Людина, собака й рушниця

У крижаній пустелі біла ведмедиця вперше побачила світ і прожила довгі роки, але досі жодного разу не бачила людини.

Навіть не підозрівала, що існує така дивна істота. Не чула ні собачого гавкоту, ні бахкання рушниці. Не знала, як тісно згуртовані між собою ці три вороги диких звірів: людина, рушниця й собака, котрі ніколи не минуть здобичі, коли її може дістати куля.

І ніколи на ведмедицю не була націлена залізна трубка, з якої вилітає свинцева кулька — смерть.

Вона жила вдалині від мисливців і зброї, у зовсім неходжених місцях.

Цю самітність не міг ніхто порушити, бо стояли жорстокі морози й бушували заметілі. Півроку все огортала ніч. Куди не глянь — виблискував зелений океан, стелилася вічна пустеля.

У цьому водяному безмежжі, саме тоді, як сонце підбивається високо в небо, погойдуються плавучі крижини, посуваючись на південь, мов таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів.

Потім неозорий океан на довгі місяці сковувало кригою, і він перетворювався на суцільне льодяне плато: тисячі й тисячі кілометрів, укриті снігом. Все навколо німе, закам’яніле, нерухоме, пустельне й біле.

Десь далеко, на південних землях, сяяло сонце, ширяли ластівки, подзвонювали тронками отари на пасовиськах і стрибали ягнята з китичками на вухах.

А тут пустеля, сповнена жаху, захищена зубами морозу, прокладала між далеким світом та країною білих ведмедів кордон, який важче було подолати, ніж фортечні мури.

Все те було далеке від життя з запашними пасовиськами навесні, з жайворонками, з бузковим цвітом.

Та все ж іноді з теплих країв прилітали зграї білих галасливих птахів.

Пурхали, шелестіли м’якими шовковими крилами. Може, вони бачили пароплави й сани, міста й порти, церкви з банями й вокзали, поїзди й телефонні дроти, аркові мости й бистрі авто на шосе, парки з військовими оркестрами й площі з високими пам’ятниками, сади з трояндами та інші чудові витвори людських рук. Може, знали, що ті руки творили й інші дива, якими знищували істот землі, лісів, вод і неба. Може, чули постріли вогнепальної зброї. Може, знали, що в тонкій сталевій трубочці причаїлася невблаганна смерть. Миттєва і незбагненна, вона чатує, коли людина підкрадається, приклавши рушницю до плеча.

Проте вони не могли цього розповісти. Їхній крик ніби розтинав непорушну закляклість білої пустелі. Вони галасували своєю, тільки їм зрозумілою мовою.

Потім, коли починали бурхати різкі холодні вітри, провіщаючи наближення піврічної ночі, вони збиралися зграями і відлітали назад у весняні бузкові краї.

Залишалися лише дикі звірі, що жили у вічних снігах: песці, що сторожко кралися заметами; білі зайці, звиклі до того, що їх, найменших мешканців крижаної пустелі, повсякчас переслідують вороги. А на узбережжя островів і на плавучі, примерзлі одна до одної, кришталеві крижини вилазять з води морські корови — моржі, і морські леви — тюлені — постійна здобич білих ведмедів.

Тільки вони й чорніли на білому снігу.

А навкруги, куди не глянь, осяйна білизна.

Білі кучугури снігу, білі льоди, білі ведмеді, білі лисиці, білі зайці, білі полярні птахи, які живляться рибою й не можуть полетіти кудись далі на своїх коротких крилах.

Для білої ведмедиці Ноїв ковчег зупинився тут.

Всі були такі кволі, що не могли боротися з нею. Одні рятувалися від її кігтів тільки втечею. Зайці ледве торкалися блискучого льоду, вистрибуючи, як акробати. Лисиці зливалися з білим снігом.

Та лисиці й зайці — надто дрібна здобич для просторого ведмежого шлунка. Варто було вистежувати тільки моржів та тюленів—з них неабияка пожива.

Зовні моржі страшні. Навіть на малюнках і знімках. Великі, блискучі потвори рядочком витягувались на крижинах, жахаючи охриплим ревом, кирпатими мордами, довжелезними вусами й зігнутими іклами.

Проте вони були не спроможні боронитися навіть від вовченяти з молочними зубами. Не могли пробігти бодай десять кроків. Зовсім не вміли захищатися. Вони сильні й кмітливі лише у глибоководній риболовлі.

З-за крижаної стіни з’являлася ведмедиця, вишукуючи здобич. Навалювалася всім важкенним тілом на лискучу купу м’яса. Загонила зуби в круглий череп, аж хряскотіли кістки. Інші тварини наполохано металися й стрімголов кидалися у воду.

Оце й уся боротьба. Деякий час ведмедиця була всеможною володаркою у краю, де ніякий інший звір не міг її подолати.

Десь поруч інша біла ведмедиця мала свої володіння. Вони не сварилися. Не ворогували. Не вдиралися в чуже царство.

Коли здобичі меншало або вона кудись перекочовувала, тоді кожна вирушала на плавучій крижині до іншого острівця, що бовванів на видноколі.

Крижина просувалась далі й далі, як корабель без вітрил і весел, аж поки не зупинялася біля зустрічного крижаного берега.

І куди тільки сягало око, стелилася нова сліпуча пустиня, по якій не ступала людська нога, але там було вдосталь тюленів і моржів. А на старому місці то тут, то там ведмеді залишали після себе гори кісток…

Снігопад укривав ті останки, замітаючи сліди кривавих обідів.

Та на тім острові, куди перебралася ведмедиця з ведмежам, подекуди виднілися незрозумілі сліди, а вітер доносив якийсь запах, вселяючи тривогу. У повітрі нависала схована небезпека.

Ведмежа згорнулося клубочком біля материного тіла, знаючи, що завше знайде там тепло й захист. Сховало мордочку в біле хутро. Легенько клацало зубами. Скавучало так тихенько, що не чутно було й за три кроки.

Знову запала тиша й обманлива самотність. Десь серед крижин дзюрчав струмочок.

Ведмежа, підкуплене такою тишею, заходилося гратися: підстрибувало з радості, качалося в заметах. Але ведмедиця витягла його лапою назад і поклала біля себе, захищаючи мордою.

Вона зіп’ялася на задні лапи й оглянулася довкола: чи не підкрадається ворог?

Це була розвідка не зором, бо ведмежі очі малі, розміщені по боках голови й тому не можуть охопити далеч.

Ведмедиця ніздрями ловила вітер. Нюх служив їй краще, ніж зір і слух. Та нині нюх її зраджував. Вітер повернув з півдня на північ і вже зовсім не приносив запаху незнайомої істоти.

Отже їй приверзлося? Ведмедиця вдоволено замурмотіла. То й добре! Їй не подобається ця незрозуміла тривога, коли поруч з нею кволий малюк.

Вона опустилася на чотири лапи.

І тоді, саме тоді, коли вона вже заспокоїлася, попереду, немов з-під землі, несподівано з’явилися людина, собака й рушниця.

Вони були дуже близько.

Підкралися проти вітру, тому їх і не зрадив запах.

Вигулькнули з-за крижини так неждано, що тепер не було й найменшої надії на порятунок.

Ведмедиця відважно випросталася. Тепер вона не боялася, уздрівши, які немічні істоти погрожують їй.

Якби тварини вміли сміятися, вона зареготалася б, аж задрижали б крижини. Оце так небезпека! Їй боятися цих кволих, непоказних створінь?

Дивилася на них з цікавістю й без ніякої ворожнечі. Хотіла наблизитися, щоб краще роздивитися.

Людина? Невелике тіло, закутане в хутро й шкури, здавалося їй таким немічним, що одним ударом лапи можна повалити його на землю. Собака? Який волохатий виродок! Все пнеться галасувати, що аж жаль бере. Гавкає, гарчить, стрибає, ковзає по льоду, відступає. Тією ж лапою вона могла б роздробити псові хребет, убити його на місці.

В руках у людини рушниця. Саме з неї найбільше й глузувала ведмедиця. Та це ж паличка, тріска. Вона кігтями розтрощить її в цурки, а зубами зігне в одну мить.

Ведмедиця ступнула вперед.

Людина наближалася до неї, вона — до людини.

Перевалювалась на двох лапах і зовсім непогрозливо ричала. Їй кортіло зблизька познайомитися з чудернацькими істотами, які з’явились так зненацька. Хотіла обнюхати їх, перекинути мордою, щоб потім приголомшених лишити за іграшку для пустотливого ведмежати.

Потім сталося диво, найприкріше й найстрашніше.

З тонкої чорної трубки, з цієї нікчемної лозини, вихопився клубок полум’я. Пролунав сухий тріск.

У вічі ведмедиці блиснуло світло. Її пронизав жорстокий біль, якого вона ще ніколи не відчувала.

Потім потемніло в очах…

Ще полум’я з кінчика трубки — й знову тріск, і знову тупий біль у вусі, десь аж у кістках, що аж розколювалась голова.

Потім мертва тиша. Ніякого відчуття. Порожнеча. Клекочучи, життя витікало разом з кров’ю.

У ведмедиці обм’якли лапи, й вона звалилась на крижану постіль.

Вона швидше пішла у небуття, ніж збагнула, що трапилось.

Може, забрала з собою дивне запитання, котре ще світилося в її маленьких допитливих очах якусь мить тому. Може, забрала з собою велику тривогу матері за ведмежа, бо боялася, що і його не мине це лихо.

Людина з рушницею підійшла ближче.

Коротким наказом угамувала собаку. Ведмежа заховало голову в тепле хутро на череві матері.

Воно нічого не зрозуміло. Коли людина наблизилася й спробувала скубнути його за вухо, інстинктивно вишкірило зуби. Але людина скрутила вухо без жалю. Тонким ременем стягнула писок і зв’язала лапи. А собака гавкав, настовбурчивши шерсть. Двічі людина ударяла пса ногою й прикладом рушниці, щоб він не кусався й не понівечив ведмежа. Щодо нього у мисливця були особливі плани.

Справді, від тої миті з білим ведмежам сталися незбагненні пригоди.

Підійшли ще й інші двоногі чудовиська, закутані в хутра й шкури. Від них несло тютюном, гострим огидним запахом. У них були плескаті обличчя, жовто-зелена шкіра, розкосі очі, колючі бороди.

Вони голосно сміялися й розмовляли.

Цей шум лякав ведмежа. Всі метушилися коло розпластаної на снігу туші. Витягли ножі й спритно розрізали здобич. Потім здерли шкуру, розрубали тушу на шматки, а нутрощі, в яких ще парувало життя, жбурнули собакам.

Зв’язане ведмежа кволо скавчало. Вряди-годи невідомі звірі штурхали його ногами. Перекочували на снігу, піднімали, ніби пробуючи, чи воно важке.

Найспритніший з-поміж них, з люлькою в зубах, з якої валив смердючий дим, вийняв із-за пояса ніж. Витер лезо об штани.

Ведмежа не знало, що в наточеному ножі схована смерть. Одначе заричало, вишкіряючи зуби. Чоловік засміявся і вдарив його колодочкою ножа по морді.

Підійшов інший мисливець з рушницею й робаками. Він щось белькотав і сердито розмахував руками.

Перевернуте мордою донизу, із спутаними лапами, ведмежа дивилося невеличкими чорними, як ожина, очима на метушню людей і не розуміло, чого вони хочуть.

Іноді заплющувало повіки.

Немовби ще надіялося, що все спливе, як після важкого миттєвого сну. Так ще в перші місяці його життя в темну печеру з’являлися страшні привиди, й тоді воно прокидалося й скавчало. Хутенько ховало мордочку у тепле хутро. Припадало до теплих грудей, смоктало молоко. Мати гладила його, лизала мордочку й очі. Воно відчувало захист і в теплому лігві жило безжурно.

Тепер же поганий незрозумілий сон триває. Грубі голоси доносяться до його вух. То віддаляючись, то наближаючись, риплять кроки по снігу. Огидно пахне.

Потім ведмежа відчуло, що його підняли й несуть, просунувши жердину крізь спутані ноги. Його несли двоє. Інші згортали шкуру білої ведмедиці. М’ясо повантажили на сани.

Прямували через сніги й крижані хребти.

Ведмежа скавуліло. Нили кості. Лякала ця незбагненна пригода. Та скавуління нікого не розчулило. Ескімоси забули про жалість, бо для них білі ведмеді — найжаданіша здобич, така сама, як тюлені та моржі для білих ведмедів. І мисливцеві не до чуйності й співчуття, бо то було б безглуздя. Здобич є здобич. Надто в крижаній пустелі, де полювання — не розвага, а білий ведмідь — це харч для племені на цілий тиждень.

Нарешті підійшли до скупчення обледенілих іглу — круглих халуп із снігу, з вузьким чорним входом, як у льох.

Зраділі жінки та діти кинулись назустріч чоловікам. Шкандибали, зіпершись на плечі молодих, старі й немічні. Це було справжнє свято. Нарешті мисливці повернулися із здобиччю. Тиждень їм не щастило. Тому не було свіжого м’яса. Їли саму сушену рибу. А без свіжого м’яса їм усім загрожував скорбут, найстрашніша хвороба в полярних льодах.

Ось чому всіх пойняла галаслива і невгамовна веселість.

Біле ведмежа поклали в куток однієї іглу.

Там воно вперше побачило вогонь. То було тільки слабеньке чадне полум’я каганця з тюленячим лоєм. Але це йому видалося таким новим, таким незрозумілим — ніби скалочка сонця, схована в горщечку, ніби полум’я із дула рушниці, що приносить смерть,— і воно почало вити й метатися.

Його оточила ескімоська малеча. Як і дорослі, діти були в хутрах, шкурах та в кошлатих шапках з песця чи білого зайця.

Один малюк тицьнув ведмежаті кістку. Воно відвернулось, а діти засміялися.

Потім один хлопчик наважився й розв’язав ремінці. Ведмежа, стогнучи, поповзло. Воно хотіло влягтися на шкурі ведмедиці, простеленій у кутку. Шукало джерела теплого молока, м’які губи. Та вони, як і хутро, тепер були холодні. Десь поділося молоко.

Ведмежа не розуміло цієї загадкової зміни. І взагалі нічого не могло збагнути. Тільки вловлювало ще той знайомий запах могутнього і доброго тіла, біля якого завжди знаходило захист, притулок і ласку.

Тепер же це була тільки здерта ведмежа шкура — та й годі. Одна з найкращих шкур, що її будь-коли бачили в ескімоській іглу.

Ведмежа згорнулося в клубочок. Ждало, що шкура раптом оживе, лапа легенько його погладить, а язик лизатиме його перелякані смутні очі, й знову потече тепле молоко.

З такими сподіванками ведмежа задрімало.

Кругом каганця з тюленячим лоєм заснули всі: жінки й чоловіки, діти й старі.

А каганець чадив терпким, задушливим димом.

Стомлені люди спали як убиті.

Знадвору долинав собачий гавкіт, але це нікого не тривожило.