Клоун Льодовитого океану
Біда вчить не лише людину. Звіра також.
Фрамові знадобилися в його новому дикому житті гіркі плоди набутого досвіду. Стала в пригоді й давня наука, яку перейняв од людей.
Тепер він уже знав, як спорудити собі барліг, надійний і вигідний, що його не зробив би жоден інший білий ведмідь, відколи існує їхній рід.
Під час хуги він уже не тремтів, як цуценя, в крижаній розколині, яку наскрізь пронизував вітер.
Коли Фрам не знаходив поблизу печери, то зводив собі помешкання сам: стягував величезні брили, складав їх, зверху накривав плоскою льодиною й забивав щілини снігом, аби не віяло. А в завірюху закривав вхід крижаними дверима, як раніше зачиняв клітку в цирку Струцького. Так Фрам став неабияким муляром.
Це йому не завдавало особливого клопоту. Скільки разів він спостерігав, як циркові майстри ставили за один день на пустирі стайні, склади, шатра! А тут його ніхто не квапив, день тягнувся кілька місяців — часу хоч одбавляй! ‘
Його не зв’язували парадні вистави, про які сповіщали розклеєні афіші.
— Давай, давай! — бувало, бурчить директор.
— Швидше, швидше! — погейкували один на одного майстри.
— Коли вже закінчите? — цікавились гімнасти й еквілібристи.
— Мерщій, мерщій! — галасували за старою звичкою клоуни.
Тепер його ніхто не підгонив. Він працював повагом, все зваживши й обдумавши.
Щоправда, у нього не було, як у циркових майстрів, ні матеріалів, ні струменту в скриньках. Ні дерева, ні цементу, ні піску, ні кельми, ні молотка, ні цвяхів…
Не було нічогісінько.
А втім, на полюсі, як на полюсі!
Фрам не знав про Робінзона Крузо, якого викинуло після корабельної катастрофи на безлюдний острів в іншому кінці земної кулі, в теплих морях. Він і гадки не мав про те, як вправно Робінзон будував собі хатину, виготовляв голки й нитки, шив одяг із шкур, приручав диких кіз і вирощував пшеницю.
А Фрам був своєрідний Робінзон з білих ведмедів і виходив з будь-якої скрути завдяки винахідливості й кмітливості.
Та найдужче дошкуляло одне—щоденні пошуки їжі.
У Робінзона були рушниця й вудлище, він полював і ловив рибу. Відчувши голод, легко міг його вгамувати.
А що вдіє Фрам?
Адже він всього-на-всього ведмідь, який не навчився полювати.
Навіть голодний і зморений, він не наважувався вбивати тварин, пускати в хід свої зуби й кігті.
Із того іншого, циркового життя на нього лагідно дивилися великі круглі невинні очі тюленів.
Йому здавалося, що вони дивляться з докором.
Його часто дратували нахабні песці. Вони нишпорили у його барлозі, шмигали попід ним, сновигали навколо, коли він спав, зчиняли неймовірний галас, билися, ділячи, птахів, яких вони патрали в його лігві, що аж летів пух. Він міг би перебити їм хребти лапою. Варто тільки замахнутися. Але Фрамові було їх жаль.
Він м’яко штовхав їх лапою, як дурного Августа, коли той до нього чіплявся й заробляв шльопанці по ковпаку чи по носі-перчині.
Песець, якому перепало, схоплювався й неоглядки втікав, підстрибуючи з радості, що спекався біди.
Деякий час Фрам ласував запасами впертого дикого Телепня.
Од людей він знав, що всі живі істоти мають ім’я. Тигрів у цирку Струцького звали Раджа або Кім; папуг — Коко або Джек; слонів — Колос або Дерев’яний хобот, мавп — Нікі або Пікі.
У кожного було своє прізвисько, своя історія.
Через те що в дикуна бракувало в голові однієї клепки, Фрам охрестив його Телепнем. Після першої ж зустрічі стало ясно, що з ним каші не звариш.
Телепень чвалав на полювання. Фрам не заважав йому. Він вийшов на берег, аби помилуватися океаном, по якому пливли в невідомі краї льодини — таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів;
Потім неквапом шукав Телепневі сліди. Криваві сліди свідчили, що полювання було вдале, що мисливець причаївся в затишному куточку й уминав здобич.
Бенкет був у розпалі.
Фрам звівся на задні лапи й лукаво віддав йому честь, ніби говорячи:
— Смачного, Телепню! А чи радий гостеві?
Навіть не підвівши морди, той кинувся тікати. Фрам гарненько прилаштувався і впорав решту здобичі. Наївшися, поплескав себе по череву й пішов спочивати. І його не мучило сумління, що він краде в іншого.
Та з часом Телепневі набридло полювати для цього дармоїда.
Він зважився й рушив на плавучій крижині в інші краї, де нема божевільних ведмедів, які перекидаються через голову, підскакують, мов гумовий м’яч, коли їх хочеш ударити, а опріч того, ще й нахабно знущаються.
Фрам залишився сам.
І тому голодував.
його «ресторан» зачинився. Хазяїн покинув свого відвідувача напризволяще.
У Фрама видовжилась морда, запав живіт.
Коли ввечері він умощувався спати, відчував під хутром кістки.
— Кепське життя! — бурмотів він собі під ніс.— Важко, дуже важко… Як бути, бідолаха Фраме?
Що робити?
Він, подався вглиб острова, подалі од берега. Проте там була ще більша пустка. Все живе поривалося до узбережжя, де можна поласувати рибою, де на сонці гріються втомлені птахи зі своїми виводками.
Фрам повернувся з цієї мандрівки такий охлялий, що аж світив ребрами. Передумавши, він вирішив обійти навколо острова.
Сонце підбилося на середину неба. Сніг і лід сліпили очі.
Зелений, безмежний океан, на якому тремтіли дрібні хвилі, стелився за обрій, допоки сягав зір.
Інколи підпливали прозорі крижини, зупинялись під скелями й знову посувалися далі довжелезною валкою.
На них мандрували моржі й тюлені з своєю малечею. Подорожували з одного краю океану в інший, вигріваючись на сонці.
А один-єдиний раз Фрам побачив пароплав.
Забилося серце. Гаряча хвиля крові зупинила дихання. Пароплав!.. Люди!.. Може, там є той самий мисливець, що привіз його на пустельний острів і залишив для нього харчі в холодильнику прибережних скель. Може, там і молода жінка, яка так ніжно пестила його.
Пароплав!.. Люди!.. Інший світ… Той далекий світ, де його розуміли, де ніколи не був він самотній, не знав голоду й не відчував себе таким чужим, як у цій глушині, де ведмеді-телепні як не шкіряться, то втікають, коли до них наближаєшся.
Фрам зіп’явся на задні лапи, а передніми радісно замахав.
Та пароплав, не помітивши його, розтанув у голубому тумані.
Може, він плив до інших, зазначених на карті островів з хатинами мисливців і рибалок.
А може, йому це просто приверзлося.
Океан знову спохмурнів. По нім невпинно носилися крижини.
Фрам подався далі, вдовж скелястого берега.
Там він несподівано стрів родичів. Цього разу білу ведмедицю з двома ведмежатами.
Після зустрічі з Телепнем Фрам вирішив позбутися непорозумінь зразу ж. Він дуже зрадів, бо шукав друга. Може, ці ведмежата сироти, без батька. Він готовий взяти їх під свою опіку й навчити багатьох цікавих штук.
Тому він ще здаля приязно замахав лапою.
А наблизившись, віддав честь, зробив сальто-мортале, пройшовся перекидом, підкинув угору й спіймав п’ять грудок снігу й, кружляючи в вальсі, наблизився, врешті, до незнайомки.
Ведмедиця, забачивши таке, зчудувалась і знітилась. Посунула назад, витріщивши на Фрама здивовані очі.
Вона не могла збагнути, чого треба цьому блазневі-ведмедю. Можливо, їй, як і Телепневі, він видався небезпечним безумцем чи навіть якоюсь марою.
Проте ведмежата зразу ж виявили своє зачудування й радість. Фрамові витівки дуже забавляли їх. Вони не злякалися й не тікали. Навпаки, їм кортіло до нього підійти.
Розгнівана ведмедиця присунула їх до себе лапою. Сердито буркотіла. Мовляв, начувайтеся, дам я вам перцю! А поки що треба покінчити з цим блазнем.
Фрам підійшов кроків на п’ять. Йому хотілося погладити маленьких пухнастих ведмежат, так, як колись, виступаючи в цирку, голубив діток.
Та ведмедиця ніяк не могла того второпати. Видно, це сестра Телепня. Знала тільки одне: ричати й вискалюватись. Відштовхнула ведмежат за спину, щоб вивільнити місце для бою, настовбурчилась і, махаючи головою, кинулась на Фрама.
Голодний і легкий, Фрам одскочив так спритно, як і сам, мабуть, не сподівався, й жалісливо дивився на Телепневу сестру, яка беркицьнулась, ткнувшися носом у лід.
Потім він спробував — о, яка чемність! — звести її й гречно простягнув лапу: люди навчили його ввічливості. Проте ведмедиця розлючено вишкірилась, напружилась, всадила в лапу ікла і, напевне, відкусила б її, аби Фрам і тут не скористався з людської науки. Він затиснув їй другою лапою ніс, так що вона не могла дихнути. Ведмедиця пустила його. Фрам одіпхнув її й повернувся до неї спиною.
Потім вибрався на скелю і почав зализувати рану. Ведмедиця не спускала з нього сердитих очей.
Сидячи на скелі, Фрам удав, ніби нічого не бачить. Йому було не до бійки й не до витівок.
Вони зміряли одне одного поглядом: Фрам зверху, ведмедиця знизу.
І тут, не втримавшись, Фрам скорчив таку міну, як дурний Август, коли хотів показати комусь свою зневагу, і зробив з вершечка скелі чудове сальто-мортале. Обурена сестра Телепня плигнула з ведмежатами на крижину, що саме пропливала повз них.
Вона покинула поле битви, не бажаючи зв’язуватись з блазнем.
Та по той бік скелі Фрам знайшов майже цілу тушу вбитого нею моржа,— знову дарова їдальня! Він наївся по саму зав’язку й пошкодував, що ведмедиця, як і колись Телепень, кинула гостя біля частування самого.
Потім він стрічав ще багатьох ведмедів і пробував з ними заприятелювати. Підходив до них повільно, сторожко, без витівок, як і будь-який інший ведмідь. Та дикун вишкірювався й кидався на Фрама. Тоді він хоч-не-хоч, аби вникнути бійки за всіма ведмежими правилами, починав викручуватися, як дурний Август або Нікі чи Пікі. Вистачало й того, що він їх дивував і страхав. Варто йому було показати циркові штуки: сальто-мортале, вальс, пройтися на передніх лапах чи стати на голову, як дикий родич з подиву витріщував очі, ціпенів на місці й не зважувався нападати на такого супротивника. Кидав здобич і чимдуж тікав у своїх широких хутряних штанях, а відбігши подалі, видряпувався на скелю. ‘
Звідтіля він здивовано й злякано розглядав ведмедя, який зовні був такий, як інші, а своєю поведінкою був зовсім не схожий на ведмедя.
Фрам спинався на задні лапи.
Передніми ж і головою робив приязні, миролюбні знаки.
Бурмотання його означало:
— Ну, підходь же! Хутчій! Я запрошую тебе до твого ж столу!.. Що за біс? Видно, всі ви брати того Телепня, який утік з острова. Прошу, пригощайся! Шкода лишень, у мене немає пляшки пива, щоб почастувати тебе, як колись дурного Августа в цирку Струцького.
Та цих виявів приязні дикун не помічав, а ховався за скелі — тільки його й бачили.
Фрам зрозумів нарешті: йому надовго судилося бути самотнім.
Якась зла незбагненна сила заважала йому подружити з дикими полярними ведмедями.
Вони вбачали в ньому чужинця, зайду з іншого світу.
Він був непроханий гість.
Чому він тут?
Він весь час жартує. Так принаймні здавалось. Несерйозний ведмідь.
Він з’явився з-за скелі саме в розпалі бенкету. Дикий ведмідь ричав і підводив голову, шкірився, готовий кинутися в бійку. Потім, побачивши переверти, сальто-мортале, салютування й танці, задкував на чотирьох лапах і пускався чвалом, а Фрам докінчував його обід.
Сподіваючись зустріти врешті собі товариша, Фрам мандрував з одного острова на інший по крижаному містку чи на плавучих льодинах. Всюди його стрічали насторожено, хижо ричали й шкірили зуби.
Почало темніти. Величезне червоне сонце опускалося нижче й нижче до другу.
Наближалася полярна ніч.
Ніч на кілька місяців.
Фрам збудував собі на березі зимовий барліг.
Нависали каламутні сизі сутінки. Океан узявся грубою крижаною корою. Вже не виблискували широкі зелені смуги. Скрізь довкола стелилося біле крижане поле. Білі птахи відлітали в тепліші краї. Полярні крячки, сріблясті сизі чайки, нирки гуртувалися в зграї й поспішали на південь.
Небо опустіло.
Згодом сонце потонуло за виднокругом.
Деякий час крайнеба ще рожевіла смуга, та вона дедалі меншала, ставала блідіша. Потім все поглинула непроглядна темрява. Завила північна хуга, зав’южила крижані вихори, намела кучугури. Крижані поля тріщали й лопалися із страшним гуркотом.
Полярна зима й полярна ніч скували води й стали володарями білої пустелі.
Не вірилось, що десь далеко є теплі осяйні міста, де гримкотять трамваї, де на велелюдних бульварах не вгаває гамір. Не вірилось, що й досі там на вітрі тріпоче стара афіша, де намальовано Фрама, білого ведмедя. Не вірилось, що в далекому місті кирпатий хлопчик допізна зачитується книжками про полярні подорожі…