Перша зустріч

Завірюха знялася несподівано.

Здалеку, з півночі насунули темно-сірі хмари. Вітер пронизливо вив і намітав високі кучугури. І незабаром ніяк було розрізнити, де небо й земля, де крига й вода.

У тьмяному зеленуватому світлі, не схожому ні на день, ні на ніч, густо сіявся сніговий порох, дрібний, як товчене скло.

Від жорстокого морозу тріскався лід. Од рвучкого вітру розколювалися скелі.

Гримкотіло повітря, й розвалювалося небо.

Фрам зіщулився в льодяній схованці. Думав, що обрав надійне місце, ба ні! Вітер рвався звідусюди й засипав його снігом. Шматки криги, підхоплені бурею, вдаряли його по голові, по лапах.

Потім сталося неймовірне: білий ведмідь почав клацати зубами від холоду. В теплому затишку цирку відвик од морозу.

Фрам, скоцюрбившись, хукав на лапи. Струшував порох снігу й льоду. Пробував лягти так, щоб уткнутися мордою в черево. Віхола дошкуляла йому в спину, він повертався, тоді мороз щипав його за ніс.

За кілька годин, поки скаженіла хуга, ведмідь добряче змучився.

Коли буря вщухла, Фрам висунув носа з своєї схованки. Його сумний вигляд, безперечно, викликав би співчуття в дурного Августа й глузливі гримаси мавп із цирку Струцького. Ха-ха! Білий ведмідь тремтить від холоду!

Щоб розім’яти лапи, Фрам почав танцювати. А танцював він інакше, ніж дикі білі ведмеді, і взагалі то були не танці, а гімнастика, якої він навчивсь од людей. Він перекидався через голову, робив сальто-мортале, згортався клубком і качався по снігу, потім задирав задні лапи і йшов на самих передніх.

Іншим разом йому аплодували б дві тисячі глядачів од гальорки до поважних лож.

Та нині оплески цілого світу не заспокоїли б Фрама.

Досадно було через те, що він, білий ведмідь, ледве не замерз.

Ганьба й сором перед усім ведмежим родом!

Трохи нагрівшися, Фрам усівся на купу льоду у великій зажурі; було ясно, що його перший крок у вільному житті — невдалий.

Він почав його безцільно, навмання, ніби й тут хтось клопотався б ним, вчасно нагодував і’ дав би притулок.

Замість обдумати своє становище, він бродив по острову, видряпувався на скелі й з’їжджав з них, як на санчатах.

Барлога він не підшукував. Не турбувався про те, що їстиме завтра. Віхола захопила його зненацька. Він цокотів зубами, як нещасне бездомне собача, з тих, що скавчать узимку під парканами.

Острів здавався пустим. На снігу не було ніяких слідів. Жодного подиху вітру. Фрам відчув голод. Та не знав, як його вгамувати.

Поки що найрозумнішим було б залишити ці непринадні місця. З далеких каламутних спогадів дитинства виринули уроки великої доброї істоти, яка дбала про нього. Якщо навколо не було дичини, мати спускалася до берега, чекала на плавучу крижину й відпливала на ній, як на плоту, в інше місце. Або ж знаходила крижане поле й пішки рушала на пошуки щедрішого острова.

Мудро було б і собі вчинити так.

Фрам попрямував до берега. До тої самої скелі, під якою його висадили.

Він зупинився і глянув довкола. Перед очима гойдався пустельний океан.

Пароплав одійшов.

Фрам пам’ятав місце, де заякорився корабель. Там не лишилося ніяких слідів, а була лише сумовита водяна просторінь.

Тільки вдалині прозорі крижані гори, гнані північним вітром на південь, пливли, як таємничі кораблі без стерен, вітрил і веслярів.

Та все те маячіло на обрії, то зникаючи, то знову виринаючи.

А ближче, під високим берегом, тихо хлюпала глибока вода, розсипаючи в своєму тремтливому свічаді відбитки скель.

Залишити пустельний острів сьогодні було ніяк.

Фрам уже зібрався відійти од берега, щоб знайти собі лігво. Хоча б заснути й забути про голод.

Враз він стрепенувся.

Щось промайнуло на зеленій рівнині води. З’явилась чорна блискуча пляма.

Здобич!.. Пожива!.. Харч!..

Фрам причаївся за скелею й вичікував.

Тепер це вже був не той Фрам, учений ведмідь із цирку Струцького, що вмів виконувати гімнастичні вправи, смішити публіку й викликати оплески. На мить він став звичайним білим ведмедем. Зголоднілим звіром, який чатує на здобич.

Тюлень пірнав, ударяючи по воді куцим плавником. Виринав знову. Спробував видряпатися на камінь. Посковзнувся. Вибрав інше місце.

У Фрама дедалі частіше калатало серце. Коли б не вислизнула здобич, зачувши запах ворога…

Нарешті тюлень знайшов підходяще місце, виповз короткими ривками на берег і розпластався на всю довжину.

Фрам чекав.

Бачив ще голови, які то визирали з води, то знову ховалися. Потім на камінь вибрався другий тюлень, а за ним ще і ще.

Фрам навчився у людей лічби.

Їх було тепер п’ятеро. Двоє з тюленятами.

Фрам сковзнув легенько з крижини на крижину, аби не наполохати тюленів.

Тепер вони були як на долоні. А голод дошкуляв дедалі сильніше.

Пожива була за два кроки. Тільки стрибнути — і на зубах захрускотять кістки. Та очі тварин дивилися на нього так одкрито, так лагідно, так безневинно, що це нагадало йому інших тюленів — із цирку Струцького.

Вони самі пірнали в басейн, носами підкидали м’ячі, бавилися. Це були найлагідніші тварини в цирку, і після кожного виступу дресирувальник пестив їх і пригощав рибою, фруктами, тістечками. Вони були Фрамовими приятелями. Якийсь час виступали з ним спільно. Хіба ж міг він накинутися на котрогось із них і роздерти, відчуваючи на зубах хрускіт кісток?

Очі крайнього тюленя стрілись з очима Фрама.

Ті ж добрі, круглі очі без ніякого остраху.

Деякий час дивилися одне на одного. Та Фрам одвернувся. Потім, щоб його не спокусив голод, він спробував розколошкати тюленів.

Але ті не полохалися його. Вони виросли біля острова, де досі не ступала лапа ведмедя. Вони не знали перед ним боязні. Простягшись на кам’яній брилі, зачудовано розглядали це незнайоме страховисько, яке піднялося на задні лапи, ричало й здавалося дуже сердитим.

Фрам штовхав тюленів лапами, зсував і скочував їх із каменів. Брав тюленя і, як м’ячика, кидав через голову в воду.

Коли ж берег опустів, Фрам усівся на краю каменя, сперся підборіддям на лапи і, як людина, осмислив цю зустріч.

Отже, через жалість він не вбив тюленя!

Він не зможе вбити жодної істоти.

Адже з ними він жив у цирку.

Він знає їх. Чув, як вони стогнали вночі, сумуючи за втраченою волею, за тими місцями, де їх спіймали.

Все це похвально й чудово!

Одначе голод від цього не вгамовувався.

Фрам відчув себе найнещаснішим ведмедем у світі. Він надто пізно повернувся у рідні північні краї і був майже непристосований до суворого життя.

Зажурений, він хотів видряпатися на скелю, та враз підняв морду. Почув знайомий запах. Нюхаючи слід, опинився коло заглибини в льоду, де мисливці приховали йому харч. Банки із згущеним молоком, хліб і м’ясо перетворилися на крижини. Неквапливо, як учили його люди, відкривав банку, легенько вдаряючи нею об камінь. Молоко, зледеніло. Він почав його гризти. Друга банка встигла трохи відігрітися, бо він тримав її під пахвою. Докінчивши банку, облизався. Потім з’їв шматок хліба й м’яса. Поки що з нього досить. Для повного бенкету не вистачало хіба що пляшки пива й кусня торта. А втім, можна обійтись і без цієї розкоші. На сьогодні він позбавився мороки. Харчів лишилося вдосталь і назавтра.

Він сховав їх у кам’яній коморі, загрібши снігом, як собака кістку.

А позавтра? А далі?

Фрам почухав лапою потилицю, як це робив дурний Август, коли не знав, що відповісти на запитання, на яке взагалі неможливо було дати відповідь.

Треба було видертися нагору й знайти собі барліг. І Фрам надибав печеру, куди не завівав вітер.

Тепер лишилося тільки роздобути талони в їдальню. Та цього він, на жаль, не знайшов ні за два дні, ні за тиждень.

Зате через тиждень мороз скував безкраї простори океану. Нарешті виткнулося сонце. Багряне, величезне, воно висіло над обрієм на сході. Повітря було прозоре, мов скло. Тягнувся нескінченний ранок, стояв лютий холод, од якого у Фрама на морді намерзали бурульки.

Куди не кинь оком, всюди довкіл простягалось крижане поле.

Фрам попробував лапою лід. Він виявився досить грубим. Отже, настав час рушати в дорогу, на північ, де, як підказувало йому чуття, він зустріне інших білих ведмедів, своїх далеких братів.

Фрам пустився в мандри, не кваплячись. Далося взнаки тривале голодування. Шлунок зводило судоргою. В зелених ополонках часто з’являлися голови тюленів. Матері підштовхували мордою дитинчат, допомагаючи їм вибратися на світло холодного сонця. Фрам одвертався, щоб відігнати од себе спокусу.

Єдиною його їжею в цей час був чималий шмат моржа, вмерзлий у крижину. Очевидно, лишив якийсь ведмідь. А втім, це могла бути туша мертвого моржа, принесена течією й збережена в природному холодильникові.

Шкрябаючи кігтями, Фрам вивільнив м’ясо з крижаної оболонки й жадібно накинувся на нього. Їв, аж поки відчув, що вже не може ворухнутися. Потім гарненько вмостився й зразу заснув. Після міцного сну ум’яв і рештки м’яса. Потім з новими силами рушив далі.

Не було в нього, як у цирку, міри часу.

Він не відчував, коли настає день, а коли ніч, бо їх тут і не було. Іноді він ішов без перепочинку півтори доби поспіль, а інколи, натомившись, спав цілу добу. Спливло чимало часу, поки він призвичаївся до цього нескінченного ранку. Терпіти холод було також не легко.

За тиждень, а може й за два, коли сонце підбилося на середину неба, над крижаним полем забовваніла сіра смуга землі.

Це був довжелезний острів, менш скелястий, ніж перший, і, можливо, не такий пустельний.

На льоду й снігу виднілися чиїсь сліди.

Багато всяких слідів.

Фрам зразу ж упізнав широкі, важкі відбитки ведмежих лап, таких, як і в нього. Та вони змішалися з багатьма іншими дрібними слідами — то від рівної ходьби, то від стрибків. Сліди переплутались на снігу. Песці? Вовки? А може, зайці? А, бува, чи не собаки?

Фрам не вмів читати слідів: у його колишньому житті така наука була ні до чого.

Він приспішив ходу і, роздуваючи ніздрі, йшов по ведмежих слідах. Вони повели його по прямій дорозі, добре знайомій тому іншому ведмедеві, який пробирався нею тисячі разів. Зразу можна було здогадатися, що білий родич почував себе всеможним господарем, бо йшов упевнено, без вагань, а не никав безцільно.

Сліди вели явно до визначеного місця. Можливо, до барлога чи до засідки, а то й до ведмежої комори.

У грудях Фрама, як ніколи, лунко й трепетно билося серце.

Нарешті наближалася давно очікувана зустріч з незнайомим вільним братом, який народився й виріс між криг; з товаришем, який навчить всього, чого він не знав і що забув.

Сліди були свіжі й чим далі ставали чіткіші. В зимному повітрі ще чув запах того, хто їх залишив. Отже, він близько.

І ось яка була їхня зустріч.

Обидва зразу ж зіп’ялися на задні лапи — дикий ведмідь, володар полярних пустель, і ведмідь, який повернувся від людей.

Дикун заричав і вишкірився.

Фрам же приязно замуркотів.

Підійшов ближче, виткнувши вперед морду.

Дикун кинувся кусатись. Він шарпнувся, розставив лапи — хотів схопити Фрама й розпочати жорстоку боротьбу, під час якої тріщать кістки, а супротивники качаються по льоду, аж поки один з них не розпластається бездиханно.

Та коли дикун стрибнув, Фрам спритно відскочив.

В його погляді світився подив і докір.

Прикро було, що стрів невихованого дурня.

Фрам пройнявся до нього жалем, бо видно було, що боротьба буде нерівна. В товаристві людей він навчився таких прийомів, які цьому бевзеві й не снилися. Ну що ж, він готовий гарненько його провчити.

Фрам одплигнув убік.

Дикун гепнувся й замотав головою — так роблять білі ведмеді, коли дуже гніваються. Потім накинувся збоку, щоб ударити Фрама під ребра. Та Фрам перекинувся через нього і став на задні лапи.

Це здивувало незнайомця. Такого він ще не бачив. Ніяк не міг узяти того до тями.

Він знову кинувся в бій.

Фрам стрибнув ще раз. Дикун посковзнувся й бахнувся мордою об лід. Фрам напосів на нього, схопив за спину й загривок і почав трясти, як ведмежу шкуру на арені цирку, коли клоуни перекривляли його.

Потім одпустив його й ждав, взявшись у боки.

Він насмішкувато, без ніякого зла, примружив очі й ніби говорив:

— Ну що, добродію, перепало тобі? Бачиш, я вмію жартувати. А ти, на жаль, не дуже. Та це тільки спроба. Я знаю й інші штуки. Тому радив би тобі помиритися. Краще зі мною не заводитись! Що ти там бурмочеш? Що означає твоє «мор-мор»? Ти смішний, справді, коли ні з того ні з сього сердишся. Ліпше давай лапу — і будемо друзями. Коли б ти знав, як доконче мені потрібен товариш у цій пустелі!..

Фрам ждав, привітно дивлячись на нього, й простягнув лапу.

Та незнайомець зовсім не розумів жартів і не мав наміру прощати чужинцеві його відвагу. Він знову схопився на задні лапи, заревів і посунув на Фрама.

Той підчепив його так, як навчав колись дурний Август. Цей прийом завжди йому вдавався й викликав сміх на гальорці.

Дикун зарив носом у сніг.

Фрам оддав йому честь кумедно й глумливо.

Той знову підвівся і, сопучи, поліз битися. Фрам перескочив через нього, зробивши подвійне сальто-мортале, найвдаліше зі всіх виконаних на арені цирку.

Дикий ведмідь змагався ніби не з живим ведмедем, а з гумовим, вертким, як дзиґа.

Фрам ухилявся, перестрибував його, глумився, зачіпаючи лапою його за ніс і, нарешті, розгніваний його глупотою й упертістю, всівся на нього зверху.

Цей комічний прийом він також завчив од дурного Августа.

Бідолаха стріпувався, ричав, бігав то на двох, то на чотирьох лапах, пробував кусатися й дряпатися, крутився, качався в заметах.

Його пойняв жах.

Йому здалося, що він здибався з божевільним ведмедем, з дияволом у шкурі звіра, з якимось небаченим страховиськом.

Тепер йому хотілося одного: спекатися цієї халепи і мерщій дременути.

І коли Фрам, втомившись, послабив м’язи, дикун вирвався й побіг що є сили. Нісся на всіх чотирьох, задерши куций хвіст. Йому здавалось, що чудовисько ось-ось поженеться за ним. Страх весь час підганяв його, і якби білі ведмеді були підковані, а під льодом лежав кремінь, то з-під п’ят утікача кресалися б іскри.

Фрам дивився йому вслід з досадою і співчуттям: перша зустріч із родичем — і така невдала!

Замість товариша й брата, який зустрів би його з радістю, Фрамові трапився упертий, задерикуватий дурень.

Якщо всі інші ведмеді Півночі так поведуться, тоді даремно він рвався в таку далеч, аби з ними познайомитися.

У великій зажурі блукав він серед чужих і ворожих криг.

Як йому хотілося відчути на шиї лагідну людську руку. Це втішило б його. Згадав, як останнім часом до нього приходили люди й запитували:

— Що тобі, Фраме? Чому ти такий сумний! Ану ж відповідай! Потонули твої кораблі? Чи не щастить тобі в лотереї?

Та не було нікого, хто б розвіяв його печаль.

Від нього втікали наполохані песці, стрибали зайці-біляки, над головою шурхотіли крилами зграї білих птахів.

Цей острів аж кишів звіриною, хоча й лежав північніше, ніж той, біля якого причалив корабель. Та Фрама не радували всі ці вільні, прудкі звірята, які гралися й полювали одне одного. Його засмучувало те, що все живе тікало від нього, як од ворога. Навіть його брат, білий ведмідь, замість подружити з ним, зразу ж затіяв бійку. Що за біс! Невже на Півночі тісно білим ведмедям?

Його супротивник ще разів кілька потрапляв йому на очі.

Тубілець підстерігав його, сховавшись за скелями. Фрам бачив лише морду з наляканими очима, які дивилися тупо й розгублено. Варто було Фрамові наблизитись, як той пускався навтьоки.

Його кумедна втеча дратувала Фрама. Бо ж він шукає товариша, щоб розвіятись, а той тільки й знає, що бурмотіти — мор-мор!—та ще й біжить світ за очі.

Проминуло чимало часу, і Фрам знову зустрів цього недотепу. Дикун стояв до нього спиною між громаддям криги й жадібно уминав чималу тушу моржа. Він затягнув сюди здобич і тепер, муркочучи, напихався свіжиною.

Зачувши, що по снігу риплять кроки, ведмідь підвів голову й блимнув очима.

Фрам уже знав, з ким він здибався.

Замість того щоб ричати і погрозливо шкіритися, він жартома наїжачився, ніби збирався нападати, зробив два сальто-мортале й закрутився на п’яті, як дзиґа.

Дикун залишив здобич і кинувся геть од «божевільного».

Фрам, як у цирку, провів його низьким уклоном, потім спокійнісінько взявся їсти. Він знайшов дарову їдальню.

Хліб насущний він заробив завдяки цирковій науці.