Пілотка ліщинових горіхів
Хлопці йшли на розвідку в горішник. І Сергійка гукали:
— Ходімо з нами!
— Я пішов би, — тихо сказав Сергійко. — Але мама заслабла. Так мені треба бути на хазяйстві.
— Ну, дивися, діло твоє, — поважно мовив Лаврик.
— Хазяїн знайшовся! Сергійко-мамійко! — кепкував Валерка.
— Я вже іншим разом, — Сергійко аж зіщулився, ніби був винен у тому, що не може піти з хлопцями…
У горішнику було таємниче-тихо і золотаво-зелено. Горіхів спершу наче й не видно, але як постояти довгенько, задерши голову, то вони починають вигулькувати і там і сям. Як зірки на небі.
Та спробуй їх дістати. Дениско був найвищий, тож нагинав гілки. Лаврик шелестів у лапатому листі, вишукував і зривав горіхові китиці, в яких гніздилося щонайменше по два, а то й по три-чотири горіхи. Восени вони стають лузанцями і самі вистрибують із своїх гніздечок. А зараз були ще недоспілі, й Валерка підбирав кетяги і вилузував горіхи в пілотку.
— Ще не повна? — час від часу запитували його хлопці.
— Що, вже вхоркалися? — сміявся Валерка. — Рвіть, рвіть. У моїй пілотці ще стільки, та ще півстільки, та ще чверть стільки вміститься.
О, та пілотка Валерчина — заздрість усіх кутківських хлоп’ят. Її подарував йому старший брат Максим, що недавно повернувся з армії і тепер трактористом у колгоспі. Завелика на Валерку пілотка, але ж справжня, в яких тільки бувальцях не бувала — і на землі, й у небі. В ній Максим з літака стрибав з парашутом, і по-пластунськи повз за «язиком», і в атаку ходив на військових ученнях. А Валерка, мабуть, і спить у пілотці. І поносити дає не кожному — тільки своїм вірним друзям. Звичайно, й Денискові та Лаврику.
— Годі потрошити! — гукає Валерка. — Бач, розходилися. І людям залиште.
Годі то й годі. Хлопці схиляються над пілоткою, задоволено пересипають у пригорщах гладенькі, немов поліровані, горішки. Понесуть на пробу, а через тиждень-два нарвуть вже доспілих — то будуть на зиму. Підсушить мати їх на черені, вкине в торбину з соняшниковим насінням — кращих ласощів не треба.
Випірнули з-під ліщинового шатра на вузеньку стежечку, що вела попід косогором до села. Несли пілотку по черзі.
— Давайте до Сергійка зайдемо, — запропонував Лаврик. — Ото завидки його візьмуть!
Ворота на обійстя були чомусь відчинені, на грядках порпалися кури.
На ганку сидів Сергійко, зсутулив плечі, нагнув голову.
Оце так хазяйнуєш! А ми ось… — почав було Валерка й осікся: коли Сергійко підвів голову, очі його були повні сліз.
З хати вийшла баба Федориха, сусідка Сергійкова.
Не до гульні йому зараз, хлопці. Матір його в лікарню забрали. А батько на баржі плаває по Десні, аж пізньої осені додому заявиться. То я вже за Сергієм пригляну, поки Варвара одужає. Хлопці не знали, що казати, як утішати Сергійка. Посідали біля нього на ганку й мовчали. Мовчати було важко, і Валерка пішов виганяти із грядок курей, а Дениско зачинив ворота.
А потім Валерка, заїкаючись, сказав:
— Сергійку, я більш не буду тебе дражнити… І якщо хочеш -г І будемо робити все разом.
Сергійко мовчав.
— Не зачіпайте його, — шепнула хлопцям бабуся Федориха. — Може, йому треба побути зараз одному.
— Так ми ще прийдемо, — сказав Лаврик.
Хлопці підвелися і, ступаючи слід у слід, пішли до хвіртки. На ганку біля Сергійка залишилась пілотка з ліщиновими горіхами…