…Сама такою буде
Діти — наше майбутнє!
Незаперечна істина
Синенького конверта він завжди чекав із нетерпінням. Чомусь вона посилала листи саме в таких. Із поштарем умовився, щоб листи віддавав йому особисто. Та так, щоб ніхто не знав.
А тоді вже залазив далі в кукурудзу, щоб спокійно його прочитати. .
Лише чорний Любась бував свідком його трепетної таємниці. Вмощувався йому в ноги, розумними очима вдивлявся в його очі, ніби хотів у них вичитати, що вони прочитали в листі.
Тремтячі пальці розкривали конверт:
«Милий Грицю!
Туга за тобою роз’їдає моє серце…»
З кутика його ока викочувалася сльоза. Любась жалібно гавкав і лизав йому руку.
«…Живу тільки спогадами. Щодня граюся з дітьми, а думки біля тебе. Отак крадькома напишу тобі листа й на душі полегшає. Все мені тут чуже. Хіба що діти.. І місто чуже, й хата чужа. Ти хоч ходиш тими стежками, якими ходили ми разом. Хоч це тебе гріє…»
Він відривав очі від чорнильних рядків. Дивився на грушу в плодах. Згадував, як стояли під грушею. Як вона ніжно пригорталась до нього й питала:
— Навіки?
А він, цілуючи її палкі вуста, відповідав:
— Навіки!
Спалахувала думка: кинути все. Поїхати в місто. Забрати її. Податися кудись далеко-далеко. Звити кубельце. І бути разом.
«А діти? — спиняла його інша думка, — Крихіточки білоголові. На чужі руки їх віддати?»
«…Чи будемо ми ще разом, а чи вже довіку не стрінемося?..»
І раптом над кукурудзою ніби громом проносилось:
— Тату! Куди вас чорти занесли? До дитини йдіть!..
Ковтав гіркий клубок. Засував листа за пазуху. Гладив Любася. Виходив із кукурудзи. І тільки ставав коло дочки, як лист випадав на землю.
Дочка грізно питала:
— А це що? Знову лист від мами? Знову стогне про те, що вас поділили? Знову ви мене обмовляєте, а вона Василя?..
