступного дня вона щезла. Згодом з’ясувалося, що вона подалася зимувати в тепліші краї.

Так, все свідчило про те, що буде Люта Зима. Не подумайте, що я хочу збрехати, але я добре пам’ятаю, як одного дня Поллі впустила на підлогу гребінця і коли підняла його, в нього зуб на зуб не попадав з холоду.

Потім з’ясувалося, що то був просто холодний день Лютої Зими. Температура падала й падала, і, мушу визнати. почали творитися просто-таки неймовірні речі.

По-перше, в комині став замерзати дим. Я мусив тричі на день прочищати його пострілами з рушниці. Було, поставить наша матінка миску гарячого супу на стіл, а він уже покрився зверху кригою, ми ще й посідати не встигли. Дівчатка звикли сідати до столу з ножем, виделкою. ложкою і — плішнею, щоб кришити лід.

А температура все падала й падала, та ми не нарікали. Принаймні ті привиди не вештались, і свині Гека Джонса сиділи вдома. Малята розважалися з собакою. Я крутив грамофона. А тоді настав Великий Мороз. Червоні комори на багато миль довкола посиніли з холоду. Безліч очевидців можуть потвердити це!

Одного дня температура впала так низько, що сонячне проміння примерзало до землі. Слово честі, я очам своїм не повірив. Відколупнув грудку проміння, кинув на сковорідку й заніс до кімнати. Того вечора я читав дітям при світлі тієї мерзлої грудки зимового сонця.

Звичайно, і на нашу ферму заходило чимало вовків. Часто ночами бачили ми у вікно великі зграї, що з усіх сил намагалися завити. Я запідозрив, що у них ларингіт. Бідні вовчики не могли подати голосу. Жаль було на них дивитися.

Та врешті-решт прийшла весна. Пам’ятаю, вийшов я на подвір’я і зразу ж чую голосок:

— Хі-ха!

— Яку капость намислив ти цього разу. Геку! — питаю.

Оглядаюсь туди, сюди — нікого.

У голові мені промайнув страшний здогад. І чуприна моя знову полізла сторч, скинувши на землю капелюха. Привид, що грюкав у двері, співав півнем, говорив моїм голосом, знову повернувся!

— Зіпе! — гукнув я, і ми стали нишпорити по всьому обійсті. Голоси вихоплювалися позад нас, попереду, біля стосу дров!

Але той наш собака хоч би раз нашорошив свої клапаті вуха.

— Прокляття, — буркнув я при матінці й дітях. — Зіп зовсім не вміє бачити привидів!

Бідолашний дворняга відчув, що я страшенно розчарувався в ньому. Він прослизнув у мене під ногами і кинувся орати нашу загінку. Ми ніколи не бачили, щоб він був такий спритний. Коли й після цього я не усміхнувся, Зіп помчав до засіка і приніс в зубах качан кукурудзи. Пес багато разів бачив, як садиться кукурудза, і тепер біг по борозні, вилущуючи зубами зерна і втикаючи їх у землю носом.

— Тату, хай Зіп не бачить привидів, але він такий кмітливий, кращого для нашої ферми не знайти, — сказав Віль. — Не проганяй його!

Я навіть не встиг відповісти. Тільки-но перше стебло кукурудзи виткнулось із землі, як на гребені пагорба став Гек Джонс із мухоморним пирогом. В ту ж мить його гострохребетні свині громовисто помчали на нас, а клятий привид почав передражнювати флейту-пікколо.

— Рятуйтеся! — закричав я.

Всі побігли, тільки Зіп лишився. Кукурудза дозрівала, і він твердо вирішив зібрати врожай. Я хотів уже вийти й забрати його, але несподівано той бешкетливий привид завів іншої. Він завив цілою зграєю вовків.

Ви не чули такого моторошного виття! Свині так і вклякли на місці. Вірите, зі страху вони мало не повискакували із своїх шкур. А привид завивав зусібіч. Гекові Джонсу було не до свого «хі-ха». Ті гострохребетники так дременули, що затовкли його в грязюці й побігли далі, а втім, одна свиня все-таки вернулась і підібрала мухоморного пирога. Люди добрі, як вони бігли! Очевидці потім розказували, що та зграя не зупинялась аж до самісінького Арканзасу — батьківщини тих драбинястих парнокопитних, де їх прийняли за морських свинок, так вони схудли.

— Отже, мої ягнятка, — нарешті відповів я, — мабуть, ми залишимо старого Зіпа. Подивіться, як він збирає кукурудзу!

Що ж, ми здихались гострохребетних свиняк Гека Джонса, але нам і далі допікав той привид. Малята згадали свій переляк і поховалися за зачиненими дверима.

Я стояв як укопаний і шкріб потилицю. Звідусіль долинали звуки. Може, того скавуління і виття цілої вовчої ватаги здалося привидові замало, що він злився з цілим духовим оркестром містера Соуза? Мушу визнати, флейти-пікколо і в нього звучали бездоганно.

Я все чухав собі потилицю, а тоді й промовив сам до себе:

— Стривай, адже тут і не пахне привидами! Чого ж дивуватися, що старий Зіп не може їх вистежити?

Мені наче розвиднілося. От бісова мана. Адже то все витівки погоди — більш нічого. Не диво, що ми не чули ниття узимку. Звуки позамерзали!

А тепер вони всі відтавали!

Я швидко умовив малят вийти на повітря, і незабаром вони із задоволенням слухали стукіт у двері, вовче виття і постріли з рушниці в комин тричі на день.

Ох і реготали вони, згадуючи, як гострохребетники Гека Джонса давали дьору від торішнього вовчого виття!

Власне, оце і вся правда про наші зими в преріях і про привида Макбрума. Така правда, як я — правдивий чоловік.