Жарт

Ясний зимовий полудень… Мороз міцний, тріщить і в Надійки, яка тримає мене під руку, покриваються сріблистим інеєм кучері на скронях і пушок над верхньою губою. Ми стоїмо на високій горі. Від наших ніг до самої землі тягнеться похила площина, в яку сонце дивиться мов у дзеркало. Біля нас маленькі санки, оббиті яскравочервоним сукном.

— З’їдемо вниз, Надіє Петрівно! — благаю я. — Один тільки раз! Запевняю вас, ми залишимося цілими і неушкодженими.

Але Надійка боїться. Весь простір від її маленьких калош до кінця крижаної гори здається їй страшною, незмірно глибокою прірвою. У неї перехоплює дух і обривається дихання, коли вона дивиться вниз, коли я тільки пропоную сісти в санки, а що ж буде, коли вона зважиться полетіти в прірву! Вона помре, збожеволіє.

— Благаю вас! — кажу я. — Не треба боятись! Зрозумійте ж, це малодушність, боягузство!

Надійка, нарешті, поступається, і я по обличчю бачу, що вона поступається з небезпекою для життя. Я саджаю її, бліду, тремтячу, в санки, обіймаю рукою і разом з нею кидаюсь у безодню.

Санки летять, як куля. Розітнуте повітря б’є в обличчя, реве, свистить у вухах, рве, боляче щипає від злості, хоче зірвати з плечей голову. Від натиску вітру нема сили дихати. Здається, сам диявол обхопив нас лапами і з ревом тягне в пекло. Навколишні предмети зливаються в одну довгу, бурхливо-летючу смугу… Ось-ось ще мить, і, здається, — ми загинемо!

— Я люблю вас, Надю! — кажу я напівголосно.

Санки починають бігти все тихше і тихше, ревіння вітру і дзижчання полозків не такі вже страшні, дихання перестає завмирати, і ми, нарешті, внизу. Надійка ні жива, ні мертва. Вона бліда, ледве дихає… Я допомагаю їй підвестися.

— Нізащо вдруге не поїду, — каже вона, дивлячись на мене широкими, повними жаху очима. — Ні за що на світі! Я мало не вмерла!

Трохи згодом вона отямлюється і вже запитливо зазирає мені в очі: чи я сказав ті чотири слова, чи вони тільки вчулися їй у шумі вихору? А я стою біля неї, курю і уважно розглядаю свою рукавицю.

Вона бере мене під руку, і ми довго гуляємо біля гори. Загадка, видно, не дає їй спокою. Були сказані ті слова чи ні? Так чи ні? Так чи ні? Це питання самолюбства, честі, життя, щастя, питання дуже важливе, найважливіше в світі. Надійка нетерпляче, сумно, проникливим поглядом зазирає мені в обличчя, відповідає невлад, чекає, чи не заговорю я. О, яка гра на цьому милому обличчі, яка гра! Я бачу, вона бореться з собою, їй треба щось сказати, про щось спитати, але вона не знаходить слів, їй ніяково, страшно, заважає радість…

— Знаєте що? — каже вона, не дивлячись на мене.

— Що? — питаю я.

— Давайте ще раз… спустимось.

Ми підіймаємось по сходах на гору. Знову я садовлю бліду, тремтячу Надійку в санки, знову ми летимо в страшну прірву, знову реве вітер і дзижчать полозки і знову при найпрудкішому і шумному розгоні санок я кажу напівголосно:

— Я люблю вас, Надійко!

Коли санки спиняються, Надійка окидає поглядом гору, по якій ми тільки-но мчали, потім довго вдивляється в моє обличчя, вслухається в мій голос, байдужий і безстрасний, і вся, вся, навіть муфта і башлик її, вся її фігурка виявляють крайнє здивування. І на обличчі в неї написано:

«В чому ж річ? Хто вимовив ті слова? Він, чи мені тільки вчулося?»

Ця невідомість непокоїть її, виводить з терпіння. Бідна дівчинка не відповідає на запитання, хмуриться, готова заплакати.

— Чи не піти нам додому? — питаю я.

— А мені… мені подобається це катання, — каже вона, червоніючи. — Чи не з’їхати нам ще раз?

Їй «подобається» це катання, а тимчасом, сідаючи в санки, вона, як і в ті рази, бліда, ледве дише від страху, тремтить.

Ми спускаємося втретє, і я бачу, як вона дивиться мені в обличчя, стежить за моїми губами. Але я прикладаю до губ хусточку, кашляю і, коли досягаємо середини гори, встигаю вимовити:

— Я вас люблю, Надю!

І загадка залишається загадкою! Надійка мовчить, про щось думає… Я проводжаю її з ковзанки додому, вона намагається йти повільніше, притишує кроки і все чекає, чи не скажу я їй тих слів. І я бачу, як страждає її душа, які вона робить зусилля над собою, щоб не сказати:

— Не може ж бути, щоб їх говорив вітер! І я не хочу, щоб це говорив вітер!

Другого дня вранці я одержую записочку: «Якщо підете сьогодні на ковзанку, то заходьте за мною. Н.» І з цього дня я з Надійкою починаю щодня ходити на ковзанку і, злітаючи вниз на санках, я щоразу промовляю півголосом одні і ті ж слова:

— Я люблю вас, Надійко!

Скоро Надійка звикає до цієї фрази, як до вина або морфію. Вона жити без неї не може. Правда, летіти з гори, як і раніше, страшно, але тепер уже страх і небезпека надають особливих чарів словам про кохання, словам, які все ще звучать загадкою і бентежать душу. Підозріваються все ті ж двоє: я і вітер… Хто з двох освідчується їй в коханні, вона не знає, але їй, мабуть, вже однаково; з якого келиха не пити — однаково, аби бути п’яним.

Якось опівдні я пішов на ковзанку сам; пірнувши в натовп, я бачу, як до гори підходить Надійка, яка шукає очима мене… Потім вона боязко йде вгору по сходах… Страшно їхати самій, о, як страшно! Вона бліда, як сніг, тремтить, вона йде ніби на страту, але йде, іде, не оглядаючись, рішуче. Вона, очевидно, вирішила, нарешті, спробувати: чи буде чути ті напрочуд солодкі слова, коли мене немає? Я бачу, як вона, бліда, з розкритим від жаху ротом, сідає в санки, закриває очі і, попрощавшись навіки з землею, рушає з місця… «Жжж…» — дзижчать полозки. Чи чує Надійка ті слова, я не знаю… Я бачу тільки, як вона встає з санок знесилена, квола. І видно по її обличчі, що вона й сама не знає, чула вона що-небудь чи ні. Страх, поки вона мчала вниз, відібрав у неї здатність чути, розрізняти звуки, розуміти…

Та ось настає весняний місяць березень… Сонце стає ласкавішим. Наша крижана гора темніє, втрачає свій блиск і розтає нарешті. Ми перестаємо кататись. Бідолашній Надійці більше вже ніде почути ті слова, та й нікому говорити їх, бо вітру нема, а я збираюсь в Петербург — надовго, мабуть, назавжди.

Якось перед від’їздом, днів за два, присмерком сиджу я в садочку, а від подвір’я, в якому живе Надійка, садочок цей відділений високим парканом з гвіздками… Ще досить холодно, під гноєм ще лежить сніг, дерева мертві, та вже пахне весною і, влаштовуючись на ночівлю, голосно кричать граки. Я підходжу до паркана і довго дивлюся в щілину. Я бачу, як Надійка виходить на ганок і звертає журливий, тоскний погляд на небо… Весняний вітер дме їй в бліде, сумовите обличчя… Він нагадує їй про той вітер, що ревів тоді нам на горі, коли вона чула ті чотири слова, і обличчя стає в неї сумним, сумним, по щоці котиться сльоза… І бідна дівчинка простягає обидві руки, мовби просячи цей вітер принести їй ще раз ті слова. І я, дочекавшись вітру, кажу напівголосно:

— Я люблю вас, Надійко!

Боже мій, що робиться з Надійкою! Вона скрикує, усміхається всім обличчям і простягає назустріч вітру руки, радісна, щаслива, така гарна.

А я іду збиратись…

Це було вже давно. Тепер Надійка вже заміжня; її віддали чи вона сама вийшла — це однаково, за секретаря дворянської опіки, і тепер у неї вже троє дітей. Те, як ми разом колись ходили на ковзанку і як вітер доносив до неї слова «я вас люблю, Надійко!» не забуте; для неї тепер це найщасливіший, найзворушливіший і прекрасний спогад у житті…

А мені тепер, коли я став старшим, вже незрозуміло, навіщо я говорив ті слова, навіщо жартував…

1886