Сусіди не дрімають
Десь о другій годині ночі мене розбудив дитячий сміх. Я підвів голову. Моє десятимісячне чадо сиділо в ліжечку й заливалося.
— Жінко, спиш? — торкнув ліктем дружину.
— Так, як і ти.
Словом, сон як рукою зняло.
Підвівся я. Увімкнув світло.
— Що ж його робити? — питаю дружину. — Щоб час даремно не гаяти.
— Відремонтуй, — каже, — стола. Того, що гості в неділю поламали.
— Не можна. Стукати не можна. Сусідів побудимо.
— Тоді лови мух. Ніхто не почує. Та й вони зараз сонні.
Ці слова дружини я зрозумів як жарт. І почав перебирати в пам’яті: на що мені найбільше бракує часу? .
Магазини вночі не працюють. А то пішов би, накупив би чого треба, щоб удень не простоювати в чергах.
— Знаєш що, жінко? Давай попилососимо в кімнаті.
— А це хіба сусідів не розбудить?
— Маєш рацію… На машинці клацати — теж тріскотня.
— Пральну машину теж не ввімкнеш…
Я зняв телефонну трубку.
— Ти кудись зібрався дзвонити? — здивувалась дружина.
— Пригадав, що Петро вічно нарікає: «Ніколи не зайдеш, ніколи не подзвониш».
— То серед ночі? Людина, може, спить…
— А може, так, як і ми… Подзвоню. Коли не візьме трубку, значить, спить, коли візьме — не спить…
Набрав номер. Почувся хрипкий Петрів голос.
Я тихенько, щоб не розбудити сусідів:
— Алло! Це ти? Привіт? Що? Чого я не сплю? А ти чого не спиш? Бо я розбудив?.. На добраніч… Спи спокійно…
— Тепер він уже ніколи не буде скаржитися, що ти йому не дзвониш, — посміхнулася дружина.
— А ти не дорікай… Краще он зодягни дитину. Підемо на вулицю, погуляємо. Саме раз. Машини не їздять, повітря чисте.
— Слушно,— зраділа дружина моїй пропозиції.
За кілька хвилин ми тихесенько випхали в коридор дитячий візочок. Навшпиньках пройшли за ним до вихідних дверей. Двері так тихенько відчинили, що не тільки сонні сусіди, а й їхні пси не почули.
Викотили на вулицю. Добряче погуляли. Потім так само тихенько й непомітно повернулися, повкладались.
Вранці нам ніби на голову впала бомба: весь будинок гудів про нашу нічну вилазку. Одні твердили, що ми сновиди. Інші запевняли, що ми в забороненій секті й отруюємо свідомість свого дитяти. Треті казали, що в дитячому, візочку цієї ночі ми везли не дитя, а щось крадене…
Дружина плакала. Дорікала, що винен у всьому я… А мене тішило тільки одне: з такими сусідами не пропадеш. Вони не дрімають.
