Після від’їзду цирку
Цирк Струцького виїхав. Повантажили клітки із звірами, брезент намету, стіни стаєнь, що складалися і розбиралися, як картонні іграшкові будиночки. Залишилося пусте, непринадне місце. Ще чувся запах стаєнь і тварин. Кілька дітей крутилися там, розглядаючи сліди на землі. Серед них — і Петруш. Він зажурено дивився на землю. Ось круглий утрамбований відбиток арени. Тут був вхід, а там — звіринець.
Закружляли великі пухнасті сніжинки. До ранку все вкриється снігом. Діти звеселіли й гралися в сніжки. Ліпили задубілими руками фортеці й снігові баби.
Петруш надумав завтра скликати своїх товаришів і гуртом зліпити із снігу Фрама, білого ведмедя.
Такого, яким він був і якого всі любили: великого, гарного, лагідного, з відкритим ротом, ніби ловив помаранчі, і з маленькими вугляними очима.
Наближалися свята. Мешканці міста були заклопотані: одних турбувало, де б це взяти грошей, щоб купити зимовий одяг. Інші навощували лижі, ладналися в гори. Діти весь час товпилися біля вітрин, заздрісно поглядаючи на іграшки.
Коли дома запитували Петруша, яка книжка з вітрин найбільше йому сподобалася, він щиро признавався:
— Книжка про білих ведмедів і їхнє життя в полярних льодах.
Петрушів батько поблажливо всміхнувся в вуса:
— Очевидно, ти хочеш бути дресирувальником тварин?
— Ні, тату,— відповів хлопчик,— я хочу стати полярним дослідником. Дуже хочеться знати, що написано в тих книжках, які я роздивлявся на вітрині книгарні.
— Побачимо, Петруше. Коли так — побачимо! — сказав батько хлопчикові, вирішивши неодмінно дістати грошей і купити книжку.
Та незабаром місто охопила шалена зимова пошесть грипу. Багато дітей заслабли й, отже, не могли гасати по надвір’ю, радіти ковзанці, лижам, сніговим бабам.
Захворіла й дівчинка з голубими очима й русявими кучерями.
Вона хотіла стати міс Елліан. Своєму сірому котові Пуфулецу прибрала ім’я Раджа і намагалася вишколити його так, як міс Елліан бенгальських тигрів. Проте Пуфулец не хотів гратись і не боявся дівчинки. Він сердився, дряпався і тікав під канапу, смішно пирхаючи, як блазень.
Після обіду дівчинка почала кашляти. Увечері личко їй пашіло, а очі ніби пекло вогнем.
— Дитину кинуло в жар! — занепокоїлась мама дівчинки, гладячи її спітніле чоло.— Покличемо лікаря.
Навідався лікар. Це був старий дідусів приятель. Він витяг із футляра термометр, потримав його у дівчинки під пахвою, потім взяв її ручку саме там, де в малесенькій жилці чулися удари серця. Дивився на годинник і рахував удари. Дідусь ждав у кріслі, підперши бороду палицею. Найдужче непокоїлась мама, яка й сама спохмурніла, навіть з лиця спала.
— Нема нічого страшного! — мовив лікар, ховаючи термометр.— У неї легкий грип. Усіх у місті качає грип. У дівчинки температура. Підніметься ще, але не набагато. Не бійтеся. За тиждень Ліліка дстане з ліжка, а ще за десять днів гратиметься надворі.
Мати і дідусь полегшено зітхнули. Лікар як у воду дивився. Надвечір температура піднялася. Дівчинка не розуміла, спить вона чи ні. Розмовляла сама з собою, марила, розплющивши очі. І здалося їй, що міс Елліан, приборкувачка тигрів, з батогом у руці заходить до її кімнати в блискучій сукні з золотою лускою.
— Де Пуфулец?—запитала, нишпорячи батогом під канапою: а чи не причаївся він там?
Пуфулец виліз, опустивши хвоста.
— Ага! — радісно вигукнула дівчинка в хворобливому сні.— Ага! Ану, тепер я гляну на тебе, пане Пуфулеце. Що ти заспіваєш у міс Елліан?
Жінка ляснула шовковим батогом, і кіт перетворився на Раджу, бенгальського тигра.
— Ой, яка чудасія! — осміхнулась дівчинка в гарячковому маренні.— Нічого подібного не пригадую. Отже, пан Пуфулец — бенгальський тигр, а й знаку не подавав. Прикидався котом…
Міс Елліан взяла Пуфулеца за шию і посадовила посеред кімнати. Потім, помуштрувавши гарненько, сказала:
— Тепер знаєш, з ким маєш справу? Зі мною не пожартуєш. Ти будеш Пуфулецом, аж поки я тебе не віднесу в цирк Струцького і ти зміниш Раджу. А поки що слухатимешся Ліліку. Більше не дряпайся й не нявчи, коли вона тягтиме тебе за хвіст, бо це не личить бенгальському тигрові.
Геп!
Вона ляснула батогом і щезла. Зник і Пуфулец.
Тепер посеред кімнати літали з трапеції на трапецію гімнасти в чорних трико. Вони гойдалися під стелею біля люстри. Стрибали і плескали в долоні. Як не смішно, а один з них був схожий на дідуся. Викапаний дідусь! Таке їй ніколи не спало б і на думку!
Дідусь був без палиці й вже не нарікав на ревматизм та кашель, плигав з трапеції на трапецію в чорному трико з вишитим черепом на грудях.
— Браво, дідусю! — раділа дівчинка. І тут на мить прокинулась од гарячки. Голова була важка, ніби із свинцю. Обличчя спітніло. Ковдра не давала дихати. Вона скидає ковдру, та мама її вкриває. Дівчинка знову марить. Починає плакати.
— Де Фрам? — запитує.
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Чула, як кричали інші. Тепер кругом неї товпилися глядачі цирку і тупали, вигукуючи:
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Довгоноса пані з пискливим голосом схопилася з місця й ненависно блимнула на публіку, а Ліліку окинула лютим поглядом. Дівчинка зіщулилася і ніяк не насмілювалася звести очі.
— Ви дурні! — волає пані.— Вас ошукали! Ви заплатили гроші, а з вас насміялися. Не кличте більше Фрама! Вся ця історія з ним — облуда! Вам сказали, що він найрозумніший, найліпше дресирований ведмідь. Все це брехні. Фрам — дурніший за інших тварин. Хіба ви не бачили, що він брів на чотирьох, як собака?
Дівчинка металася на подушці й плакала. Неправду каже гостроноса ненависна пані… Але чому ж не з’являється Фрам?
І вона кричала разом з усіма:
— Фрама!
— Фрама!
Розплющила очі. Відчула на лобі ніжну руку. Подумала, що це лапа Фрама, адже він так голубив дітей з гальорки і садовив їх у ложі. Пестливий, ніжний дотик. Підняла повіки й хотіла сказати:
— Спасибі, Фраме! Який ти добрий, Фраме!
Але над нею схилилася, вдивляючись у вічі, мама.’ То була її рука. Вона гладила хвору збуджену дівчинку, щоб заспокоїти її.
Вона обіймала її, цілувала й заколисувала.
— Яка ти добра, мамочко!
Мати хитро усміхаючись, запитала:
— Ще краща за Фрама?
— Фрам інший, — відповіла дівчинка. — Бідний Фрам. Де ж це він тепер?
Мати раділа. Ліліка вже не марила і розмовляла. Це означало, що вона видужує.
— Де зараз Фрам? — ще раз запитала дівчинка.
Мама показала рукою:
— Далеко, доню! В іншій країні, в іншому місті.
Через тиждень дівчинка видужала, а незабаром їй дозволили виходити з дому.
Як чудово надворі! У повітрі кружляють сніжинки. Така холоднеча, що мороз аж щипає за ніс.
Якось Ліліка зупинилася на вулиці біля старої афіші. Посередині, намальована брава постать Фрама. Афіша цирку Струцького!
— Бідний Фрам! — почула вона за спиною дитячий голос.
Ліліка швидко оглянулась і дуже зраділа, впізнавши хлопчика, якого бачила на прощальній виставі цирку. Петруш теж упізнав дівчинку з русявими кучерями і в білій шапочці.
— Ти ще й досі пам’ятаєш мене? — несміливо запитав хлопчик.
— Так, ти ж був у цирку, коли ото сталося з Фрамом,— відповіла дівчинка.— Бідний Фрам!
— А чому я тебе ці дні не бачив?
— Я хворіла. Як сумно лежати в ліжку.
— Так, це нестерпно,— додав Петруш, хоча сам ніколи не хворів і не знав, як це нестерпно.
— Добре, що дідусь дав мені книжок з малюнками, щоб я роздивлялася. А одна з них — про білих ведмедів…
У Петруша заблищали очі.
— У нього є книжка про білих ведмедів? — запитав він схвильовано.
— І не тільки ця. А чому ти запитуєш?
— Бо дуже хочу почитати про білих ведмедів. Але тато купив мені на Новий рік книжку про полярні подорожі. А про білих ведмедів він не застав книжки. Вже розкупили. Та хоча й були б, однаково у нас не стало б грошей.
Дівчинка замислилась.
Їй подобався цей кирпатий хлопчик з блискучими оченятами, котрий так незалежно тримав себе в цирку з двома пихатими паніями. Хоча надворі був мороз, він не скаржився, що його діймає холод. Його очі сміялися. Одначе він тупотів ногами, як тоді, коли всі разом кричали у цирку: «Фрама! Фрама!»
Перебравши у пам’яті події того вечора, дівчинка промовила приязно:
— Знаєш що? Я поговорю з дідусем. Ходімо до нас, він дасть тобі скільки завгодно книжок.
— Хіба це можна?
— А чому б і ні? Я ж тобі кажу. Дідусеві подобаються хлопчики, які люблять читати. Ти ж знаєш, він був учителем!
— Так… То у нього багато книжок про звірів?
— Звичайно! Багато книжок про тварин з усіх частин світу. Про всіх, яких ти бачив у цирку Струцького.
Петруш примружив очі, з радощів аж підскакуючи на снігу.
— То коли прийти?
— Коли захочеш.
— А завтра можна?
— Гаразд. Приходь. А чи знаєш, де ми живемо?
— Ні.
— Ходімо, я тобі покажу. Тільки у нас є собака,— попередила дівчинка.— Не боїшся?
— Я собак не боюся. Ми з ним помиримось.
Дівчинка з подивом глянула на Петруша. Він видався їй ще більшим і дужчим. Він не був таким боягузом, як Турен, сусідський хлопчик, котрий ревів і гукав на допомогу, скоро загавкає собака. Кидав бублика, якого пес одразу ж хапав, а сам пускався навтьоки, так що всі діти на вулиці підіймали його на сміх.
Петруш одкрив дівчинці свою заповітну мрію: стати полярником.
— Поїдеш прямо туди, де водяться білі ведмеді?— захоплено спитала дівчинка.
— Саме туди. Це все через Фрама. З того вечора я часто його згадую. Бідний Фрам… Де він тепер?
— Далеко! — повторила дівчинка слова своєї мами.— В іншій країні, в іншому місті.
* * *
І справді, Фрам був далеко, в іншій країні, в іншому місті. Цирк Струцького прибув до великого чужого міста, де люди розмовляли іншою мовою.
Тією ж мовою віддрукували і порозклеювали на стінах величезні афіші, жовті, червоні, зелені. Вони сповіщали про велику прем’єру-виставу з трупою гімнастів і міс Елліан, приборкувачкою дванадцяти бенгальських тигрів.
Та не було на афіші імені Фрама, білого ведмедя.
І тут діти збиралися навколо цирку, який щойно нап’яв шатро. Із звіринця чувся рев левів і тигрів.
Тамтешні діти розмовляли іншою мовою, одначе раділи й хвилювалися так само, як і діти всього світу. Вони не знаходили місця — так їм кортіло, щоб швидше вечоріло і починалася вистава.
Вулицею з вокзалу сунули індійські слони з великими, як стовпи, ногами, а хоботами діставали аж до хідників, полохаючи перехожих. Попереду виступала жирафа з довгою, як телеграфний стовп, шиєю. Слідом везли клітки з тиграми і левами. Маршували коні з блискучою, як лаковані черевики, шерстю, у жовтій упряжі, дріботіли поні з бубонцями. Мавпи, одягнені, як клоуни, у червоні й зелені штани, викривлялися і канючили у людей горіхи й фісташки.
Цирк виріс ніби із землі. На пустирі піднялося сіре шатро з прапорцем угорі. Перед шатром — стайні, звіринець. Робітники квапились, начіплювали двері, забивали стовпи, вкручували лампочки. Чулося ревисько звірів. Із стаєнь доносився різкий запах. Музики настроювали свої інструменти.
— Я бачив білого ведмедя в клітці,— каже один з хлопчиків.—Ведмідь величезний. Тато казав, що у цирку Струцького є білий ведмідь, дресирований найкраще у світі! Його звуть Фрам, Прам, Ріам, чи щось таке.
— Я прочитав афішу!—вигукнув інший хлопчик.— І досить уважно. Ніякого ведмедя там нема. Ні білого, ні бурого, ні чорного.
— Не може бути! Б’ємося об заклад!
— Б’ємося!
— На що? На двоє тістечок і твій складаний ножик?
— Ба ні! Давай нарівні: якщо програю я, віддаю тобі свій складаний ножик, якщо ж ти, то віддаси мені книжку про Робінзона, оту, в полотняній оправі.
— Гаразд! Підходить. А тепер гайда до афіші.
Прочитали афішу. Потім попросили у чоловіка в червоній уніформі програмку.
Ніде не було й згадки про білого ведмедя. Не було жодного звіра, якого звали б Фрам, Фірам, Трам чи Пірам.
— Треба ще раз запитати! — мовив засмучено хлопчик із складаним ножиком.
Ножик йому купили на день народження. Він був ще новісінький. Всі у школі заздрили йому. Навіть сам учитель якось попрохав ножика, щоб підстругати олівця. Він ходив з кутка у куток і захоплено говорив: «Оце так ножик. Гляди ж тепер не виріж ним на парті своє ім’я!»
Тим-то кожен зрозуміє, як було важко розлучатися з ножиком.
— Добре, запитуй, коли хочеш! — згодився другий хлопчик, котрий уже бачив себе володарем ножика, про який мріяв увесь клас.
Вони підійшли до робітника в червоній уніформі, з вусами, закрученими вгору так, що на них можна було почепити капелюх, як на вішалку. Завели розмову здалеку, а потім спитали про ведмедя.
— Ніякий білий ведмідь не виступатиме! — відповів чоловік із цирку, закручуючи вуса ще грізніше й поглядаючи, чи однакової вони довжини.—Не виступатиме ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Пісенька Фрама відспівана. Тепер він нічого не вартий. Сидить у клітці й спить. Побачити його можете лише в звіринці. Марно тільки харчі переводить!
Чоловік у червоній уніформі повернувся до них спиною і відійшов собі, закручуючи вуса.
Між двома приятелями розгорілася палка суперечка.
Той, що з ножиком, доводив — правда на його боці:
— Бач, він сказав, що ведмідь є. його звати Фрам. Ти програв. Давай мені «Робінзона».
Другий тримався впевнено, як переможець:
— Це не те! Ти ж бо казав, що виступатиме найкраще в світі дресирований ведмідь. А тепер сам чув! Він не виступає ні завтра, ні післязавтра, ніколи. Він — дурний! Він не вартий щербатого п’ятака, його дурно годують. Давай ножика!
— А більше ти нічого не хочеш?
— Тоді зізнайся чесно, що не дотримуєш свого слова!
— Що? Ти думаєш, я дурень?
— Теж мені розумник знайшовся!
— Давай мерщій «Робінзона»!
— Прийдеш завтра з ворочком.
— Може, у тебе ніс свербить?
— Краще віддай мені ножика!
— То й на!
Мовивши це, власник ножика ударив товариша кулаком у ніс.
«Робінзон» не лишився в боргу. Зав’язалася справжня бійка. Вистрибували, як два півні. В обох понабігали на лобі гулі, більші, ніж у дурного Августа.
Та згодом обидва охололи. А дома кожен одбрехався, сказавши, що спіткнувся, упав і набив гулю.
— Кепські справи! — сказав батько тому, що з ножиком.— Тепер сидітимеш дома і не підеш увечері в цирк. Посидиш, поки гуля стухне.
— Добігався! — сказала мама тому, що з «Робінзоном».— Сьогодні не підеш у цирк, хай це буде тобі наука: іншого разу дивитимешся під ноги і не спотикатимешся.
— Але ж, таточку…
— Ніяких але…
— Мамуню, та дозволь…
— Не дозволю… Мене навіть дивує, як ти насмілюєшся просити. Чи тобі не соромно, щоб стільки людей дивилося на тебе, як на бешкетника й розбишаку.
Обидва квапились покласти холодний компрес. Вони натирали снігом гулі, аж поки від них не лишилося й сліду. Увечері, коли сіли за стіл, було ледве помітно невеличкі синяки.
Батьки їм простили.
Обидва, вирушаючи в цирк, вбралися по-святковому. Наглянсували черевики. Чуби зализали щіткою. Але у кожного на тімені волосся стирчало, як у дурного Августа.
Тихі й слухняні, прийшли в цирк обидва з різних вулиць. Кожен тримався батьків, аби не загубитися в штовханині.
Побачивши один одного, привіталися з великою радістю, ніби це не вони билися навкулачки, а хтось інший.
— Уявляєте,— почав розповідати тато хлопчика з ножиком,— мій прийшов додому з гулею на лобі. Якби вона не стухла, сидіти б йому дома…
— І мій теж!—здивувалася мама хлопчика з «Робінзоном Крузо».— Прибіг з гулею, як горіх. Каже, що упав і забився. І що воно за дитина! І що воно з неї буде! Ніколи не дивиться під ноги.
Обидва хлопчики присоромлено опустили очі. І поклялися подумки не обманювати своїх добрих, поблажливих батьків.
Потім публіка почала нетерпляче аплодувати, тупати і кричати. Оркестр заграв марш, вистава розпочалася.
І знову дві тисячі глядачів розмістилися на гальорці, в партері, у ложах. Вони говорили іншою мовою, бо це був інший народ з іншої країни. Але хвилювалися так само, як і в тому містечку, де міс Елліан поклала голову у пащу Раджі, бенгальського тигра. В усіх забивало дух, коли трупа гімнастів літала вгорі з трапеції на трапецію. Аж за боки хапалися від сміху, дивлячись на вихватки клоуна Августа, який завжди пошивався в дурні.
Тільки що цього разу ніхто не просив, аби виступав Фрам, білий ведмідь.
Ніхто не знав про Фрама, ніхто не чув.
Ніхто його не любив, не кликав, такого великого, розумного і доброго.
Фрам лежав у клітці, у самій глибині звіринця, між дурними й упертими тваринами, не здатними ні до якої науки.
В антракті батьки хлопчиків завели розмову:
— Чи не бажаєте відвідати звіринець?
— Саме про це й я думала. Не так для себе, як для дітей. Хай вони подивляться на всіх звірів з Ноєвого ковчега.
Діти зраділи, вистрибували попереду, тримаючись за руки, і скоса поглядали одне на одного: чи нема гулі?
