Неслухняний гарбузик
Ох і неслухнянець же він! Вранці умиватися ніяк не хоче, і тоді тато притримує впертюха шорсткими ручиськами, а мама кропить синочка росяницею з голубої лієчки. Ополудні, коли вся родина дрімає, прикрившись од спекоти зеленими парасольками, він починає качатися з боку на бік, шарудіти. Врешті висовується з-під захистку і незмигливо дивиться в небо.
І що ти там побачив? Та сонце ж голівку тобі напече, — бубонить мама.
— І не напече, — відказує малюк. — А подивіться-но, яке воно красиве, Сонце! Немов величезний золотий Гарбуз!
— Отаке придумав! На ось хоч капелюшок надінь, — лагіднішає мама Гарбузиха.
А то пов’юнкує непосидючий Гарбузик у мандри по городу поміж картоплею, буряками, кукурудзою. Спробуй його знайти!
Ось і знову: прокинулись Гарбузи, а від Гарбузика тільки і місце тепленьке.
— Де це наш неслухнянець? Чи не викинув знову якого коника?—стурбувався тато Гарбуз.
— Може, він з Огірочком грається… — мовила Гарбузиха. Але ні Огірочок, ні Динька дружка свого не бачили. Гарбузиха пошелестіла городом, аж тут Огірочок услід:
— А он він! Ондечки! Угору подивіться!
Глянули — і за свої гарбузячі голови вхопилися. Гарбузик виліз аж на повітку. Ще й гойдається…
— Ой, упаде, ой, лишенько!—сплеснула долоньками Гарбузиха.
— Ось я йому!.. Нехай тільки додому прийде! — насурмонився Гарбуз.
— І чого ви бідкаєтесь? Погойдається та й на землю спуститься. А що ж йому — під вашими боками цілі дні вилежуватись? — заспокоював їх сусід, високий чубатий Соняшник.
Але ж Гарбузика треба було рятувати. А як?
Може б, оця клопітлива Бджола запомогла? Вона колись медвянистий пилок з гарбузових квітів брала.
— Хоч Гарбузик і малий, але сама я не порятую його, — продзижчала Бджола. І майнула до пасіки.
За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.
Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:
— А якби впав?
Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами.
«Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, — думав він. — Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»
А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик — неслухняний. А може, він просто допитливий?
