Полярної ночі Фрам знаходить собі маленького друга

Перші хуртовини вляглися. Небо вияснилося. Вітер ущух. Одкрився високий синій небосхил; на якому срібним маком заблищали зорі. Все показалося ніби в іншому, дивному світі. Студеному, неземному, казковому.

Інколи біле безмежжя заливав перловим світлом місяць. Перлами мінився крижаний покров океану. Перлами сяяли сніги, перлами-виблискували обледенілі скелі.

Інколи світились зорі.

Небавом на півнеба заяріло, запалахкотіло північне сяйво.

Спочатку заясніли три веселки всіх знаних і незнаних кольорів. І згасли одна за одною. Потім знову зайнялись і злилися в одну. З-під виписаного на небі лука замерехтіли в таємничому танку вогні. Голубі, червоні, зелені, фіолетові, жовтогарячі, пурпурові, вони то спліталися й спадали шовковими полотнищами, то розгорталися й знову несподівано вужчали.

Вмить небо опустіло.

Та ось знову сколихнулося в зачарованому танці.

Загорялися вогники, мов на ялинці. Снувалися золоті нитки. Злітали ракети. Клекотіли ріки розтопленої міді, срібла й золота. Розсипалися пучками іскри. І раптом усе перетворювалось на прозору завісу, по якій вигравали голубі й червоні, фіолетові й зелені, жовті й жовтогарячі полиски.

Дзвінке повітря сповнила далека, ніжна, ледве чутна музика. Здавалося, то видзвонюють срібні бубонці по зимовій дорозі або торкнулися струн невидимі музики. Здавалося, співає саме небо.

Фрам спостерігав з високої скелі химерний танок вогнів і зачаровувався нечуваною досі музикою.

Якби він мав людський розум, то подумав би: «Для кого ця краса в крижаній пустелі?»

Нема кому тішитись з такої величної полярної ночі. Тут лише холодні пустельні простори океану, скуті льодом.

Фрам заліз у свою крижану схованку. Згорнувся калачиком, сховавши морду в м’яке хутро на череві, й пробував задрімати.

Надворі враз знялася хуга. Чорні хмари заволокли місяць, поглинули зорі й згасили мерехтливе північне сяйво.

Покотились хвилі снігового пилу, валились гребені скель, тріщала крига. Ніччю знову заволоділи духи мороку.

Згасло чарівне світло.

Дивовижна вистава скінчилась.

Тільки невгамовна віхола бурхала, ревла, стогнала й свистіла.

Зажмуривши очі, Фрам мріє про теплі краї, де щовечора спалахують вогні,— варто лиш повернути вимикач; де сміються діти й, сидячи під теплою грубою, просять дідуся чи бабусю розповісти про дивні пригоди в полярних льодах.

Фрам скавчить уві сні.

Так, як скавчав у цирковій клітці, коли йому снилася ця далека пустеля.

Тоді він сумував за тутешнім життям.

А нині тужить за тим життям, за теплими краями.

Коли хурделиця вгамувалася, голодний Фрам виліз із барлога.

Інші ведмеді кудись поділися. Фрама більше не жде готовий обід, як тоді, коли він лякав і дивував дикунів своїми витівками. Можливо, вони перебралися на нові місця, знані тільки ними, де з ополонок витикають голови моржі й тюлені? А може, повкладалися в барлоги, де у них приховано м’ясо, і ждуть, поки вигляне крайнеба полярне сонце?

Самотній, змучений голодом, Фрам нишпорить між скелями. За ним крадеться в місячнім сяйві лише його власна тінь. Всі сліди замело. І всі вони давні. Жодного свіжого.

Пустеля.

Німа тиша.

Скляний нерухомий місяць цідить зверху холодне світло.

Фрамові хочеться задерти голову й завити на нього по-вовчому.

Тут немає ніякого відчуття часу, і він не знає, чи довго ще тягтиметься ця непробудна ніч.

У відчаї він навмання бреде по льоду. Йому тепер байдуже, куди йти, аби лиш втекти від гнітючої самотності. Може, крижаний міст з’єднує цей острів з іншим? Може, на ньому є якесь життя?

Зачувши наближення снігової бурі, Фрам, як умів, ліпив собі сховище, де й лежав, аж поки стихав вітер. Потім розминав заціпенілі лапи, повернувшись спиною до північного сяйва. Се диво не зігрівало його й не вгамовувало голоду.

Потім блукав льодами тиждень. Чи два? Чи ще довше? Хто його знає!

Іноді йому хотілося простягтися на крижаному ложі й більше не піднімати голови, такий він був знесилений.

Одначе наказував собі йти далі. Напруживши останні сили, спинався на задні лапи й принюхувався до вітру. Може, вловить запах далекої землі, живої істоти, навіть людини… Пронизливий вітер аж різав ніздрі, але ніякого запаху не приносив.

Ледве переставляючи лапи, Фрам брів у невідомість.

йшов, похиливши голову, не дивлячись уперед.

Тому й не помітив, як на обрії з’явилася темно-синя смуга, і не приспішив ходи. Інший берег, інший острів… Що жде його там? Знову, певне, ведмеді, які втікають од нього і люто вискалюються? Невже він не знайде собі друга? А вже ж пора. Фрам не втрачав надії…

Не оглядаючись, він видряпався на стрімкий берег. На льоду відбивалося скісне місячне проміння. Поряд з ним повзла його тінь — єдиний його супутник в цій пустелі, з яким він ділив самотність.

З нею, своєю вірною тінню, він мандрував по багатьох теплих краях. Тільки вона знає, де вони побували, які люди живуть поза царством північної ночі, який там оксамитовий пісок, які запашні сади з бузковим цвітом і ніжною, м’якою, мов постіль, травою, де стомленій тіні було так гарно спочивати біля його ніг.

Косо сіялось місячне проміння.

А збоку Фрама рухалась його тінь, незрадлива подруга серед жахливої самітності полярної ночі.

Фрам повертає голову і, не дивлячись під ноги, стежить лише за своєю тінню. Підніме лапу — підніме й вона, хитне головою — й вона також.

Раптом тінь з піднятою лапою зупинилася.

Набрела на іншу тінь.

Та, нова тінь, маленька й чорна, підстрибувала й танцювала.

Фрам повернув голову до місяця й підвів очі, щоб побачити, чия ж це така весела тінь.

В місячному світлі на вершечку скелі стрибало й танцювало мале ведмежа.

Та Фрам одразу здогадався, що то не радісний танок. То тільки так здалося. Як і для чого опинилось ведмежа на вершечку скелі? Ніхто того не відає, крім нього. А от тепер воно не наважувалося злізти. А коли пробувало спуститись і ковзало лапами по зледенілому камінні, злякано чіплялося за скелю кігтиками й видряпувалося назад. Ледве дотримувало рівноваги, щоб не беркицьнути вниз. Скавчало й трусилося.

Фрам звеселів, уздрівши цього безпорадного малюка.

Він звівся на дві лапи, сперся плечем об скелю й подав ведмежаті приязний знак:

— Гей, пусїуне! Стрибай, не вагайся! Гоп! Мені доводилось багато скрутніше!

Ведмежа вагалося.

Самого Фрама йому, очевидно, анітрохи не було лячно. Навпаки, малюк дуже зрадів, і йому не терпілось злізти, щоб хутчій познайомитися. Височінь же, на яку його занесло, лякала.

Фрам знову помахав обома лапами:

— Мерщій, бісеня! Дядя спіймає тебе лапами, як м’ячика!

Ведмежа заплющило очі й з’їхало вниз на спині просто Фрамові в лапи. Той поставив його й відступив кілька кроків назад, аби роздивитися, з ким він здибався.

Ведмежа і Фрам розглядали одне одного.

— Ти мені подобаєшся, малий! — приязно забурмотів Фрам.

— А ви мені, дядечку! — ніби чулося в радісному муркотінні ведмежати.

По тому за ведмежим звичаєм вони обнюхали одне одного, щоб ближче познайомитись.

Малюк тернувся об Фрамову морду і навіть насмілився лизнути його в ніс, виявляючи цим своє бурхливе захоплення.

їхні тіні переплуталися на снігу.

Маленька тінь стрибала й крутилася навколо великої, зливалась з нею, відокремлювалась і знову наближалась.

Фрам погладив свого нового приятеля по голівці так, як колись голубив хлопчиків, підкликаючи їх і роздаючи цукерки.

Ведмежа не відскочило. Не заричало. Здавалось, йому люба була така ласка.

Зворушений Фрам полоскотав йому підборіддя й підняв його, щоб зазирнути в вічі. Він звеселів. Нарешті зустрів товариша, який не кусається й не втікає.

— А тепер треба придумати тобі ім’я! — пробурмотів Фрам, опускаючи ведмежа на сніг і дивлячись на нього з любов’ю.— Здається, я вже придумав. Ти верткий і лізеш куди не слід, тому я тебе зватиму Вертун. Це не з кращих імен, але тобі дуже личить, любий мій Вертуне! Не журися, бо все ж ліпше бути Вертуном, аніж Телепнем.

Ведмежа не знало, що стало Вертуном, бо не розуміло Фрамового муркотіння. Та зразу ж постаралося виправдати своє ім’я, чіпляючись за Фрама, щоб той знову взяв його «на руки». Напевно, воно вперше пізнало таку ласку, і йому це сподобалось.

— Годі з тебе! — пробурмотів Фрам.— Нічого звикати! Як бачу, ти вже великий… Взагалі, ведмежаті соромно проситися на руки. Хочеш лазити? Будь ласка! Ось крижана брила, а ген ціла скеля!

Ведмежа зрозуміло, що його на руках не носитимуть, що доведеться ходити самому.

Фрам подивився на нього сумовито. Люди навчили його обережності. Радість зустрічі могла виявитись передчасною, а дружба недовгою.

Фрам побоювався, що з-за якої-небудь скелі з’явиться ведмедиця й, вискалившись, кинеться на нього з страшним ревом. І тому знову доведеться стрибати й вихилятися, аж поки ведмедиця не зариє носом у сніг і їй не набридне змагатися з цим блазнем.

І скінчиться все так, як і зустрічі з іншими ведмедями.

Розгнівана ведмедиця замахнеться і вліпить малюкові два-три потиличники, щоб він не був таким шалапутом і не бродив де не слід. Потім штурхне Вертуна в спину і, коли він покотиться клубком, гукне йому навздогін: «Мерщій додому! Я тобі ще покажу, як швендяти!»

І Фрам знову залишиться сам на сам зі своєю тінню й буде сновигати крижаною пустелею, як та потороча.

Так думав Фрам, стоячи на задніх лапах.

Вертун торкнув його лапою й промуркотів своєю мовою:

— Ей, дядечку! Про що думаєш? Либонь, я тобі вже набрид?

Фрам з жалем знизав плечима:

— Що ти тямиш? Ти ще мале й дурне!..

Ведмедик ніби зрозумів Фрамове бурмотіння, бо зразу ж похнюпився й тихенько заскавулів:

— Справді, я малий та ще й нещасний. Ось глянь, яка в мене на голові подряпина! Одначе ж я не такий уже й дурний! Слово честі!

Він стояв перед Фрамом у місячному сяйві й лапою обмацував голову, де справді виднілась незагоєна подряпина.

Фрам нахилився, щоб розгледіти вавку. Велику науку він перейняв од людей. Проте не навчився лікувати рани. А тому за звіриним звичаєм лизнув подряпину й промуркотів:

— Гм! Я знаю, що б тобі помогло, пане Вертуне! Краплинка йоду. Трохи попекло б. Залишився б слід. Та через тиждень не було б і знаку від подряпини й плями. Без цього ж буде гоїтися довше. Хай зашерхне само по собі. А поки що не роздряпуй кігтями! А то враз перехрещу тебе з Вертуна на Дряпучку…

Ведмежаті було байдужісінько, як його величатимуть— Вертуном чи Дряпучкою. Воно нічого не второпало з того, що бурмотів Фрам. Він говорив якоюсь іншою, незрозумілою на Півночі мовою. І зовсім уже дивною видалася Фрамова звичка, запозичена у людей,— прибирати наймення. Для Вертуна кожен ведмідь — великий чи маленький, дурний чи розумний — був усього-на-всього ведмедем. Песець — песцем. Заєць — зайцем.

У нього, на відміну од Фрама, не було в голові цілого словника імен.

А була тільки болюча вавка, до якої лапа тяглася сама.

Фрам з докором одкинув його лапу:

— Я тобі що казав? Не чіпай! Краще поясни, що то за вавка? Вона глибока, ніби це сліди чиїхось кігтів. Ладен заприсягтися, що то ведмежі кігті. Ану розкажи, як те трапилось.

Вертун жалібно заскавулів. Куди й поділася його веселість. Він не розумів буркотіння великого доброго ведмедя. А розповідати йому було про що. його спіткало горе… Та як про це розказати? Краще піти на те сумне місце.

Цей великий добрий ведмідь здогадається, чому Вертун залишився сам і з переляку виліз аж на вершечок скелі.

Він вчепився за Фрама лапою так, як діти чіпляються за поли дорослих, просячи в них гостинців.

Фрам зрозумів його.

І не розпитував, що й до чого. Вони рушили удвох на місце події. Попереду дріботів Вертун. За ним простував Фрам. На снігу між скель у місячному світлі виднілися сліди трьох ведмедів. Два великі були майже однакові. А менші — Вертунові, он вони ведуть аж до тої скелі, з якої зняв його Фрам.

Ведмежа кинулось уперед.

Фрам зупинився.

Перед ним у снігу заклякла біла туша.

Ведмежа підбігло до неї, занурило голову в хутро, заскавуліло й застрибало.

Фрам обережно наблизився. Спочатку подумав, що Вертунова мама спочиває на снігу. Що зараз буде, він знав. Вона схопиться. Люто заричить. Кинеться на нього й змусить його знову стрибати через голову, а він не завдасть їй ніякої шкоди, а тільки вмить доведе, що битися з ним марно. А битися Фрамові зовсім не хотілося, бо він втратив би свого маленького друга.

Та ведмедиця лежала нерухомо.

Фрам оглянув довкола сніг, на якому ще виднілися сліди боротьби. Побачив плями крові й зрозумів цю сумну історію.

Вертунова мама була мертва й холодна, як крижана брила. Вона полягла в поєдинкові, анітрохи не схожому на витівні бійки Фрама. Вона загинула від лапи ведмедя. Про це свідчили сліди.

Ведмежа увіткнулося мордочкою в хутро на череві, бо знало, що там є тепле молоко. Та нині воно висохло. Вертун не міг збагнути цієї жахливої зміни — так само, як колись Фрам, залишившись сиротою, не міг зрозуміти того нещастя, що сталося його мамі серед інших, але таких же грізних льодів.

Малюк жалісливо скавчав і качався по снігу, зиркаючи на доброго великого ведмедя — ждав од нього пояснення.

Фрам погладив і обняв його, знаючи, як смутно сиротині.

Він потягнув ведмежа, бурмочучи:

— Нам тут більше робити нічого! Я все зрозумів. Мама загинула, захищаючи тебе!.. Тоді ведмідь погнався за тобою і вбив би тебе, аби ти не виліз на скелю. Тільки це тебе й урятувало. Хотів би я здибати того негідника й удвох з тобою провчити його! Хай тільки потрапить мені до лап!

Вертун ніяк не міг одірватися від убитої матері.

Фрамові довелося взяти його й нести. Ведмежа дивилося через плече й скавчало.

— Ну, годі, годі! Не рюмсай! Будь справжнім хлопцем! — ласкаво докоряв йому Фрам.— Плачем лихові не зарадиш. А поки що нам не вадило б підживитися. Як на мене, то байдуже, а ти таки добре зголоднів.

Ведмежа без угаву скавуліло, поглядаючи назад через Фрамове плече.

Фрам рішуче попрямував слідами ведмедя-вбивці.