Партизанський заповідник
Брати шукають письменника. У пастці. Партизанська землянка. Сторінки командирського щоденника. Перлова скойка
Розбрелися увсебіч. Олег з Ігорьком дійшли аж до лісу.
— Глянь, Олежку, он сліди кедів Єгора Антоновича!
— Давай простежимо, куди вони ведуть!
Сліди повели до яру, однак не туди, де вони вже були, а значно далі.
— А ось тут Єгор Антонович запалив цигарку, бачиш, сірника кинув, — показав Олег.
Підійшли до великого провалля. Земля зсунулась, оголила у багатьох місцях темні отвори.
— Тут, певно, глину брали, — промовив Олег. — Бачиш, яка біла. А куди ж ведуть ці входи? — здивувався.
— Глянь, Єгор Антонович туди й пішов, — занепокоєно прошепотів Ігор, — а назад не виходив, зворотних слідів нема.
— Ой, як темно! — зазирнув у підземелля Олег. — Єгоре Антоновичу! — покликав.
— Оре! Овичу! — загуло у відповідь.
— Тут не обійтися без Анатолія Борисовичгі з рушницею, — твердо сказав Ігор. — Може, вовки у підземеллі ховаються…
— Ти що, хочеш, щоб Віронька на глузи узяла? Краще постій біля входу, а я піду вниз. Коли довго мене не буде, клич Анатолія Борисовича!
Олег підняв кимось кинуту палицю.
— Зброя є! Сірники зі мною! — і зник у печері.
— Що там, Олежику? — всунув голову Ігор.
— Тут справжнє підземне царство… Звідкілясь навіть світло пробивається, — туди й піду, — почулося, — а ти не лізь, чекай мого повернення!
Ігорьок постояв з півгодини. Жодного звуку знизу.
— Жику, — покликав, — відгукнися!
— Ику! Ися! — залунало з підземелля.
«А може, там якісь бандити сидять?» — захвилювався Ігор й кинувся у підземелля.
Велику печеру освітлював промінь світла, що линув звідкись здалеку. Видно було вузький прохід. Ігор швидко попрямував ним. Прохід іще звузився. Не встиг хлопець пригнутися, як щось холодне легенько штовхнуло його в обличчя.
— Ой! — скрикнув.
По обличчю знову черкнуло, немов крилом провело.
«Кажани! — здогадався. — Бодай вас, як налякали!»
Став приглядатися. При його наближенні кажани зривалися і з писком ховалися в глибині печери.
Рушив далі.
«А де ж світло?»
Кинувся назад.
«Невже звернув у боковий хід?»
Довкола все оповито мороком.
— Олежику! — злякано закричав Ігор.
— Ику, ику, ику! — знову залунало, й відразу щось гупнуло за спиною. Хлопець відскочив, потім простяг туди руку.
«Завалило!» — пронизлива думка.
Обережно обстежив завал, шукаючи бодай маленького отвору.
«Треба йти вперед», — вирішив і, пригнувшись, щоб не торкатися головою землі над собою, подався далі. Йшов довго, аж поки нога не зачепилася за щось металеве. Нагнувся, намацав округлий предмет.
«Снаряд! А може, міна? — злякався і тут же вдарився лобом об дерев’яний ящик. — Та тут їх гора!»
Спробував одсунути ящик — не вийшло. Протис руку між планками: снаряди!
«Напевно, склад, — здогадався. — Може, за снарядами — вихід на волю. Але як їх прибрати зі шляху? Ще вибухнуть…»
На лобі виступили краплини поту, хлопець витер їх рукавом. Закалатало серце. Сів. Гукнути б на допомогу, та хто його тут почує?! А відлуння може новий обвал викликати.
Хоча б сірничок, хоча б малесенька свічка!..
«Треба розбирати ящик», — вирішив. Відірвав планку. Намацав горішній снаряд, відніс його в глиб проходу, за ним — другий, третій… Минула ціла година, поки Ігор відчув легенький подих вітру. Тоді сів і заплакав. Спочатку тихенько, а потім уголос, аж захлинаючись.
Наплакався, витер сльози, обережно ліг на снаряди, щоб пробратися вперед. І раптом почув голоси. Застиг непорушно.
— Товаришу майор, — упізнав голос Єгора Антоновича, — ось тут і починаються склади артилерійських снарядів. Я просив би не чіпати їх доти, доки не заберемо звідси кісток викопних тварин. Адже в разі вибуху буде знищено унікальну знахідку…
— Єгоре Антоновичу! — заволав не своїм голосом Ігор, боячись, що люди підуть, не помітивши його. — Допоможіть, зніміть мене зі снарядів!
— Хто тут? — кинулися до нього військові.
— Не вставати, лежати! — наказав майор. — Товаришу сержант, обережно візьміть дитину, а ти, хлопче, не ворушися!
…Гострий промінчик ліхтаря намацав Ігореве обличчя, і чиїсь дужі руки зняли його зі снарядів. Ігор так учепився в свого рятівника, що той мало не силою вивільнився з його обіймів.
— Розповідай, хлопче, як ти сюди потрапив, — мовив майор.
— Там Олег іще десь бродить підземеллям… — згадав Ігор, і сльози знову покотилися горохом.
— Оце так ситуація, — захвилювався майор, коли Ігорьок нарешті розповів про свої пригоди. — Тоді ми повернемося до отвору, яким зайшли хлопці в підземелля, й поведемо пошуки звідти.
— Теж мені слідопити, — розсердився Єгор Антонович, дізнавшись, що хлопці йшли по його слідах. — Я думав, до вашого приходу встигну повідомити про цей підземний склад, а ви, бач, які оперативні. Де ж решта?
— Мабуть, уже зібралися в умовленому місці, по той бік урочища.
— Тоді біжи до них і скажи, щоб нікуди не ходили, а то ще й вони, гляди, полізуть під землю.
— Не піду, я Олежика шукатиму!
— Товаришу Коваленко! — звернувся майор до сержанта. — Попередьте мандрівників, а хлопець нехай з нами йде.
Група спустилася в підземелля. Йшли поволі, роблячи зарубки на стінах.
— Ось він, той поворот, — упізнав Ігор по завалу свою пастку. Повернули праворуч.
— Сюди я не ходив, — промовив Єгор Антонович, — навіть не помітив тоді, що цей хід є.
Невдовзі опинилися у невеликій печері, обкладеній грубо обтесаним вапняком. Залишки попелу, стосик нарубаних дров, нари з дощок свідчили, що тут колись жили люди. З цієї печери вихід повів далі, аж поки група не наткнулася на ще один боковий хід.
— Куди ж іти? Доведеться розбитися на дві групи!
— Гей! Хто там? — почувся Олегів голос. — Ідіть сюди!
Ігор кинувся вперед і потрапив ще до однієї печери, обкладеної вапняковими брилами.
— Олежику, що ти тут робиш?!
— А ти як посмів іти сюди? — Олег замовк, побачивши дорослих. — Товариші! Єгоре Антоновичу! Я натрапив на партизанську землянку. Ось щоденник командира. Тут, у кінці, написано, що вони йдуть в останній бій…
— Так, у цих підземеллях були партизани, — підтвердив майор. — Уже по війні звідси винесли останки загиблих месників і поховали у братській могилі. Цього ходу, напевно, ніхто не помітив. І про склад снарядів теж ніхто не знав…
— Єгоре Антоновичу, а малюнок ви бачили?
— Де?
— Відразу ж біля входу до печери. Немов цвяхом видряпано на стіні.
Повернулися до малюнка.
Рука давнього майстра зобразила на скам’янілій брилі довгастий предмет із загостреним верхом і трьома лініями, що нагадували стабілізатор сучасної ракети. Біля «ракети» вирізьблено дві фігурки якихось звірів.
— Ця схожа на печерного ведмедя, а ця — на оленя! — підійшов на їхній голос Анатолій Борисович. — А «ракета», Єгоре Антоновичу, не що інше, як схема загородки, куди давні мисливці заганяли великих звірів. Гляньте, «тіло» зображеного предмета — глибоке урочище, центральний «стабілізатор» показує напрямок заганяння звірів, бокові — рух нагоничів. Знахідка дуже цінна…
Єгор Антонович познайомив ученого з військовими, розповів про пригоди хлопців під землею.
— Анатолію Борисовичу, як бути з партизанською землянкою, що робити з кістками звірів, адже їх необхідно вийняти до того, як сапери почнуть знешкоджувати снаряди.
— Треба домовитися з військовими, щоб почекали. А ми негайно сповістимо про знахідку дирекцію інституту.
— А перлову скойку зайшли?
— Поки що ні. Однак сліди зовсім свіжі. Коли закінчимо справи тут, знову підемо вгору по Суничці.
Сапери пригостили мандрівників смачною солдатською кашею.
— А ви знаєте, друзі, що наш новий знайомий — майор Сокіл — місцевий житель і партизанив у цих краях, — промовив Єгор Антонович. — Попросимо його, щоб розповів якусь цікаву історію воєнних років.
— У цих печерах була запасна база народних месників, — пояснив Віктор Володимирович Сокіл. — Одного разу фашисти оточили тут невелику групу партизанів. Морили їх голодом, гадали, що партизани довго не протримаються без води. А тоді стали викурювати їх димовими шашками. Народним месникам нічого не лишалося, як прийняти останній бій. Одразу ж по війні в печерах побувала група комсомольців. Вони забрали до місцевого музею речі й зброю партизанів, передали військкомату прапор партизанського загону, який зберігається зараз v піонерській дружині місцевої школи. Командирської землянки, як бачите, комсомольці тоді не помітили. А зараз входити до печер небезпечно через обвали.
— Анатолію Борисовичу, — відірвався од командирського щоденника Єгор Антонович, — а про це особливо цікаво буде дізнатися вам. Ось послухайте:
«12 червня. Тиждень сидимо без харчів. Німці заблокували всі ходи й виходи з печери. Немає води». І далі: «16 червня. Ми врятовані! Петро Васильович Костенко, який вчителював до війни у місцевій школі, знайшов вихід, що веде до річки. По ньому він пробрався туди й наловив молюсків. Дуже смачна і поживна їжа. Нагодували поранених, наїлися самі. Петро Васильович знайшов у одному з них дві перлини — гарні кульки, що переливаються усіма барвами веселки. Подарували їх нашій медсестрі Каті. Сапер Вася Карабан пообіцяв їй оздобити ними сережки до дня Перемоги.
20 червня. Загинув Петро Васильович Костенко. Попав у засідку біля річки. Катя принесла від нього останню передачу — речовий мішок молюсків…»
— Перлини могли бути лише в маргаритіферах!
— Де ж той хід до річки? — рвучко піднявся з землі Анатолій Борисович. — Хіба звідси до Сунички недалеко?
— Підземним ходом, навпрошки, зовсім близько, — усміхнувся Віктор Володимирович, — тільки зараз по ньому не пройти — в кількох місцях завалило. Краще верхом податися. Можу вантажівкою підкинути, якщо нетерпець!
— Дякую, Вікторе Володимировичу. Хлопці, Віронько, — на машину!
Об’їхали яр, звернули на польову доріжку і помчали серед соняшників. Потім минули кукурудзяне поле, лісосмугу й незабаром зупинилися на високому березі Сунички.
— Ось він, той вхід, — показав майор провалля.
Анатолій Борисович і діти вже бігли до річки. Вода так і вигравала між камінням, немов швидше хотіла вискочити на широке плесо.
Ігор першим скочив у воду. Нагнувся і вийняв мушлю.
— Вона! Зовсім свіжа, конхіолін цілий!
— А ось і жива! Татку, жива перлова скойка!
— І я знайшов, і я!
Анатолій Борисович тримав у руці великого молюска.
— Відшукали-таки!
Підійшов до майора, обняв його.
— Дякую, Вікторе Володимировичу! — Потім звернувся до дітей:— Вітаю, друзі, з перемогою! А зараз — виходьте з води!
Діти знайшли на березі з десяток мушель перлової скойки, стали загортати їх у вату.
— Анатолію Борисовичу, — підняв голову Олег, — як ви гадаєте, це місце оголосять заповідним?
— Обов’язково!
— Я хотів запропонувати: давайте назвемо його Партизанським на честь Петра Васильовича Костенка, Каті та їхніх бойових друзів! А біля входу до печери поставимо обеліск!
— Пропозиція слушна! Думаю, що нас у цьому підтримають!
— Як будете добиратися назад? — поцікавився Віктор Володимирович. — Адже вечір незабаром.
— Заночуємо тут, а вранці — в дорогу. Підемо вздовж Сунички до греблі, там нас катамаран чекає…
Біля куреня горіло вогнище, діти розпитували вченого про інопланетні цивілізації, про можливість тривалого перебування в космосі. Та Ігорькові було не до того. Сон одразу ж зборов його. Дивне видовище взяло хлопчика в полон — йому снилися коні. Красиві гривасті коні, яких пасли зараз Павлик з Романом. Ігорьок сів на білого коня, і той помчав його до лісу. То був незвичайний ліс. Замість дерев стояли високі папороті, лапаті пальми. Сонячні промені губилися в їхньому верховітті, а в лісі стояла напівтемрява. Грудки розліталися навсібіч з-під кінських копит, так швидко вони мчали. Аж ось хлопець натяг вудила: шлях їм перепинила річка, Ігорьок хотів напоїти в ній коня, однак з куща папороті, що ріс неподалік, прожогом вискочив звір.
— Динозавр! — упізнав його Ігорьок і скочив на коня. — Виручай! — припав до шиї.
Звір заревів так голосно, що посипалися горіхи з пальм, і кинувся навздогін. Хоч як прудко біг кінь, однак Ігорьок помітив — відстань між ним і динозавром скорочується. Велетенськими стрибками той скакав через дерева й кущі, ось-ось ухопить втікачів І тоді, коли хлопчик уже чув за спиною важке дихання звіра, з-за куща вийшов Анатолій Борисович з рушницею.
Бах! Бах!
— Не стукай, Пилипку, бо Ігорка розбудиш, — почув братів голос.
— Жику, — забурмотів спросоння, — а де кінь, білий кінь?
— Який кінь, братику? Приснилося щось? — Олежик погладив Ігорька по голові. — Спи, завтра Пилипко покатає тебе на конях!
— Обов’язково, — пообіцяв той.
Та Ігоньок цього вже не чув.
Тепер йому снилася перлина, велика, блискуча. її принесла хлопчикові Юнта. Ігор не знав, що робити із знахідкою. Потім сів у катамаран і подався до Партизанського заповідника. Там, на кручі, вже стояв золотий обеліск з червоною зіркою на шпилі. Хлопчик піднявся вгору й прилаштував перлину під прізвищами народних месників, які загинули в борні з ворогом. Хмари зовсім розійшлися, і перлина засяяла, заіскрилася…