Хлібороб і орел
Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину — засівати своє поле.
День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю — надію свого життя.
Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.
«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,— подумав хлібороб.— Що ж йому сталося? Де він є?»
Та й заходився шукати. Невдовзі побачив здорового птаха, що бився долі.
— Орел! — здивувався хлібороб.
Справді, могутній орел піймався в сільце й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг — сільце тримало міцно.
— Зажди трохи, друже! — гукнув хлібороб.— Зажди, я тебе визволю!
Орел зрозумів його слова й затих.
Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.
— Лети собі своєю дорогою,— каже,— та дивись, куди летиш.
І як то з тобою таке приключилося — адже зір маєш кращий за всіх птахів?..
Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.
От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.
Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.
Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав.
А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:
— Цьому чоловікові я зобов’язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.
Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.
«Та ця стіна може завалитися! — подумав він.— Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?»
І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.
Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.
Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:
— Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив?! Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!
Та орел мовби й не чув — летів собі далі.
— Віддай, кажу тобі! — гукав хлібороб.— Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?
Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.
Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.
Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:
— Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш.
Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз. Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.
Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв і, обтрушуючи, гукнув орлові:
— О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!
Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам’янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.
Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:
— Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!
