Фрам вередує
Це був справжній прощальний вечір. Ніколи ще цирк Струцького не мав такої багатої програми. Гімнасти й еквілібристи. Коні й слони. Мавпи й леви. Пантери й собаки. Акробати й клоуни. Всі змагалися у спритності, відвазі, терпінні, в зневазі до смерті, щоб лишити по собі незабутню пам’ять.
Зал то завмирав од страху, то вибухав реготом, то кам’янів, то зачудовувався видумками клоунів у широких штанях і ковпаках із дзвіночками.
Всі здригалися, коли акробати в чорних трико робили сальто-мортале. На грудях у кожного вишито білий череп. Вони перелітали з однієї трапеції на іншу, а внизу не було сітки, яку раніше натягували неодмінно.
Глядачі, наполохані карколомними трюками акробатів, на яких чатувала смерть, ремствували звідусіль, знизу і з гальорки:
— Досить! Облиште! Годі!
Але гімнасти з вишитими черепами на чорних трико, усміхаючись, заперечно хитали головами. Як це годі? Почекайте лишень, ми ще не те покажемо.
Їх було четверо. Два чоловіки й дві жінки. Високо вгорі вони гойдалися на тонкій трапеції під сліпучими прожекторами. Робили одне одному знаки. Повисали то тут, то там, а за мить знову були на місці. Вони перехрещувалися в повітрі, ковзаючись з рук у руки, з трапеції на трапецію. Звисали гронами чорних тіл, розпускались ланцюжком, діставались знову на гойдалку, усміхаючись занімілим од страху глядачам, розтирали в долонях білий порошок і все починали знову.
Вони здавалися спритними, як вивірки. Тільки вивіркам не загрожує при найменшому промахові смерть на піску арени, втоптаному людськими ногами й копитами коней.
Потім наспіла черга велетенських попелястих слонів із лапатими вухами. Вони пересували неповороткі, як стовпи, ноги. Піднімали гумові хоботи, щоб бризнути холодний душ собі на спину. Ставали на задні ноги й витанцьовували під музику. Це були добродушні велетні. Слухалися тоненької лозинки, свистіли у свисток, вставлений у кінчик хобота.
Не обійшлося й без дурного Августа. Цей капловухий роззява завжди вискакував з-за червоної завіси, як Пилип з конопель. Фалдами фрака він замітав арену. Черевики його скидались на лижі. Август нап’яв на себе п’ять жилеток і строкату краватку. Ніс був як перець. Руде волосся стирчало, як голки зляканого їжака. Ляпасів і стусанів ніби й не відчував. Зненацька на його лобі вигналась червона гуля завбільшки з лампочку, а з чуба вихопилося полум’я й повалив дим. Спіткнувшись об килим, він упав, і в глибокій кишені заграла гармонійка. Потім він украв годинника і, почепивши його на ланцюжок, почав хвастатися, походжаючи сюди-туди, як пан з Великої вулиці міста. Та годинник задзвонив у кишені саме тоді, коли власник запитував Августа, чи той не знає, хто його поцупив.
Ще й ще викидав коники, вигадував усякі нісенітниці, сварився з клоунами Тото і Тенасе. Він не давав їм співати, а поривався сам.
Та дурний Август завжди ловив облизня. Голубоокій дівчинці з білими кучерями вже не було чого жахатися, і вона більше не чіплялася за дідусів рукав. Вона розшарілася, тупала ногами й сміялася.
Тупотів ногами і Петруш у своєму поношеному піджачку й пробирався вперед, попри суворі погляди контролера в голубій лівреї з позолоченими ґудзиками.
Всіх насмішив осел, який схопив дурного Августа зубами за штани і поволік з арени.
Японські акробати віртуозно жонглювали тарілками й пляшками, м’ячами, обручами й помаранчами.
Був парад коней. Вершниця в коротенькій спідничці чудово виконувала еквілібристичні номери.
Після неї виступав силач, який тримав на грудях жорновий камінь з п’ятьма чоловіками. Потім інші атлети молотами розбили той камінь. Мавпи вечеряли за столом, їздили в маленькому автомобілі. За кермом сидів мавпюк. Навчився клятий вести машину тільки з великою швидкістю і безперестанку сигналив. Однак прорахувався. Зробив крутий поворот і перекинувся якраз посеред арени. Тоді стара мавпеля вхопила невдаху-водія за вуха і стусонула в спину так, що той прожогом пустився навтьоки, але вже без сигналів.
Та найкумедніша була одна мавпа. Вона вигравала на гармонійці й палила цигарку.
Після того як ущух сміх, всі глядачі почали зазирати до програмок. Шурхіт паперу ставав дедалі нетерпеливіший.
Не виходив Фрам, білий ведмідь.
Чому запізнюється Фрам?
Такого ще не бувало ніколи.
Фрам перевершував усіх. Він не потребував ні приборкувача, ні батога, ні знаків. Виходив на арену сам на задніх лапах, випроставшись, як людина. Кланявся на всі боки, прогулювався кругом арени, аж поки не вщухали оплески.
Потім просив знаком тиші й сам розпочинав свою програму. Лазив по жердині, як моряк по щоглі корабля. Катався на величезному велосипеді, проїжджаючи через хиткі містки, робив подвійне сальто-мортале і дудлив пиво з пляшки.
Умів бути і кумедним, і поважним. Підкликав лапою з гальорки і партеру охочих з ним поборюкатися чи побоксувати. Завжди спускався хтось із гальорки, щоб випробувати свої сили. Звичайно, то був артист цирку, спеціально схований серед публіки. Боротьба закінчувалася під загальний сміх, бо Фрам був сильний, одначе лагідний і забавний.
Одним м’яким стусаном він нокаутував людину і починав рахувати, вимахуючи лапою у повітрі: раз, два, три, чотири, п’ять… Після цього підіймав супротивника, як клунка, і пхав його так, що той летів сторч до самісіньких лож. Під сміх глядачів борець присоромлено піднімався і струшував пилюку.
Фрам «запрошував» лапою:
— Ей, хто ще хоче? Сміливці, прошу!..
Та охочих не знаходилось. Білий ведмідь з удаваним співчуттям перехрещував лапи:
— То чому даремно смієтеся? Ви безсилі… Волів би вас бачити тут, а не там, угорі!..
Потім він ішов перекидом, як циганське колесо, кругом арени, балансував на перекладині на передніх лапах, викликаючи подив і захоплення.
Діти його любили, бо він був кумедний.
Дорослі ним захоплювалися, бо це ж справжнісіньке диво, що дикий вайлуватий звір, привезений з холодної пустелі, був такий ручний, кмітливий і спритний.
Вистава без Фрама все одно, що весілля без музик.
Міс Елліан з дванадцятьма бенгальськими тиграми — це все ж не те. Вона доводила, що здатна приборкати хижих звірів поглядом і батогом. Вона тримала всіх у напрузі. А коли виступ закінчувався, всі приходили до тями і полегшено зітхали. х
Фрама сприймали геть інакше. Він був найбільший і найдужіший звір з країни снігів і вічної мерзлоти, приручений, як ягня, і розумний, як людина. Він не потребував ні батога, ні владного погляду, ні навіть поруху пальця. Оплески — то єдина його нагорода.
А Фрам любив оплески.
Було видно, що він розуміє й чекає їх, бо вони йому подобаються. Він любив оплески, любив публіку, а над усе — дітей. Помітивши, що дитина смокче цукерки, він простягав лапу, щоб і його пригостили. Дякував, хвацько прикладаючи лапу до голови. Якщо йому перепадало кілька цукерок, з’їдав лише одну, а решту роздавав дітям, ніби знав, що не всі часто смакують ласощами. Який-небудь бідовий хлопчик підходив узяти гостинець. Фрам гладив його по голівці великою лапою, що вмить ставала по-материнському легкою і лагідною.
Не відпускав хлопця на гальорку, де тісно і майже нічого не видно, а брав стілець, ставив його в ложу, і щасливчик умощувався там. Коли ж бо хлопчик був боязкий, нерішучий і не зважувався сісти, ведмідь брав його на оберемок і садовив сам. Приклавши лапу до морди, наказував хлопчикові сидіти спокійно й нікого не боятися. Потім повертався до контролерів. Показував на дитину і, притискаючи лапу до грудей, давав зрозуміти, що він її заступник на цьому вечорі.
Як же за це його не любити?
І от маєте: Фрам забарився і не виходить. Вистава невдовзі закінчиться. Його номер давно минув..
Публіка голосно обурюється. Спочатку на гальорці. Вслід за цим діти з партеру й лож кричать:
— Фрам!
— Де Фрам?
— Чому не виходить Фрам?
— Фрама!
Потім голоси зливаються і повторюють ураз:
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Чулися і голоси таких малих дітей, які ще не вміли як слід вимовляти слова, одначе збуджено галасували й собі:
— Флам! Хоцемо Флама!
— Флам! Хоцемо Флама!
Русява дівчинка в білій шапочці геть забула свій недавній страх. Вона плеще в маленькі долоні й схоплюється із стільця, щоб сильніше тупати.
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!— кричить і Петруш, який бачив його тільки на афішах, розклеєних по стінах, але багато наслухався про його чудасії.
— Фрама!
— Пані і панове! Шановна публіко!..— почав директор цирку, вийшовши на арену.
Але ніхто не хотів його слухати. Його перервали вигуками:
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Надаремне дурний Август, Тото і Тенасе показалися у ведмежих шкурах. Так колись на втіху публіці після виступу Фрама вони показували його блазнем.
Та їх уже чекав на арені справжній Фрам. Він сідав на бар’єр, як людина, підперши підборіддя лапою, і поблажливо дивився на вихватки клоунів. Розумів їхні жарти, можливо, навіть сміявся подумки.
Коли ж Фрамові здавалося, що вони грали погано, не вміли вправно наслідувати його, він підводився і вступав у гру. Хватав обома лапами ведмежу шкуру, під якою ховалися Тото і Тенасе. Струшував її, як мішок горіхів. Піднімав клоунів, садовив Тото і Тенасе обабіч себе. Притискав лапою їм голови, щоб вони, дурники, сиділи нишком, дивилися на нього і вчилися.
Для наочності Фрам наслідував сам себе: робив кумедні фігури з гримасами, падав., жартуючи, повторював усе те, що робив раніше. Дурний Август бігав навколо нього підтюпцем і галасував, роззявивши нафарбованого рота по самі вуха.
— Отак треба, Тенасе! Отак роби, Тото!.. Браво, Фраме!..
Він підстрибував, перекидався, схоплювався.
Тоді Фрам повертався до нього і сердитим поглядом ніби докоряв:
— Слухай-но, поганцю! Чи ти вгамуєшся нарешті?
Після цього дурний Август, плутаючись у фалдах фрака, відступав назад, навіть і не писнувши.
Але тепер клоуни нікого не могли розсмішити. Марно вибігали у ведмежому хутрі, намагались передражнити Фрама. Публіка знову загаласувала, засвистіла, затупотіла йогами:
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Червоні куліси в глибині арени, звідки увіходили тварини й акробати, погойдувалися, розходилися і знову сходилися.
Там щось діялось, але що саме — ніхто не знав.
Директор ще двічі силкувався вийти на середину арени. Однак встигав тільки вигукнути: «Пані й панове, шановна публіко!» Зразу ж у залі зчинявся неймовірний галас:
— Фрама!
— Фрама!
Тоді директор цирку знизував плечима і зникав за червоними кулісами.
— Не знаю, що діється! — сказав дідусь русявій внучці.— Фрам або захворів, або не може виступати.
Та дівчинка нічого не хотіла слухати. Вона тупотіла ногами, плескала в долоні і разом з усіма гукала:
— Фрама! Фрама!
Гостроноса пані з тонкими губами пропищала:
— Почав і цей Фрам вередувати! Дуже з ним панькаються!.. А він має себе за артиста. Гонориться точнісінько так, як і люди, моя дорога!
— Так, так, моя люба!—мовила їй сусідка, з таким же гострим носом і з ще тоншими губами.
У них обох були хворі шлунки, і їли вони лише варену картоплю без солі. Тому все на світі здавалося їм нудним і сірим, і всі, на їх думку, вередували. Цілий вечір вони невдоволено кривилися. І ні разу не зааплодували. Їм не догодили ні міс Елліан з бенгальськими тиграми, ні відчайдушні акробати у чорних трико з вишитими черепами.
Жодного разу не усміхнулися на витівки дурного Августа, Тото і Тенасе.
Ці пані були надто пихаті. Краще б вони залишилися вдома і спали.
Але тоді вони не могли б розповісти завтра, що бачили і що їм не сподобалось.
— Он воно що! Цей ведмідь вередує. Він знущається з публіки.
Дівчинка в білій шапочці перестала тупати. Вона почула розмову гостроносих пань, бо ті сиділи у сусідній ложі. Вона зашарілася і насмілилася захистити улюбленця-ведмедя.
— Ні, не вередує! Він ніколи не вередує!
— Ач яка! Та ти просто зухвала дівчинка!
Пані розгнівалися і блиснули на неї крізь лорнети. Дівчинка взялася рум’янцем.
Та Петруш, що саме підійшов до дівчинки, хотів заплескати в долоні й вигукнути: «Браво! Добре ти їм усипала! Так їм і треба!»
Дідусь дорікав дівчинці більше для форми, бо був згоден з нею.
— Що ти, Ліліко? Чи личить же так говорити?
— Дідусю, адже вона наговорює, що Фрам вередує і знущається з нас. Фрам ніколи не вередує.
Дідусь хотів ще щось сказати, але не встиг.
Раптом зал замовк. Тупотня і вигуки вщухли. М’яким килимом розстелилася тиша. Такого мовчання не було ні тоді, як з трапеції на трапецію стрибала трупа акробатів у чорних трико, ні тоді, як міс Елліан клала голову в пащу бенгальського тигра.
З-за червоних оксамитових куліс з’явився Фрам, тримаючи лапою край піднятої завіси.
Почав розглядати зал. Тисячі голів, тисячі очей з лож, з партеру, з гальорки.
Опустив завісу. Вийшов на середину арени. Привітався, як і завжди.
— Фраме!
— Браво, Фраме!
— Ура! Браво, Фраме! Ура!
Фрам став посередині арени, білий, як сніг, великий і нерухомий. Точно так, зіп’явшись на задні лапи, стояли його брати в країні вічних снігів на плавучих крижаних островах, щоб побачити інших ведмедів на плавучих крижинах.
Стояв і дивився перед себе. Ступив ще крок. Провів лапою по очах, по лобі, ніби знімаючи павутиння, що заважало йому.
Оплески вщухли.
Тепер усі чекали.
Розуміли — Фрам підготував щось незвичайне. Рекордний трюк, важчий, ніж будь-коли. Звичайно Фрам одразу ж приступав до діла. Він прохав, аби усі замовкли. А тепер, здавалося, ця тиша дивує його.
— Ач, комизиться! Погляньте, як він хизується! — пискляво вигукнула одна з довгоносих пань. Петруш ледь стримувався від обурення, соваючись на стільці й кусаючи губи.
Дівчинка зиркнула на пань, але промовчала. Відчувала на плечі дідусеву руку.
Біля Фрама стояла підставка, запнена білим сукном. Він забирався на неї і грався гирями, балансував з жердиною, ловлячи ротом помаранчі, які кидали йому з залу.
Та зараз він сидів на підставці, як зажурена людина. Обхопив голову лапами і був справді схожий на людину, яка силкується щось пригадати чи в чомусь зневірилась.
— Він знову вередує, люба моя,— сердилася пихата пані.
— Не знаю, за віщо ми платимо гроші. Щоб цей бовдур знущався з нас.
Дідусева рука легенько лежала на плечі дівчинки. Старий відчував, що дівчинка хвилюється, що вона готова вступитися за свого ведмедя.
Та Фрам цього вечора був якийсь незрозумілий. Ніби забув, де знаходиться, ніби не розумів, що на нього чекає юрба глядачів. Забув, що на нього дивляться дві тисячі людей, дві тисячі пар очей.
— Фраме! — підбадьорив його чийсь голос.
Білий ведмідь звів очі.
— А, так! — ніби говорив його погляд.— Так, я — Фрам і мушу вас забавляти.
Він безпомічно розвів лапами: не можу.
Притуляв лапу до лоба, потім до серця. Певно, було йому непереливки.
Перед тим як піднялася завіса, ще гадав, що все обійдеться.
Публіка, діти, оплески збуджували, бадьорили його.
Тепер знов усе забув. Не знав, для чого він тут. Що хочуть від нього ці люди?
— Він хворий, дідуню! — промовила дівчинка з жалем.— Він хворий. Чому ж тоді його турбують?
Забула вже, як тупотіла, і плескала в долоні, і вигукувала щосили разом з іншими: «Фрама! Фрама!»
Як тепер вона каялась! Аж сльози виступили!
А дідусь, колишній учитель, якому всього траплялося на довгім віку, який прочитав силу-силенну книжок, думав інакше:
— Він не хворий, Ліліко! З ним щось гірше..; Настав час, що йому більше ніхто не милий. Таке буває усім білим ведмедям. Вони неперевершені артисти тільки деякий час — чотири, п’ять, шість років. Потім на них щось находить. А що — ніхто не знає. Може, вони забувають вивчене. Може, сумують за своєю крижаною пустелею, своєю суворою батьківщиною. Їм несила робити нічого, що захоплювало б людей. Стають звичайнісінькими ведмедями. І так живуть довго, дуже довго.
Буває, згадають те, що знали. Тоді починають гратися і повторювати завчене колись, проте без ніякого сенсу й зв’язку. Сьогодні ж це спіткало й Фрама.
— Не може бути, дідуню. Не кажи такого.
Дідусь по голосу і тремтінню плечика відчув — дівчинка ладна кинутися в плач.
Однак він промовчав.
Петруш чув цю розмову і також не йняв віри. Він поривався зробити щось таке, щоб полегшити долю Фрама.
Фрам затулив очі лапами.
Тепер він був схожий на людину, що ридає.
Підвівся з підставки. Зробив усім прощальний жест, такий, як щовечора, коли закінчував свій виступ і його до самого виходу супроводжувала буря оплесків.
Потім на чотирьох, понуривши голову, побрів за червону завісу.
Ніхто нічого не розумів. Розгублена публіка не репетувала, не свистіла, не кликала його назад.
Петруш тихенько зітхнув.
Червона завіса упала за Фрамом. У вузьких коридорах, які вели до стайні звіринця, всі відступили. Боялися наблизитись. Та ведмідь сам увійшов у свою клітку, скрутився калачиком у найтемнішому куточку, поклав голову на лапу і відвернувся до стіни.
— Що це таке? Сміються вони з нас, чи що? — сердито буркнула довгоноса пані.— Я заплатила гроші. Тут у програмі записано: Фрам, білий ведмідь. Сенсаційний прощальний номер. Нічого собі сенсаційна дурниця! Сенсаційна насмішка.
У дівчинки на очах блищали сльози. Петруш лише глянув на обох пань і з досади почав крутити ґудзика на піджаку, аж поки не відірвав його.
— А біс би тебе взяв! — пирхнув він.
Пихаті пані скоса глянули на хлопчика. Може, подумали, що то він вилаяв їх, а не ґудзика.
З’явився дурний Август. Він перекидався на голові, розтовкмачуючи об пісок перець-ніс, ганяв за своєю тінню.
Але й це нікого не тішило. Всім було не до сміху.
За червоною завісою директор цирку переглядав список артистів і тварин. Аркушик був прибитий цвяхом до чорної дощечки. Директор, насупившись, водив по списку синім олівцем. Мить подумав — і товстою лінією викреслив ім’я Фрама, білого ведмедя.
