Іван Іванович
Якось, ідучи вулицею, я ледь не впав, таранений низеньким гладким громадянином літ під сорок, котрий вилетів із-за рогу, як ошпарений.
— Пардон! — буркнув товстун, сопучи, наче загнаний кінь.— В міліцію біжу, не до церемоній.
— Овва! Що ж трапилося, Іване Івановичу? — вигукую, впізнавши колишнього знайомого.
— Бодай його не згадувати! — витираючи червоною хусткою квадратну голену голову, каже Іван Іванович.— Ви тільки послухайте, які в нас ще люди є. Просто жах! Оце їхав я в трамваї. Стою на задній площадці, а біля мене дідусь гнеться. А трохи збоку стовбичить високий рудий здоровило. Між нами крутиться молодик в ковбойці, ніби його хто жигалом жигає… Еге ж. Стою, у вікно дивлюся. Тут мене наче хтось легенько штовхнув. Зирк — матінко ти моя рідна! Молодик лізе до діда в кишеню. Так, знаєте, делікатно, двома пальцями. Злодій, формений злодій! Я…
— Схопили його за руку?
— Свята наївність! Ви що, з Місяця впали? — Іван Іванович з подиву ледве сам встояв на ногах.
— Та до чого ж тут Місяць?
— А до того, молодий і наївний чоловіче, що голова в мене одна. Так-с… Злодій вислідить, де я живу, і гуркне каменюкою по голові. І шукай потім вітра в полі.
— Але ж це…
— Не суперечте і не меліть дурниць, я більше від вас жив на світі, отже, більше знаю і маю… тобто знаю… Еге ж. Стою, у вікно позиркую, а серце кров’ю обливається. Ах ти, виродку, думаю! До кого ж ти в кишеню лізеш? До сивенького дідуся? А може, в нього остання копійка в кишені? І хто тебе, безсовісного, виховав? Куди батечко та матінка дивилися?.. А школа?.. А громадськість?.. Еге ж… Проїхали дві зупинки. Тут мене отой рудий здоровань — штовх і, вірите, таким глузливим голосом гундосить:
— У вас гроші витягли!
— Як це в мене,— аж підскочив я,— коли він до діда ліз? Я сам бачив, та сказати вам забув.
— Хе-хе,— потішається рудий.— У діда вітер в кишені гуляє, так він до вас…
Я до кишені — світ потьмарився! Пусто. Сімдесят карбованців було, копійка в копійку. Було і немає. Місячна зарплата. Схопив я рудого за петельки.
— Боягуз! — кричу.— Чому ж ти не дав мені зжати, як бачив? Куди ж ти дивився, як злодій у кишеню ліз? Де твоя совість людська?!
Щастя його, що вирвався з рук. На ходу виплигнув з трамвая. Я б йому показав, де раки зимують! От і живи з такими людьми!..
Галіфе з листівкою
Я не встиг і влаштуватися, як у номер зайшов помічник адміністратора готелю. Це був елегантний і ввічливий чоловік років тридцяти п’яти. Гостя супроводжував тілохранитель — окоренкуватий червонощокий дядько із закачаними рукавами. Кожен дядьків кулак важив, мабуть, з пуд. Хоча я за душею ніяких гріхів не мав, але я на всякий випадок позадкував до вікна.
— День добрий,— чемно привітався помічник адміністратора, розсіюючи навколо себе пахощі парфумів.— Надовго до нас?
Я відповів, що на два дві.
— Коли на два, то ви нічого не брали зайвого і приїхали в одному костюмі,— висловив припущення бездоганно зодягнений помічник адміністратора.— В дорозі ж, відомо…
— Я справді хочу випрасувати свій костюм,— зрадів я.— Ви, пробачте, як телепат.
— Служба! — гордовито сказав елегантний гість.— Ось цей товариш,— кивнув він на свого супутника,— працює в Бюро добрих послуг. Він допоможе зробити вам все, що треба. Піклуватися про приїжджих — це наш святий обов’язок! Радий буду, коли ви частіше пас турбуватимете.
Помічник адміністратора велично вийшов.
— Дуже вдячний…— почав було я.
— Це наш святий обов’язок! — безцеремонно перебив мене дядько.— Прошу скинути костюм і сорочку. Випрасуємо… Здається, вам потрібно почистити і наваксувати черевики… Ось квитанція — розпишіться.
— Але, ради бога, швидше, бо в мене лише один костюм.
— Не хвилюйтесь. Бюро добрих послуг у нас на висоті. На все добре.
Я зостався посеред кімнати в самих трусах і майці.
— Нічого,— втішав себе.— Почитаю газетку, а тим часом добрі люди і випрасують, і наваксують. Які ж бо чуйні працівники в цьому хорошому готелі!
Промайнула година. Я зателефонував помічникові адміністратора і поцікавився, як там мої справи.
— Будь ласка, зв’яжіться з бюро,— порадив він.
Зв’язався.
Трубка відповіла, щоб я сам не хвилювався і їм нервів не псував, а дзенькнув до них через годину. В передчутті чогось жахливого у мене млосно тенькнуло серце, але я стримався.
— Можемо порадувати,— відповіла трубка через годину.— Ваші костюм і сорочка зараз на черзі в прасувальному цеху.
— Що ви кажете? — похолов я.— А черга велика?
— Не дуже. Днів через два ваш костюм буде зовсім невпізнанний.
Я ледь не зомлів.
— Дозвольте, я приїхав у місто всього на два дні.
— Чого ж ви хвилюєтесь? Саме перед від’їздом й отримаєте.
— Але я не захопив із собою ніякого одягу. В чому ж я подамся в управління?
— На жаль…— з металевою рішучістю відповіла трубка.— У нас черга.
— Але ж я з номера не можу вийти.
— Черга є черга! Перед нею всі рівні, як перед господом. Вам ще й повезло — декому випадає чекати не один тиждень.
Телефоную до помічника адміністратора.
— Бюро не моя парафія,— відповідає він.— Нічим не можу допомогти — ви в нас не один. Я скоро опухну від цих дзвінків.
О п’ятій вечора принесли черевики. Наваксовані вони були бездоганно. На цьому й завершився день. Закутавшись у простирадло, я хотів проскочити у кафе повечеряти, але мене завернули, щоб я «не лякав клієнтів». На Другий день, об одинадцятій годині, пощастило вирвати сорочку…
О третій принесли квиток на поїзд, котрий одходив за дві години.
На завтрашній ранок пообіцяли випрасувати штани.
Взувши наваксовані черевики і надівши піджак, котрий принесли о четвертій, агресивно поглядав на простирадло, роздумуючи над тим, як би його перетворити на літні штани.
Завітав помічник адміністратора, розсіюючи навколо себе парфуми.
— Мда, без штанів далеко не поїдеш, навіть маючи випрасуваний піджак,— дуже мудро сказав він.— Але не журіться. Неодмінно допоможемо, бо це наш святий обов’язок. У мене є штани — саме на вас. Можу дешево продати.
Не торгуючись, я купив штани і ледве встиг на поїзд.
А мої власні штани Бюро добрих послуг переслало поштою. Щоправда не штани, а чиєсь галіфе. В кишені галіфе я знайшов гарненько оформлену листівку! «Ми дуже раді, що ви звернулись до нашого Бюро добрих послуг. Ласкаво просимо».
