Хто він?
— Прошу, панотченьки, до уваги,— промовив батюшка до гостей,— щось не ладиться у нас. Нехай краще матушка нам заспіває: голос у неї чудовий. Бери, душко, гітару.
— Якої ж вам? — соромлячись, відповіла молода вродлива дружина панотцева, по-єпархіальному спускаючи свої блакитні оченята.
— Малоросійської, небезпремінно малоросійської,— зауважив о. Анемподист.— Нема й краще над українську народну пісню. Оту знаєте — «Тяжко, важко в світі жити»? Чудова, чудова, й слова такі жалібні… Ось давайте, паніматко, вдвох. Я теж колись співав…
Справді, о. Анемподист був непоганий співець і добре-таки окселентував матушці.
Вони скінчили спів, і по хаті залунали оплески задоволених гостей і крики «браво»!..
— Що це? — підвівсь о. Сосіпатр — Ось стривайте, утнем вам удвох із матушкою дует… Кхм…
— Така її до-оля, о Боже мій милий!..
Чудова, журна мелодія й прекрасні слова українського генія викликали справжній ентузіазм.
— Оце пісня,— витираючи хусткою очі, зітхнув дяк.
— Ні, панотченьки,— філософствував о. диякон, розмахуючи руками,— наш народ… народ наш… Його треба зрозуміти… Пісні — то скарб душі народної, творчість його духу…
— Заткни фонтан, о. диякон… Давайте ще хором… Ті-та-та… Починаймо!..
— Реве та сто-о-гне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
— Вникнуть треба, вникнуть,— знов почав диякон, коли всі вщухли в журлйвій задумі.— Ми живемо побіч, можна сказать, і не знаємо нашого народу…
— Облиш, о. диякон, се тобі не мітинг.
— А що ви думаєте? диякон правду каже. Ми й справді якось випадково навчились отсих пісень народних, а всього багатства їх не знаємо.
— А які чудові слова, які мелодії.
— Ану, матушко, соло.
— Просим, просимо.
— Ой одна я, одна, як билинонька в полі…
— Браво! Браво!
— Біс! повторить!..
Матушка знов заспівала.
— Валяй — «Б’ють пороги».
— Ні, краще— «Зацвіла в долині…»
— Дует, дует… І широкую долину…
— Ой, Дніпре, мій Дніпре!..
— Гетьмани, гетьмани!..
— Вам, батюшко, пакет,— перебив суперечку церковний сторож, увійшовши до кімнати.
— Який там іще пакет?
— Я об тім низвестен. Ось…
— Хм… «Від Об’єднаного Комітету»… Ще що вигадали!..
—Що там таке, отче?
— Просять збирати жертви на пам’ятник Шевченкові.
— Якому Шевченкові?
— Хто такий Шевченко?
— Соцький у нас Шевченко Яким.
— Ха-ха-ха!
— Хо-хо-хо!.. То чи не йому пам’ятник?
— По нерозумію глаголіте, отці,— обурився диякон.— Поет український — Шевченко.
— Український? цебто мазепинський?
Ну, зась: не розживуться.
— Дзуськи! що він таке?
— Ми його не знаємо…
— Яка з нього користь…
— Ну, та не хвилюйтесь, панотченьки, годі про се!.. Під сукно!.. Настрой, душко, гітару.
— Хором, хором!..
— Бас, починай, бас… отець диякон!.. Ну-ну…
— Як ум…
Як умру, то поховайте
Мене на-а моги-и-лі…
Батюшки добре знали й тямили в співах і чудово виконували «малоросійські народні» пісні.
