Пригода з капелюхом
Якось пішов я в «Супутник». Кінотеатр у нас так навивається. Модерний, повернутися ніде… Ну, сиджу собі, кіно дивлюся. І ось чую, хтось шепоче мені на вухо:
— Капелюх зніміть, громадянине.
Я стримався і відповідаю так ввічливо, крізь зуби:
— Ти,— кажу,— кіноглядач нервний, то сиди собі отам і не шипи, як сіамська кішка! Чого це я капелюх буду знімати, коли він пристойний? Та я, може, за нього аж п’ятнадцять карбованців угепав! На свій краще подивися!
І вмовк, вважаючи конфлікт вичерпаним. І тільки хотів було і далі до кіномистецтва прилучатися, як ззаду знову шепіт:
— Капелюх зніміть! Мало того, що картина нікудишня, так ще й нічого не видно.
Мене аж пересмикнуло од такого нахабства. Але стримався, культурно так відповідаю і
— Невже,— кажу,— кіно стане кращим, як я свого капелюха зніму?
Дотепно відповів. Гуморист, одне слово. Але, чую, позад мене не сміх, а обурення наростає. Малахольна якась кіноглядачка верещить:
— Хуліган!
А я тихо так, щоб іншим не заважати:
— Та заткнись же ти, трясця отака!.. Не заважай мені кіна дивитися! В храмі культури знаходишся, а не у витверезнику. І не верещи, бо, може, у мене брат та директор цього кіна!
Слово по слову — піднявся гармидер. Дивлюсь, аж тут проходом іде якийсь тип з ліхтариком. І до мене:
— Прошу,— каже,— звільнити зал. Ви заважаєте кіноглядачам і поводите себе не…
Уявіть собі отакого нахабу!
— До мого капелюха,— кричу,— причепилися, а ти мене з кіна витягуєш?! Та, може, у мене син аж у кіношницькому міністерстві вкалує. Триста на місяць відхвачує! Та, може…
Не дали доказати, вивели у фойє. Під ручки. Вийшла і та особа, котрій мій капелюх заважав. Глянув я на неї й отетерів. Супруженція нашого зава! Власного персоною! А я її так згарячу обізвав… Тьху ти! Оце, думаю, влип. І чорт її приніс у кіно!
— Хома Кузьмич? — вздрівши мене, каже вона, а в самої аж губи тіпаються.— Не чекала від вас такого, не чекала…
«Ну все,— думаю,— донесе чоловікові, а той…»
І тут я вчасно згадав, що найкращий спосіб оборони — це наступ. І з ходу кидаюсь в атаку.
— Ви,— кричу,— громадянко Сулима, не думайте, що коли ви дружина, так сказать, нашого зава, так вам усе й дозволено.
А в неї брови на лоба полізли.
— Яке це має значення, чия дружина? Ви брутально поводитесь, ось у чому суть!
— Ви мене до глибини душі образили! — кричу.— Я, рядовий кіноглядач, прийшов до святого кіномистецтва прилучитися, духовно, так сказать, оздоровитись, а ви, дружина зава, номенклатурної, так сказать, особи, до мого пристойного капелюха причепилися? Та я п’ятнадцять карбованців за нього виклав! Та я не подивлюся, що ви дружина відповідального працівника!.. Та я, може, сам єсть чоловік директора заводу. Тобто директорші. Та я…
І тут завова не витримала, махнула рукою і пішла геть з кінотеатру. Видно, таки подіяла на неї моя критика, що Й кіна не захотіла дивитися. «Ну і йди,— думаю,— а я кіно додивлюся, не пропадати ж сорока копійкам!..»
Приходжу другодні на службу, ледь поріг переступаю — новина. Зав викликає. Мене. Накапала супруженція… Ех!.. Заходжу. А він насуплений, як погода восени, зирк на мене, зирк. Та крізь зуби:
— Кіноман!.. Чого ти зчепився з моєю жінкою? Не міг уступити? Хіба не знаєш, що в кінозалі треба знімати головні убори? Через тебе й кіна недодивилась, додому приперлася… А в мене — гостя. Ну й… Ех!.. І де тебе взяло з твоїм капелюхом!
І синець під оком мацає, кривиться. І ось що виявляється. Розгнівавшись на мій капелюх, завова почесала додому, відкрила своїм ключем квартиру і вздріла сусідку… Вона сірників, чи що, прийшла позичати. Щоб газову плитку розпалити. Ну й засиділась у зава, думаючи, що його жінка сидітиме в кінотеатрі. А вона через мій капелюх, значить…
Зав відтоді на мене косо зиркає та все крізь зуби цідить:
— Капелюха не міг зняти! А ще культурний!..