Сонечко і світлячок
Золотаве Сонечко жило у Калиновій світлиці над Синь-озером, А літало воно всюди, куди тільки могло долетіти. І хто його стрічав — у полі, у лісі чи в лузі, — на хвильку зупинявся і казав захоплено:
— Дивіться, он Сонечко летить! Яке гарне!
Одного разу Сонечко майнуло — неблизький світ — аж у Стару діброву. І так наліталося, що не сіло, а прямо впало на широчезний дубовий пень, аби перепочити.
— Ой! — почувся тихий голос. — Ви на мене наступили.
Сонечко розгледілося і насилу побачило, що поруч з ним вовтузиться щось сіре й невиразне.
— Ти хто? — запитало Сонечко.
— Я — Світлячок. А ви?
— А я — Сонечко.
— Ах! То це ви світите всім — з раннього ранку до самого вечора — і птахам, і комахам, і деревам, і травам?
— Ні, — засміялося Сонечко. — Світить он воно, Сонце. А і на нього схоже. Бо я таке ж золотаве! Таке ж блискуче! І таке» , кругле! А ти на кого схожий?
— Я?.. Сам на себе, — аж зніяковів Світлячок. — Я сам свічу…
— Хм! — здивувалося Сонечко. — Як же це можна самому світити?..
І тут воно згадало, що вже вечір, що пора додому, і, змахнувши крильцятами, здійнялося з дубового пня.
По дорозі до Калинової світлиці був великий квітучий луг, якому жили Коники-скрипалі. Зараз він увесь дзвенів, вигравав, переливався різнобарв’ям звуків — Коники давали вечірній концерт.
І Сонечко не втрималося, присіло на галузку. «Послухаю хвилинку і далі полечу», — подумало.
А коли отямилося, довкруж стояла густа темрява… Сонечко летіло й летіло, а Калинової світлиці все не буї Врешті щось забовваніло попереду. Сонечко зраділо: ось зараз і домівка, де чекають на нього рідні. Але з усіх боків його обступили якісь чорні громаддя, якісь потвори. Вичікували у темній тиші.
«Пу-гу! П у-гу?» — раптом розітнуло тишу.
У Сонечка й крильцята обмерли.
Та в цю мить унизу зблиснув вогник, погас, знову заблимав.
І Сонечко з останніх сил полетіло на той вогник.
— О, ви повернулися, щоб подивитися, як я свічу! — почуло воно вже знайомий тихий голос. — Та не бійтеся, це ж я — Світлячок!
Він був зовсім не такий, як удень. Він увесь світився, немов голубий ліхтарик, променів увсебіч м’яким сяйвом.
— Я заблудилося, — зізналось Сонечко. — Кругом така темрява. А вдома ж мене ждуть не діждуться…
— Так я проведу вас! — І Світлячок хутко зібрався в дорогу. Як зраділи усі мешканці Калинової світлиці Сонечковому поверненню! Як вони дякували Світлячкові!
— Залишайся у нас ночувати! — запрошувало Сонечко.
— Ні, спасибі, — сказав Світлячок. — Мені треба повертатися до Старої діброви. Мені ще цілу ніч світити.
З темряви ще довго зблискувала голуба цяточка від Світлячкового ліхтарика…