«Хатха-йога»
Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань того, в кого ноги, як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.
Не відає він, як той нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.
То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:
— «Хатха-йога» — моє життя!
До того, як вигукнути цю сакраментальну фразу, я добре все обдумав. Вправи йогів створені ніби навмисне для мене. По-перше: вони виконуються’ в повільному темпі. Я хоч і холеричного темпераменту, але темпи люблю флегматичні. По-друге: вправи йогів виконуються сидячи або лежачи. І всі вони короткочасні. Як холерик, я терпіти не можу довготривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпеливо пролежати й цілий день.
Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись набувати досвід. Одразу ж приступив до тренування.
Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс — видих і — раз, два, три…
А найменшенький мій:
— Тату, дяй голсцик.
Дав. Погладив по голівці.
Знову видих і — раз, два…
Старшенький:
— Тату, а корова їсть горіхи?
Пояснив.
Ще видих. Раз, два…
Найстаршенький:
— Тату, що ви робите?
— Дихаю.
— Для чого?
— Для того, щоб довше жити й вас годувати.
Він підстрибнув:
— Гі! Наші тато дихають!
І гайнув на вулицю.
Довелося приступити до вправ зосередження уваги. Ноги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.
Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.
Коли це в шибку шкряб-шкряб. Глянув — там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибки, пороззявляли ротики, а очі аж світяться…
Надвечір приходить голова місцевкому. Так ласкаво:
— Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Я тобі ось книжечку приніс «Релігія — опіум». Прочитай неодмінно…
Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию — не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки слід напружитись.
Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.
Вхопив її за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.
Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. З сідниці ніби хтось жили витягує. А ноги скинути з шиї не можу…
Вбігає до хати найменшенький.
— Клич Василька, — благаю найменшенького.
— Co?
— Василька клич!
— Co?
Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу. Ноги за шию бриць, бриць і сидить.
— Ти, — стогну, — чого? Ану встань зараз же!
— Ага, а ти сидиш…
— Встань, карбованця дам… Поклич Василька.
Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.
— Васильку, — прошу, — й ти, Семенку, — це сусідський.— Ану легенько беріть за’ оту ногу — й до себе.
Взяли.
— Куди, іроди! Не в той бік! — заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло.— Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.
Вибіг Василько на поріг.
— Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..
Прийшов Данило. Аж присвиснув:
— Може, на тебе шафа впала?
— Не питай, — молю,—-допоможи.
— Не можна, — каже Данило глибокодумно.— Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз…
За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.
— Поїхали, — каже.
Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, викрикує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що «тато замоталися в ногах».
У поліклініці мене розмотали. Правда, встати одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.
А лікар сказав:
— Щастя, дядьку, що ви опанували тільки «хатху-йога», себто першу сходинку. А то б вас уже й сам бог не розмотав.
