Фрам залишає маленького друга з власної волі

Згодом ведмежа занепокоїлось і почало боязко озиратись.

Гострий нюх малюка, нюх вільного дикого звіра вловив наближення небезпеки. Вертун упізнав запах ведмедя, який убив матір і гнався за ним. Фрам сповільнив ходу.

Сіялось таємниче холодне сяйво місяця, таке чисте й прозоре, як ніде, крім полярного краю.

На голубому снігу, мов на папері, чітко вимальовувався кожен слід.

Місцями червоніли краплі крові.

Ведмежа стиха заскавчало. Фрам затиснув йому лапою писок. Малюк зрозумів і замовк.

Тепер Фрам підкрадався широкими, нечутними кроками, як бенгальський тигр до здобичі.

Він опустив Вертуна на сніг.

Торкнувши його носом, пробурмотів:

— Сиди нишком, малий! Не ворушись! Щоб я тебе не чув. Жди!.. Думаю, тобі це видовисько сподобається…

Звичайно, ведмежа не розуміло Фрамового муркотання, яким той спілкувався з людьми. Та певне, й сам Фрам не сказав усього того, що ми передали, бо хоча й був дресирований, одначе не володів даром слова та й мислити не міг, як людина.

Проте ведмежа заніміло на місці.

Для нашої повісті цього досить.

Не ворухнувшись, затамувавши подих, воно слухало, як тукає його серце.

Фрам обігнув стрімку скелю, обережно підкрався і мов із землі виріс перед ведмедем-розбійником.

Дикун підняв очі. Блимнув скорше здивовано, ніж сердито. Забурчав і замахав головою. Може, виявляв зневагу до Фрама.

Він бачив, що його супротивник облізлий, худий і виснажений голодом. Сам же він був ситий і готовий до бою. І щойно попробував свої сили. А тепер було огидно зв’язуватися з таким миршавим ведмедем.

У його глухому ричанні чувся наказ хутко забиратися Теть. І хай Фрам вважає себе щасливцем, що так усе обійшлося, бо застав його, дикуна, в доброму гуморі.

Та Фрам ніби й не зрозумів цієї грозьби. Він наближався мовчки, нітрохи не сполохавшись. Потирав передні лапи одну об другу й навіть плескав ними, наче на арені цирку, коли запрошував охочих побоксувати.

Такої самовпевненості ведмідь-убивця ще не бачив. Слід було негайно покарати нахабу.

Він уперся лапами й направив голову в Фрамове черево. Це був його давній несхибний прийом, яким завжди перекидав супротивника. Та цього разу голова нічого не стріла на своєму шляху!

Фрам закрутився, мов ужалений.

Він вичікував.

Дикун зарив носом у сніг.

Хвацько схопився. Отямився.

Погрозливо заричав і на задніх лапах кинувся на свого ворога, намагаючись перегризти йому горло і вмить все покінчити.

Фрам підпустив його близенько. Трошки відступив, удавши, що боїться. Потім зненацька вдарив ведмедя в підборіддя, як учили його в цирку. Клац! Розбійник прикусив язика. Від люті й болю у нього потемніло в очах.

Він завив і простягнув лапи, щоб схопити Фрама за горлянку, але той підчепив його й ударом у живіт звалив на сніг. Далі скочив йому на спину, вчепився двома лапами в загривок і почав товкмачити носом об лід. Раз, два, три, чотири — разів двадцять поспіль.

Дикун пручався, вив, пробував звестися й струснути з себе Фрама. Очі його сльозились, голова йшла обертом, він знемагав.

З-за крижаного виступу Вертун незмигно і з острахом стежив за цим дивним герцем. Не стримався й собі ринувся в бій, почав кусати розбійника за лапи, рвав його хутро й муркотів. Волів мерщій побачити його мертвим на льоду, із згаслими, як у матері, очима. У Фрама натомість таких жорстоких намірів не було. Він хотів лише трохи повчити супротивника, затупити йому ікла. І це йому, очевидно, вповні вдалося; бо той кількох зубів таки не долічився.

Зробивши своє, Фрам зліз із спини розбійника.

Дикун вишкірився, та Фрам знов ухопив його за загривок, скрутив і натовк мордою об скелю. Оговтавшись, той заричав і знову метнувся в бій.

Фрам повторив прийом. Тричі підряд наскакував на нього розбійник і тричі підряд бахкався мордою об кам’яну скелю, аж поки йому стало не до бійки.

Він лежав, скоцюрбившись, тер лапами закривавлену морду і жалібно ревів, не тямлячи, що таке раптом йому скоїлось.

Фрам підкликав ведмежа, і вони рушили далі.

А за ними нічну тишу ще довго розтинало виття ведмедя з вибитими іклами.

Та Фрам не дослухався.

Він учинив справедливий суд.

Очі Вертуна, що чимчикував підтюпцем за Фрамом, здивовано питали:

— Чому ти його не вбив так, як він мою маму? Що це за бійка? Ніколи я не бачив такого дивного ведмедя, як ти!

Потім розширив ніздрі, нюхнув повітря й радісно замуркотів.

— У чім річ? — по-своєму запитав Фрам, ніжно штовхаючи його мордою.— Що ти там винюхав?

— Щось смачне… М’ясо… Здір! — відповідало ведмежа.

В цій пустелі воно було більш пристосоване до вільного й небезпечного життя, ніж Фрам. Швидше ловило запахи дичини, які приносив вітер, і відчувало небезпеку.

Фрамів нюх був слабший і часто обманював його. Нюх його притупився у звіринці серед запахів розмаїтих звірів. Через це, та й з інших причин, він тепер голодував і почував себе на Півночі жалюгідним жебраком.

Фрам чвалав, заклопотано похитуючи головою. Ведмежа квапило його, тягнучи зубами за шкуру: швидше, дядечку! А то нас обженуть інші! Не розумію, що ти за ведмідь!

Коли запах став сильніший, Вертун вирвався вперед, спотикався, падав і знову підводився.

І справді, гострий нюх його не обманув.

Недалеко на березі, біля входу до печери, виднілася мерзла туша моржа — прихована здобич. А при самому вході в печеру знайшли ще одну. Обидві трохи над’їдені. Обгризено тільки голову й шию. Зимовий припас хазяйновитого й ощадливого ведмедя.

— Здається, ми надибали комору Щербаня! — весело пробурмотів Фрам.— Оце так знахідка! До ранку, себто до весни, нам стане цього м’яса з лишком.

Ведмежа не ждало, поки його припросять. Уп’ялося в тушу маленькими, ще молочними зубами. Пробувало прокусити грубу, обледенілу, блискучу шкуру. Та зуби ковзали, як по склу, і Вертун перекидався. Він перебігав од одної туші до другої, крутився довкола них — недаремно ж його прозвали Вертуном!

Ведмежа сердито, пожадливо забурмотіло, ніби збиралося за одним присідом впоратися з цією купою м’яса й сала. Та зуби його нічого не могли вхопити, і воно раз у раз скочувалося донизу.

— От так оказія! — промимрив Вертун, всаджуючись на сніг і позираючи на Фрама.— Навчи мене, що робити, бо я страшенно втомився.

Він був такий жалюгідний, а засмучена мордочка така мила, що Фрам вирішив навчити його одної хитрої штуки, перейнятої від людей. Вона йому знадобиться.

Спочатку Фрам вирвав з черева моржа два шматки м’яса. Тверді, як каменюки. Потім улігся на них, аби відігріти своїм теплом. Ведмежа нічого не розуміло. Пробувало просунути мордочку спіднизу. Вперше бачило білого ведмедя, що сидів на м’ясі, як квочка на яйцях.

Та скоро Фрам витяг з-під себе два теплі розімлілі шматки м’яса. Вертун мусив щиро визнати, що його старший друг не тільки добряга й чудовий борець, а й мастак на всякі прехитрі витівки, які й не снилися полярним ведмедям.

Вони наїлися донесхочу. Облизалися. Вертун піднявся на задні лапи й запитливо глянув:

— Ну, дядечку? А тепер куди?

Та Фрам ще тільки почав учити Вертуна. Тож малюкові слід дещо показати.

Він увійшов до печери й пильно обстежив її. Вона видалася йому надійною схованкою на харч. Ледве перетяг туди обидві туші. Склав їх аж у глибині печери. Потім завалив хід у неї крижаною брилою. Тепер у них були й двері.

Покінчивши з цим, Фрам тріпнув лапами й пробуркотів:

— А тепер пора й відпочивати… Бач, уже й місяць заходить!

— А мені спати зовсім не хочеться! — заявив Вертун.

— Хочеш чи не хочеш, а поки ти зі мною, знай, що моє слово — закон. Затям це гарненько!..

Фрам згріб ведмежа за шию, втяг його у печеру й закрив її зсередини брилою.

Скоро по тому Вертун хропів, увіткнувшись мордою у кошлате Фрамове черево.

Так почалася їхня дружба, що тривала цілу полярну ніч.

Їжі їм вистачало. Коли завивала віхола, вони загороджували вхід до барлога крижиною, а коли ж на заяснілому небі сходив місяць — вирушали на розвідку.

Двічі зустрічали ведмедя-розбійника. Він чвалав, хилитаючись, худий і охлялий. Вгледівши їх, ховався за скелі.

Не було потреби ще раз повторювати йому урок. Може, Щербань набрів на інших ведмедів, бився з ними й зрозумів, що його сила назавжди втрачена разом із зубами.

Згодом небо світлішало. Зорі згасали. На сході з’явилася вогняна смуга.

Наближався полярний ранок — весна.

Вертун погладшав, підріс, ввійшов у силу. Але слухався свого дорослого, розумного, доброго друга.

Як тільки зачує його бурмотіння, зразу ж прибіжить і закрутить своїм куцим кумедним хвостиком.

Вертун виявився на диво кмітливим. Видно було, що з нього вийде неабиякий мисливець. Кілька разів, почувши песців, яких вабили запахи печери, він сміливо вступав з ними в бійку. І часто вони йому давали добру прочуханку. Та перепадало від його зубів і їм. Вони втікали і більше не потикалися.

Одного ранку, вже напровесні, розгулялась заметіль і не вщухала цілий тиждень.

Коли вітер влігся й заясніла далина, на обрії у ведмежий зріст піднялося сонце.

Дихнув ласкавий теплий вітер. На океані скресла крига, біля берегів утворились глибокі зелені розводдя.

Залопотіли крилами перші полярні крячки, за ними сріблясті й сизі чайки. Прилетіли рідкісні птиці, яких називають чайками Росса — з голубою спинкою, рожевим черевцем і чорним оксамитовим комірцем навколо шийки.

В цей час, повертаючись з узбережжя, Фрам з Вертуном стріли ведмедя-розбійника.

Він ледве плівся. Ступивши кілька кроків, падав, підводився і знову падав.

Забачивши Фрама й ведмежа, він не злякався і навіть не спробував утікати.

Мабуть, йому було вже однаково.

Очевидно, він брів до свого колишнього барлога, в печеру, щоб заснути там вічним сном.

Вертун кинувся на нього з грізним ¡ричанням. Почав кусати й рвати його шкуру, бо ще не сповна йому відплатив. Щербань не захищався. Він погойдувався, шукаючи очима, де б упасти.

Раптом утрутився Фрам, здивувавши ведмежа. Він з сердитим ричанням рвучко відіпхнув Вертуна од жертви, схопив на оберемок і посадовив на височеньку скелю. Знаком звелів пустунові сидіти сумирно й не пхати носа куди не слід.

Потім підійшов до Щербаня.

Ведмідь лежав з заплющеними очима, поклавши морду на витягнені лапи. Він знав навички цього чудернацького ведмедя, тож зіщулився й чекав, що ось-ось вчепляться йому в загривок і почнуть товкмачити мордою об лід.

Та Фрам його не схопив, не струснув, не вдарив об лід, а тільки легенько пхнув. Щербань застогнав, просячи пощади.

Фрам пробурчав:

— Уставай! Хіба не бачиш, що я тебе не зачеплю? Вставай і йди за мною!..

Щербань тремтів, заплющивши очі, й жалібно скиглив.

Фрам схопив його і скинув на плечі точнісінько так, як колись в цирку дурного Августа, викликаючи регіт на гальорці. Відніс ведмедя в печеру з залишками моржевих туш. Там він тицьнув його мордою в замерзле м’ясо. Щербань зі стогоном розплющив очі. Порвані ніздрі його розширились. Він облизав розбитий ніс. Спробував куснути, та ясна тільки ковзнули по м’ясу. Він уже не міг піднятися й відшматувати добрячий кусень, потрушуючи головою, як раніше, коли у нього були всі зуби.

Фрам одіпхнув його. Щербань злякано . зіщулився й застогнав.

А далі трапилось щось неймовірне.

Цирковий ведмідь одірвав шматок моржевої туші й, аби відігріти її, сунув собі під черево. Коли ж м’ясо розм’якло, поклав його голодному Щербаневі під самісінький ніс. Той повільно зашамкав, як беззубий дід. Він не знав, що його жде в майбутньому. А поки що це диво. Його годують! йому дали теплий м’який кусок м’яса з тих лап, од яких сподівався смерті.

Дожувавши, звів на Фрама злякані очі.

— Чого тобі ще? — пробурчав Фрам, гублячи терпіння.— Чи не думаєш, що я панькатимуся з тобою все життя? Я тобі показав, як їсти мерзле м’ясо. А тепер бувай здоров!

Фрам почовгав із печери.

Щербань отетеріло дивився йому вслід. Напевне, все це видалось йому хитрістю. Він побоювався, що цей дивний ведмідь повернеться й перегризе йому горлянку.

Біля входу в печеру Фрам набрів на Вертуна, який намагався підглядіти, що робиться всередині.

Фрам цього ніби й не помітив, бо забув, що велів ведмежаті не злазити зі скелі, куди сам його й посадив.

В доброму гуморі, він знаком наказав Вертунові лаштуватися в путь.

Вони покинули ці місця. Барліг залишили Щербаневі.

Простору скільки хочеш. Весна. Десь знайдеться місце й для них.

Спочатку вони йшли поряд. Та ведмежа часто озиралося й чимчикувало дедалі повільніше. Фрам довгенько нічого не помічав, а коли спохватився, ведмежати не було. Він зупинився. Кликав його сердитим ричанням. Вертун не обзивався. Тоді Фрам повернув назад по його слідах. Його пойняла тривога.

Сліди губились біля входу в печеру.

Фрам прислухався. Нічого не чути. Та це не заспокоїло його, а ще більше стурбувало. Він кинувся в барліг.

Ведмежа спокійнісінько облизувалось. Щербань лежав з виряченими очима й перегризеною горлянкою.

Вертун відомстив йому за законами диких ведмедів Півночі.

У нього був старий борг. І він його сплатив.

Тепер тільки облизувався.

Спочатку Фрам хотів дати йому стусана, аби він запам’ятав його на все життя так, як Фрам пам’ятає удари, що перепадали йому від дресирувальника цирку Струцького.

Фрам підняв лапу.

Та очі ведмежати світилися такою невинною гордістю, що Фрамова лапа повисла в повітрі.

Він опустив її, не торкнувши Вертуна.

Свою долю ведмежа знайшло само. Вона була така, як і годилось для цих місць. Життя його тільки розпочиналось. Життю цьому судилося бути довгим, і воно спливе тут, в країні вічних льодів, підвладне законам Півночі.

Фрам підштовхнув його лапою й понуро забурчав:

— Ну, годі! Вдовольнився! А тепер ходімо!

На виході обидва оглянулися на труп убивці, що розпластався біля недоїдених моржевих туш.

Фрам дивився майже з такою досадою, як людина. Ведмежа пишалося.

Вони довго тинялися по острову. Їм не раз траплялись інші ведмеді, які уминали щойно спійманих у розводдях тюленів. Фрам завше їх перемагав, бо застосовував випробувані вже прийоми. Отож боротьба була безкровна. Він піднімався на задні лапи, салютував, перекидався, ходив колесом, робив сальто-мортале.

Дикий ведмідь мерщій тікав. Одбігши, стетеріло дивився на чудовисько.

Вертун теж повсякчас чудувався.

Це перевершувало все, чого він навчився од свого дорослого друга з такою кумедною вдачею.

Це подобалося йому. В діях Фрама було щось веселе, незбагненне й водночас страшне навіть для наймогутніших білих ведмедів, яких він без зайвого клопоту примушував тікати. Це був якийсь чаклун та й годі! Прикладена до лоба лапа, сальто-мортале, кілька плавних кружлянь у вальсі — й ось обід готовий!

Вони наїдались, а рештки лишали господарям. Знали, що в іншому місці теж легко знайдуть дешевий і поживний обід. Острів кишів ведмедями. І всі вони, напевне, були вправними мисливцями. Друзям не загрожував голод.

Принюхавшись, Вертун подавав знак: їжа близько. Потім крадькома зиркав на Фрама — прагнув розгадати, в чім же його сила, від якої втікали найбільші й найдужчі ведмеді. Вертунові все це видавалося навдивовиж кумедним.

Він задоволено дивився, як утікає ведмідь з шматком м’яса в зубах, як зупиняється й з острахом оглядається на чудовисько, здатне на такі вихватки.

Сонце повільно підбивалося на середину неба.

І знову по скреслому океану попливли на південь, як таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів, велетенські айсберги.

Інколи Фрам зупинявся на краю скелі. Подовгу вдивлявся в далечінь. Потім переводив погляд на ведмежа, що стояло поруч, і знову повертав назад, на острів, заселений ведмедями й дичиною. І щоразу його дедалі більше посідала печаль, ще незбагненна й незрозуміла.

Одного разу під урвищем на широкому, плескуватому, вигладженому прибоєм камені, вони побачили тюленя, яке грілося на сонці. Воно було маленьке, опецькувате, блискуче. Його підсадила туди мордою тюлениха, а сама пірнула в зелену безодню по їжу.

Вертун кинув оком на Фрама. Потім подивився вниз і нетерпляче затупцював на місці.

Перехопивши погляд невинних круглих очей тюленяти, Фрам одвернувся. Він знав наперед, що станеться, але нічого вдіяти не міг.

Вертун спритно ковзнув униз на своїх білих штанятах. Один стрибок — і він уже на тюленяті, яке не встигло й отямитися. Череп жертви хруснув на Вертунових зубах.

А біля берега металася стара тюлениха, силкуючись куцими ластами виборсатись із води й допомогти дитинчаті. Коли їй це нарешті вдалося, Вертун був уже високо й тягнув за собою здобич.

Мати жалібно застогнала.

Вертун з радісним муркотанням взявся до їжі, торжествуючи з свого першого мисливського успіху.

Потім, облизуючись, застрибав навколо Фрама.

Фрам одвів очі вбік, аби не дивитися на нього. Відчув, що з цієї миті щось назавжди віддалило його од маленького жорстокого друга, який не відступив од жорстоких законів крижаної пустелі.

Невдовзі у Фрама з’явилася ще одна причина для серйозних роздумів. І цього разу вирішальна.

Фрам спав, витягнувшись на сонці, і снив далеким людським світом.

Вертун кудись щез. Коли Фрам засинав, ведмежа вклалося рядом, а нині його не було.

Хруснувши суглобами, Фрам устав і почав шукати. Оглянувся довкола — ніде не видно. Він спустився в заглибину, де по крижаному дну просочувався тоненький струмочок талої води, і зупинився, остовпілий.

Вертун сховався тут і вчився циркових штук. Він оддавав честь, кружляв, пробував зробити й сальто-мортале. Падав з розгону то мордою, то спиною. Починав знову й знову. Котився перекидом по льоду.

Відчувши Фрамів погляд, Вертун радісно замуркотів.

Мабуть, ждав від нього похвали!

Потім попрямував до Фрама на задніх лапах, кланяючись і кружляючи у вальсі. Та ось зупинився й приклав лапу до скроні. Його дорослий друг, думав він, звісно ж, втішився таким справним і здібним учнем.

Та той схопив його за шию, підняв у повітря й почав духопелити. Довгенько Фрам лупцював Вертуна.

Ведмежа корчилося, гарчало, скиглило. Та Фрам бив його, аж поки не стомився. Потім повернув його до себе мордою й дав ще кілька ляпасів.

Коли він, нарешті, скінчив, Вертун гепнувся на сніг, як клунок.

Навіть не скавчав.

Розгніваний Фрам заричав:

— Тепер послухай-но: можеш робити, що тобі заманеться. Живи за тутешніми законами. Але не перетворюйся на такого клоуна, як я. Я цього зовсім не хочу. Досить одного блазня на цілу Північ!

Вертун повзав біля ніг свого дорослого друга, лащився, просив пробачення, сам не знаючи за що.

Потім, наляканий, почвалав услід за Фрамом на чималій відстані. Зупиниться Фрам — стане й він, Фрам рушить — і він за ним.

Ведмежа хотіло вблагати Фрама, вимолити пощаду. Але за що?

Протоптана ними в снігу стежка вела до берега.

Фрам брів, понуривши голову.

У нього визріло рішення. Та боляче було розлучатися з єдиною істотою його племені, з якою він заприязнився в цій пустині. Але так буде краще для ведмежати. Воно житиме, як і всі його брати. Вертун кмітливий, відважний і згодом стане справжнім мисливцем.

А як буде він разом з Фрамом, напевне зробиться клоуном. Нікчемним ведмедем. Дурним Августом полярних льодів.

Фрам затупцював жвавіше.

Зверху з високого берега перед ним одкрився зелений широкий океан, по якому пливли великі й малі крижини, як таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів.

Одна крижина пливла до берега й зачепилась за виступ скелі, погойдуючись на хвилях. Вона ніби манила Фрама.

І він, не оглядаючись, зіскочив униз, стрибнув на неї й одіпхнувся лапою від скелі.

Крижина похитнулась і, підхоплена течією, вийшла у відкритий океан, по якому пливли крижані кораблі без вітрил, стерен і веслярів. На ній, повернувшись спиною до берега, плив самітний волохатий ведмідь.

Нагорі метався Вертун, скавчав і витягував шию. Він кликав Фрама назад, просився й собі з ним.

Та Фрам злився з білою крижиною й не оглядався.

Малюк зупинився й став схожий на маленьку крижину. Більше не галасував. Не скавулів.

Дивився на крижину, на білу тінь на ній. Вона меншала й меншала, поки зовсім не розтанула за видноколом.