Вислужений раб
— Наша річка звивалася змійкою, наче зиґзаґа… Бігла вона по полю кривулями, вертикулясами всякими, як поламана… Коли, бувало, на гору зійдеш та вниз поглянеш, то всю її як на долонні видно. Вдень вона як дзеркало, а вночі живосріблом міниться. Вздовж бережечка очерет стоїть та в воду заглядає… Така краса! Тут очерет, там верболіз, а там верби.
Так живописав Никифор Філімонич, сидячи в портерній за столиком і попиваючи пиво. Говорив він захопившись, із запалом… Його зморшкувате голене обличчя і рудувата шия здригалися й смикалися кожного разу, як він підкреслював у своїм оповіданні якесь особливо поетичне місце.
Слухала його гарненька шістнадцятирічна продавиця Таня. Лігши грудьми на прилавок і підперши голову кулаками, вона, дивуючись, блідніючи і не моргаючи очима, захоплено ловила кожне слово
Никифор Філімонич щовечора сидів у портерній і розмовляв з Танею.
Любив він її за сирітство і тиху ласкавість, що геть світилися на всьому її блідому й бистроокому обличчі. А кого він любив, тому віддавав усю свою балакучість і всі тайнощі свого минулого.
Заводив він розмову своїм звичаєм із самого початку— з опису природи. Від природи переходив він до мисливства, з мисливства — до особи покійного пана, князя Свинцова.
— Знакомита була людина! — розповідав він пор князя. — Славен він був не так багатством та просторами маєтків, як вдачею. Він був дон-Жуан!
— А що означає дон-Жуан?
— Воно означає, що він до жіночого роду великий дон-Жуан був. Любив він вашого брата. Всі свої добра на жіночий рід увалив. От що… А коли ми в Москві жили, у нас в грандателі чи не увесь верхній етаж нашими коштами утримувався. В Петербурзі ми з баронесою фон- Туссих велику близькість мали і дитятко прижили. Баронеса ця от за одну ніч усі свої маєтності в штос програла і смерть собі заподіяти хотіла, та князь не дозволив їй життя прикінчити. Красовита була, така молода… Один рік із ним протягалася та й померла… А як жіноцтво кохало його, Танечко! Як кохало! Жити без нього не могло!
— Він був гарний?
— Де там!.. Старий був, негарний… Еге… Оце й ви, Танечко, йому вподобались би… Він любив таких худеньких, бліденьких… Ви пішли б у нього за перший сорт… Ви не соромтеся. Чого соромитись? Не брехав я од віку і зараз не брешу…
Далі Никифор Філімонич починав описувати екіпажі, коней, вбори… На всьому такому він знався. Потім брався перелічувати вина…
— А є такі вина, що чверть сотні пляшка коштує. Вип’єш ти чарчину, а в тебе в животі починається, наче ти від радости помер…
Тані найбільше подобались описання тихих місячних ночів… Літом голосний бенкет між зеленню, серед квітів, а зимою— в санях з теплою бараницею, в санях, що летять мов блискавка.
— Летять санки, а вам здається, що місяць біжить… Так чудово!
Довго гомонів отак Никифор Філімонич. Кінчав мову, коли хлопчина гасив над дверима ліхтаря і вносив до портерної дверну вивіску.
Одного зимового вечора Никифор Філімонич лежав п’яний під тином і простудився.
Його відвезли до лікарні. Виписавшись через місяць із лікарні, він уже .не зустрів у [портерній своєї бесідниці. Вона зникла.
Через півтора роки йшов Никифор Філімонич Москвою по Тверській і продавав приношене літнє пальто. Йому зустрілась його улюблениця, Таня. Вона, набілена, вичепурена, в капелюсі з очайдушно загнутими крисами, ішла попід руки з якимось паном у циліндрі і чогось голосно реготала… Старий глянув на неї, впізнав, провів очима і звільна зняв шапку. По його обличчі промайнуло зворушення, на очах зблиснула сльозинка.
— Ну, дай їй боже… — прошепотів він. — Вона гарна дівчина.
І, надівши шапку, він тихо засміявся.
