Ескулапова змія

Першими гадюку побачили дівчатка. Йшли на прогулянку до лісу, а вона лежить на пеньку край дороги, гріється на сонечку. Побоялися вони далі йти, повернулися до інтернату, хлопцям розповіли про пригоду. Ті нікого не бояться, за палиці — й до пенька. А там пусто. Довго над дівчатками кепкували. Потім гадюка налякала завгоспа Климовича. Старий узявся порядок наводити в своїй комірчині, підняв якогось ящика, а з-під нього й шуснула змія. З несподіванки Климович закляк на місці, а тоді хотів опустити на гадюку ящик, та лише ногу собі прибив, а вона хоч би що — прослизнула до дверей і тільки її й бачили.

— То, напевно, вуж! — сказала вчителька біології Тетяна Романівна. — Гадюк вже давно тут немає — вивелися.

— Хіба я вужів не знаю,— образився завгосп.— У них жовті плями на голові. А це гадюка — довга, майже чорна. І метка дуже. Правда, «зигзагу» на спині я не помітив, а в тієї, що у дитинстві мене вкусила, було добре видно цей каїнів знак! — Климович мимоволі почухав праву ногу.— І досі, бачите, свербить те місце, куди вп’ялася отруйниця.

Тиждень в інтернаті панував спокій.

В суботу, під час відпочинку, учні слухали казки, що їх любила читати дітям старша піонер- вожата Василинка. Тільки-но закінчили «Котигорошка», як її покликали до директора.

— Давайте, хлопці, пригоди розповідати! — запропонував Ігор.— Минулого літа відпочивали ми з татком на морі. Рибалили щодня. А одного разу вийшли на човні ловити пікшу, таку невеличку, але дуже смачну рибку. Закинули вудки, коли це щось як смикне за мій гачок, як потягне вниз, а тоді вбік. Я швидко прив’язав до сидіння ліску, а вона напнулась, немов струна, ось-ось лопне. Та я потихеньку тягну її до себе.

Діти аж роти порозкривали.

— Невже акула? — не витерпів Сергійко.

— Не перебивай! — зупинив його Вадик.

— Так ось, тягну я, тягну, а воно як смикне, мало човна не перекинуло, а я все тягну…

— Та швидше вже витягуй,— розсердився Костик,— не кит же вчепився на той гачечок!

— Тягну, тягну…— не звертав уваги на репліки Ігор, а тоді як закричить не своїм голосом:— Хлопці! Гадюка на підвіконні!

Що тут зчинилося! Одні верещали, інші тупали ногами. Вадик за шафу сховався, Сергійко опинився під столом, лише Ігор не розгубився й пошпурив у гадюку новісіньким кашкетом з блискучим козирком.

Галас підняв на ноги всю школу. Прибігла й Тетяна Романівна.

— Нікого не вкусила? — тривожилася.

Ігор з Павликом нишпорили в клумбі під вікном.

— Ось вона, ось! — Ігор хотів узяти її рукою.

— Іще вкусить! — злякався Павлик.

— Хапай її біля голови! — порадив Зенон, білявий товстощокий п’ятикласник.

— Сам хапай, — охолов Ігор, — розумник знайшовся!

На допомогу вже бігли старшокласники.

— Де вона? — налаштував рогатульку, нашвидкуруч зроблену з вербової гілки, комсорг школи Андрій.

Та гадюка вже кудись поділася.

Старшокласники промацали кожну травинку, обдивилися всі закутки шкільного парку, навіть на той бік огорожі лазили, але гадюки не знайшли.

— А ти хіба не помітив, куди вона сховалася? — спитав Павлик Ігоря, як всі уже розійшлися.

— Ні.

— На тополю залізла.

— Чому ж хлопцям не сказав?

— Вони б її вбили. А гадюки — тварини корисні. Минулої зими в мого дідуся такий радикуліт був, що він розігнутися не міг, то бабуся купила ліків, зроблених із гадючої отрути, натерла йому поперек, і хвороба відступила. Ось я й подумав — давай спіймаємо цю гадюку, посадимо в акваріум у зоологічному куточку, годуватимемо її, і тоді не треба буде по аптеках ходити, як хтось захворіє. Самі лікуватимемо знайомих і родичів!

— Хто нас у зоокуток з гадюкою впустить! — засумнівався Ігор.

— Тетяна Романівна.

— А як отруту будемо брати?

— Запросто. По телеку нещодавно показували. Береш гадюку нижче голови, підсовуєш їй склянку, гадюка кусає скло і випускає кілька крапель отрути. Знаєш, яка вона дорога!

Хлопці не гаяли часу. Взяли рогатульку, кинуту Андрієм, і подалися до тополі.

Гадюка саме спускалася на землю. Та ось вона помітила небезпеку і повернулася назад. її красиве гнучке тіло легенько ковзало по прямовисному стовбуру…

— Ніколи не думав, що гадюки так добре по деревах лазять! — дивувався Ігор.

Павлик тим часом хотів збити її на землю, але змія досягла невеликого дупла й сховалася в ньому.

— Тепер ніде від нас не дінеться, — зрадів хлопчик,— ану підсади!

Він дотягся до дупла й заткнув його беретом.

— Ходімо по наволочку. Інакше як нам її принести до зоокутка?

Друзі швиденько пробралися у спальню, зняли з Ігоревої подушки наволочку й хутчій до дерева.

А там уже вчителька, Тетяна Романівна.

— Таки вистежили? — зустріла хлопців.

Не криючись, Ігор та Павлик розповіли про свої наміри.

— А я хотіла знайти гадюку і віднести її подалі в ліс, щоб часом хтось із дітей не наступив на неї. Тоді вона й вкусити може. А щодо гадючої отрути, то ліки з неї виготовляють на заводах, де знають, як це робити. Інакше хворому можна й зашкодити. Так що будемо робити з гадюкою? — звернулась до дітей.

— А де їй краще? — запитав Ігор.

Ліс — її рідний дім. В ньому вона і їжу знайде, і притулок. А ви скоро на канікули роз’їдетесь. Що тоді?

— Гаразд. Давайте віднесемо гадюку до лісу,— погодилися діти.

Відіткнули дупло й стали чекати на полонянку.

— А як вона вміє так легко лазити по деревах? — запитав Ігор.—Адже ні рук, ні ніг не має.

— Дуже просто. Ось зайдете до біологічного кабінету, і я покажу вам скелет гадюки. Він складається із численних хребців, сполучених гнучкими зв’язками. Замість ніг — багато ребер, вільними кінцями яких плазун упирається об землю. Ребра можуть рухатися. Вигне гадюка тіло — ребра подаються вперед, а потім — назад. В цей час так звані черевні щитки упираються в нерівності грунту. Точка опори знайдена — гадюка не ковзає назад. Про гадюк, як і про всіх змій, можна сказати, що вони «ходять»… на ребрах.

— Тихіше, будь ласка! — застеріг вчительку Павлик.— Вилазить.

— Не бійся! — усміхнулася Тетяна Романівна.— Змії погано чують, вони майже глухі.

— І це їм не заважає успішно полювати на здобич? — здивувався Ігор.

— Тут їм допомагають очі, а ще в них добре розвинений нюх. Деякі змії навіть відчувають тепло, яке випромінюють живі істоти, і таким чином знаходять їх.

А гадюка, замість того, щоб злізти на землю, вляглася на нижній гілці, її майже чорне тіло злилося з корою, і якби діти не бачили гадюки раніше, нізащо б її не помітили.

Тетяна Романівна обережно підійшла до тополі, придивилася з усіх боків до плазуна.

— Теж мені гадюка!—але зраділа своєму відкриттю.— Це лісовий полоз, або як його іще називають — ескулапова змія. Дуже рідкісний плазун.

— А ми з палицями на нього! — спантеличено промовив Ігор.

Наблизилися до полоза.

— Бачите білі плями на голові? Та й довший він від гадюки,— мабуть з півтора метра буде!

— А красивий! Так і хочеться в руки взяти,— підступив до полоза Павлик.

— Не треба його чіпати — ще вкусить, — спинила вчителька. — Будь він наймиролюбнішою істотою, не повірить в добрі наміри після такого переслідування, як сьогодні. Взагалі ж ескулапові змії не бояться людей і добре приручаються. В давнину любили тримати їх вдома римляни. Лісові полози настільки міцно увійшли в їхній побут, що вони не обходилися без них навіть в походах. Так цих симпатичних істот було завезено до багатьох країн світу, зокрема й до європейських. А «мода» на ескулапових змій підтримується й досі. У Німеччині й Австрії, приміром, існують спеціальні «зміїні» парки, де плазунів розводять і охороняють.

— А чого у цих полозів така назва? — поцікавився Ігор.

— Справа в тому, що античні народи називали бога лікування Ескулапом й зображали і і ого дідусем з палицею, яку обвиває змія. Дочку Ескулапа вони теж малювали із змією, яка п’є щось із чаші. Дівчині дали ймення Гігія, звідки й пішов термін «гігієна». Спливли віки, і чаша з гадюкою стала символом медицини. Вчені вважають, що античні майстри, зображаючи змію, мали на увазі лісового полоза. Ось чому його ще називають ескулаповою змією.

Полозу набридли, напевне, розглядини, і він поліз вище на дерево.

— Не хоче злазити на землю, — промовив Павлик.— Іще з голоду помре!

— Не пропаде, он скільки гнізд вгорі ворони намостили. Полоз, напевно, й живиться їхніми яйцями.

— Так він, виходить, шкідник! — розчарувався Павлик.

— Е ні, основна їжа лісового полоза — гризуни, цим він дуже корисний.

— Тетяно Романівно, давайте оголосимо місце, де житиме наш полоз, заповідним,— запропонував Ігор.

…Невдовзі дівчатка знову подалися до лісу. Прийшли до знайомого пенька, а там щит з малюнком ескулапової змії і напис:

БУДЬ ОБЕРЕЖНИЙ, ТОВАРИШУ!

ТУТ ТИ МОЖЕШ НАТРАПИТИ НА ЛІСОВОГО ПОЛОЗА.

ЦЕ ДУЖЕ КОРИСНА Й РІДКІСНА ТВАРИНА —

НЕ НАСТУПИ НЕНАРОКОМ НА НЕЇ.

ЗНАЙ — ЛІСОВИЙ ПОЛОЗ ОХОРОНЯЄТЬСЯ ЗАКОНОМ!

Дівчатка перезирнулись і, обережно ступаючи, пішли далі.