Побачення

Гарапонеико зібрався зателефонувати подрузі своєї юності. Але, опустивши в автомат дві копійки, механічно набрав номер телефону своєї квартири:

— Алло!

Звідти обізвався приємний жіночий голос. А тому, що телефони в Києві завжди працюють із музичним супроводом, Гарапоненко голосу дружини не впізнав.

— Слухаю вас…

Дружина Гарапоненка чекала дзвінка від друга своєї юності й теж не впізнала голосу чоловіка.

Гарапоненко залився солов’їним щебетом:

— Мила моя! Без тебе мені світ — не світ, сонце— не сонце, а весна — не весна…

Серце дружини Гарапоненка билося швидко-швидко:

— Чарівний мій, — туркотіла вона, — Любила тебе й любитиму…

У трубках щось гуло, потріскувало, дзеленчало. А голови обох друзів юності крутилися від щастя.

— Твого нема? — діловим тоном спитав Гарапоненко.

— Поїхав у відрядження,— вдоволено відповіла Гарапоненчиха.— А твоя?..

— Моя вдома, — байдуже сказав Гарапоненко.— Та це не страшно. Вона з хати не вийде. З самого ранку скаржилася на серце.

— То де? — тепер уже Гарапоненчиха спитала діловим тоном.

— У Піонерському парку. Біля кози. О двадцятій нуль-нуль.

По телефонних дротах назустріч один одному полетіли два поцілунки.

О двадцятій нуль-нуль Гарапоненко, тримаючи в руці букет троянд, уже зіперся на козу.

Гарапоненчиха, окропивши себе з п’ят до голови духами «Ночі Парижа», бігла на умовлене місце.

Погляди їхні зустрілись — і вони закам’яніли.

Мовчанку порушив Гарапоненко:

— Я не поїхав… Запізнився на поїзд. Іду додому… Став перепочити… Ось квіти… Тобі…

Гарапоненчиха радісно кинулася чоловікові на шию:

— А моє серце відчуло… Я йшла на вокзал… Тобі назустріч…

Щасливе подружжя радісно поверталося додому.

«Хто їй сказав?» —ламав голову Гарапоненко.

«Хто міг дізнатися?» — сушила мізки Гарапоненчиха.

У весняному повітрі пахло трояндами й «Ночами Парижа».