Слід

Оповідання

Якась пташина вдарилася в шибку, а баба Ганна аж стрепенулася. Чи не привиділося, бува? Але пташина вдарилася вдруге, і тут бабі сяйнула думка: напевно, звістка буде, атож.

Баба Ганна підійшла до вікна, глянула надвір. А й справді: де й узялися коло похилої хвірточки незнайомі дітлахи. Про щось між собою перемовляються, на вікна бабині позирають, либонь, зайти хочуть.

Баба Ганна заквапилася до дверей, переповнена внутрішнім неспокоєм.

Дітлахи уже зайшли на подвір’я, нерішуче зупинились перед ганком.

— Добрий день, бабусю! — майже водночас, на п’ять голосів, привіталися вони до неї.

— Доброго вам здоров’я, дітки мої, доброго, любі, — вклонилася старенька. — Які ж ви всі чепурні та гарні! Звісточку мені якусь принесли? Чи просто перевідати?

— Ми, бабусю, — мовило смагляве й карооке дівча, — четвертокласники. Хочемо над вами шефство взяти.

— А ще, — жваво докинув кирпатенький білочубик, — ми — червоні слідопити.

Бабуся запросила дітей до хати:

— Чого ж це ми? Заходьте, діточки, в хату, раз так. Гостями будете.

У хаті баба Ганна посаджала дітей на лаві, заклопоталася:

— Чим же вас, дорогеньких моїх, пригощати?

— Ми ж, бабо, недавно обідали,— сказав Антось-білочубик.

Та баба Ганна відчинила шафку, дістала банку з вишневим варенням, запросила піонерів ближче до столу.

— Аякже, аякже,— примовляла вона тихо, лагідно. — Ви ж у мене такі гості…

Вона ще в сіни сходила і внесла глечик молока. З печі вийняла сковорідку з рум’яними млинцями. А діти роздивлялися бабину хату. Лад ладком! Чистенько, затишно. Чепурні завісочки на вікнах, ліжко охайно заслане, з горою подушок на блакитному ліжнику. На стіні в темних рамах — портрети двох чоловіків у рушниках: дядько з вусами й зовсім ще юнак, безвусий і ясноокий. Обоє — мов дві краплі води. Авжеж, батько й син. Це вони не повернулися додому з війни.

— Ой дівчата, слід! — скрикнула враз і тут же затулила долонею рот дівчинка з лляними кісками, тоненька, як очеретинка.

— Ти чого, Тосю? Який слід? — не зрозуміла тих слів Маринка.

— Наснилося тобі, чи що? — спитав і Антось, але ось сам побачив на підлозі, на жовтій фарбі слід чи то від чобота, чи то від черевика — хіба розбереш? То, мабуть, бабуся фарбувала та й наступила ненавмисне.

Доки вони смакували густим, як мед, варенням з млинцями, запиваючи холодним молоком, баба Ганна сиділа край столу, ніжно дивилася на дітвору, на їхні червоні галстуки. Потім журно подивилася на стіну, на портрети в рамах. Підвели очі й діти.

— На Никифора, чоловіка мого, — мовила баба Ганна стиха,— похоронку прислали, а синок Андрійко — той пропав безвісти. А мені не віриться. Ні. Он у Якимівни, сусідки моєї, на сина Марка й похоронка була, а він, Марко, після війни додому прийшов.

Баба Ганна важко зітхнула. Зітхнула котрась із дівчат. Антось мовив авторитетно:

— Ми, бабусю, знайдемо вашого Андрія.

— Та що ти, синку? — з надією подивилася на нього старенька й захитала головою. — Ой, ні! Де вже теперечки?..

— Ми ж червоні слідопити, — якось особливо промовив Антось. — Ми вже постараємось.— І, глянувши додолу, спитав: — Бабо Ганно, а ви самі підлогу фарбуєте?

— Авжеж, синку, — поспіхом відповіла старенька.— А хто б же? Сама. Уже й звикла. З тих часів…

— А ви, бабо,— знову сказав Антось,— ви онде… ви, мабуть, наступили на фарбоване й забулися. Слід ондечки…

Баба Ганна повернула голову, придивилася, куди показував Антось, посміхнулася гірко та й сказала:

— Ой дітоньки ви мої дорогенькі! Слідочку тому вже сорок і один рік. Адже то слід мого синочка. Андрієчка мого. Ось я вам розкажу…

Діти принишкли, слухаючи бабу Ганну.

Перед самісінькою війною перебралася її родина із старої розвалюхи в оцю, тоді ще нову хату. Пожити в ній так і не довелось, бо почалася війна. Спершу забрали Никифора, господаря, тоді, під саму осінь, сина Андрія. А напередодні вони затіяли фарбувати підлогу. До половини дійшли, а тут… Вбігає Андрій у хату: «Мамо, я йду на війну!..»

— Благословила я його, а уже як виплакалась, знову за фарбування взялась. Та й бачу: слідочок його, Андрієчків, зостався. Я знову плакати, а мені наче ото хто каже: «Не чіпай його, сліду оцього, не зафарбовуй, бо слід у хату, а не з хати. Повернеться. Нехай хоч поранений-скалічений, а повернеться». От я відтоді і не замазую його, синочкового сліду.

Баба Ганна зітхнула глибоко-глибоко і докінчила сумно:

— Отак, дітоньки мої, все мені мріється, все сниться: заходить до хати Андрійко… Заходить… Коли вже однією ногою він тут, то неодмінно й другою стане.

Діти поглядали то на бабу Ганну, на її зморшкуваті щоки, по яких котилися одна за однією сльози, то на двері. їм усе здавалося: от-от розчиняться двері навстіж і покажеться зовсім юний Андрій. Зайде, зупиниться коло порога, зніме з голови запилюжену пілотку з ясно-червоною зіркою, низько-низесенько вклониться й винувато мовить:

— Ось і я. Добрий день, мамо! Пробачте мені, що я так довго йшов до вас…