Похлібці

Міщанин Михайло Петрович Зотов, дідунь років на сімдесят, хирий та самотній, збудився від холоду і старечої ломоти у всьому тілі. В хаті було темно, але лампадка перед образом уже не блимала. Зотов відслонив фіранку і подививсь у вікно. Хмарки, що обгорнули небо, уже починали біліти, і повітря ставало прозоре, — виходить, була п’ята година, не більше.

Зотов покректав, покашляв і, щулячись од холоду, підвівся з ліжка. За давньою звичкою він довго стояв перед образом і молився. Проказав він «Отче наш», «Богородицю», «Вірую» і спом’янув довгу низку імен. Чиї це імена, він давно вже забув і поминав тільки з навички. Так само з навички він вимів кімнату та сіни і наставив свій присадистий чотириногий самоварчик із червоної міді. Коли б не ці звички, Зотов не знав би, чим загаяти свою старість.

Наставлений самоварчик помалу розжеврювався і враз тремтливо загув баса.

— Ну, загув! — пробурчав Зотов. — Гуди на свою голову!

Тут старий до речі згадав, що минулої ночі йому верзлася піч, а сниться вона — на грижу.

Сни і прикмети — це єдине, що могло ще підіймати його на міркування. І надто цього разу він залюбки замислився над питанням: до чого гуде самовар, яку журу віщує піч?

Сон відразу ж справдився: коли Зотов виполоскав чайник і хотів запарити чай, то в нього в коробочці не знайшлося й чаїнки.

— Життя каторжне! — бурчав він, качаючи язиком у роті крихти чорного хліба. — Ач, яка доля собача! Чаю немає! Хай би вже простий мужик був, а тож міщанин, домовласник! Соромота!

Буркочучи й з собою говорячи, Зотов одяг своє подібне до криноліни пальто, вступив у величезні незграбні калоші (швець Прохорич пошив їх року 1867-го) і вийшов на двір. Повітря було сіре, холодне й похмуро-спокійне.

Великий двір, кучерявий від реп’яхів та вистелений жовтим листям, злегка сріблився осінньою памороззю. Ні вітру, ні звуків. Старий сів на приступках свого похилого рундучка, і зараз же сталося те, що відбувалося акуратно щоранку: до нього підійшла його собака Лиска, великий двірний пес білий з чорними плямами, облізлий, напівдохлий, із заплющеним правим оком. Наближалася Лиска боязко, полохливо вихиляючись, немов би лапи її не землі торкалися, а розпеченої плити, і все її дряхле тіло показувало якнайбільшу затурканість. Зотов удав, ніби не звертає уваги на неї; та коли вона, ледве ворушачи хвостом і все ще вихиляючись, лизнула йому калошу, тоді він сердито тупнув ногою.

— А геть, бодай ти здохла, — крикнув він. — Проклята!

Лиска оступилась набік, сіла і вп’ялась своїм однісіньким оком у хазяїна.

— Чорти! — провадив Зотов. — Вас іще бракувало, іродів, на мою голову!

І він з ненавистю позирнув на свій сарай з кривим порослим дахом; там, з дверей сарайчика дивилась на нього велика кінська голова. Мабуть підлещена хазяїновою увагою, голова заворушилася, посунулась наперед, і з сараю показалася ціла конячина, така сама старезна як Лиска, така сама боязка та затуркана, тонконога, сива, із затягнутим черевом і кощавою спиною. Вона виступила з сараю і нерішучо спинилася, мов ніяковіючи.

— Переводу на вас немає… — вів Зотов. — Не згинули ви ще з-перед очей моїх, фараони каторжні… Либонь їстоньки кортить! — посміхнувся він, кривлячи своє зле обличчя зневажливою усмішкою. — Будь ласка, в цю хвилю! Для такого путящого рисака вівса щонайкращого оскільки завгодно! Кушайте! В цю хвилю! І чудового дорогого пса є чим погодувати! Коли такий дорогий пес, як ви, хліба не бажаєте, то яловичинки можна.

Зотов бурчав з півгодини, дратуючись усе дужче й дужче; під кінець він не стерпівши злоби, що в нім накипіла, скочив, Затупав калошами і забубонів на все подвір’я:

— Не повинен я годувати вас, дармоїди! Я не мілійонщик який, щоб ви мене об’їдали та обпивали! Мені самому їсти нічого, з дохляки погані, бодай вас холера забрала! Ні радости мені від вас, ні користи, а саме горе та розор! Чому ви не здихаєте? Що ви за персони такі, що вас навіть і смерть відцуралася? Живіть, чорт з вами, але не хочу я вас годувати! Досить з мене! Не хочу!

Зотов обурювався, сварився, а кінь і собака слухали. Чи розуміли ці два похлібці, що дорікають їм шматком хліба — не знаю, але животи їм ще дужче затягло і постави їхні зщулились, злиняли, стали ще затурканіші… їх смиренний вигляд ще дужче роздратував Зотова.

— Геть! — закричав він в якомусь захваті. — Геть з мого дому! Щоб і очі мої вас не бачили! Не повинен я в себе на дворі всяку ледач тримати! Геть!

Старий задріботів до воріт, відчинив їх і, піднявши з землі бучка, почав вигонити з двору своїх похлібців. Конячина кивнула головою, заворушила лопатками й зашкандибала за ворота; собака за нею. Обоє вийшли на вулицю і, ступивши кроків із двадцять, спинились під парканом.

— Я вас! — насварився на їх Зотов.

Вигнавши похлібців, він заспокоївся і заходився замітати двір. Деколи він виглядав на вулицю: кінь і собака, мов укопані, стояли під парканом і понуро дивились на ворота.

— Поживіть но без мене! — бурчав старий, чуючи, як відлягає йому від серця лють. — Нехай хтось інший догляне тепер вас! Я і скнара, і злий… зі мною погано жити, то поживіть з іншим… Еге…

Намилувавшись пригнобленим виглядом похлібців і досхочу набурчавшись, Зотов вийшов за ворота і, надавши свому обличчю лютого виразу, гукнув:

— Ну, чого стоїте? Кого виглядаєте? Заступили дорогу й перешкоджають публіці ходити! Гайда у двір!

Кінь і собака понурили голови і наче винні в чомусь рушили до воріт. Лиска, мабуть почуваючи, що вона не заслуговує прощення, жалісно завищала.

— Жити живіть, а вже щодо кормів — дзуськи! — сказав Зотов, упускаючи їх. — Хоч пропадайте.

Тимчасом крізь ранкову імлу почало пробиватися сонце; його скісне проміння замигтіло на осінній наморозі. Залунали голоси і кроки. Зотов поставив на місце мітлу і пішов з двору до свого кума й сусіда Марка Івановича, що держав бакалійну крамничку. Прийшовши до кума, він сів на складного стільця, поважно зідхнув, погладив бороду й заговорив про погоду. З погоди куми перейшли на нового диякона, з диякона на півчу — і бесіда нав’язалася. Непомітно за розмовою спливав час, а коли хлопчисько- крамарчук приніс великий чайник з окропом, і куми взялись пити чай, тоді час полинув швидко, як птиця. Зотов зігрівся, повеселішав.

— А в мене до тебе просьба, Марку Йванович, — почав він після шостої шклянки, ляскаючи пальцями по прилавку. — Ти той… ласкав будь, дай і сьогодні мені восьмушку вівса.

З-поза великого на чай ящика, за яким сидів Марко Іванович, пролунало глибоке зідхання.

— Дай, спасибі тобі, — казав далі Зотов. — Чаю — сількісь уже — не давай нині, а вівса дай… Конфузно просити, обсів я тебе своїми злиднями, — але ж… конячина голодна.

— Та дати можна, — зідхнув кум. Чому не дати? Але на якого дідька, скажи на ласку, ти ці хвостини держиш? Хай би вже коняка була путяща, а то тьху! дивитися ніяково… А собака — правдивий тобі шкілет! На якого чорта ти їх годуєш?

— Куди ж мені їх діти?

— Звісно куди. Відведи їх до Гната на шкуродерню, — от і вся музика. Давно пора їм там бути. Саме раз.

— Так то воно так!.. Воно звісно…

— Живеш христа-ради, а скотину держиш, — провадив кум. Мені вівса не шкода… Вог з тобою, але вже більше, брате, того… накидисто щодня давати. Кінця краю немає твому убозтву! Даєш, даєш і не знаєш, коли цьому край зайде.

Кум зідхнув і погладив себе по червоному обличчю.

— Помирав би ти, або що! — сказав він. — Живеш і сам не знаєш, для чого. Та їй-богу! А то, коли Господь смерти не дає, ішов би ти хоч куди в богадільню або притулок який.

— Нащо? В мене рідня є… В мене онука…

I Зотов почав розводитися про те, що десь на хуторі живе онука Глаша, небоги Катерини дочка.

— Вона повинна мене годувати! — сказав він. — їй мій дім зостанеться, отже нехай годує! Візьму та й піду до неї! Це, вважай, Глаша… Катрина дочка, а Катря, вважай, брата мого Пантелеймона— пасербиця… зрозумів? Їй дім дістанеться… Хай мене годує!

— Ай справді? Чим так, христа-ради, жити, давно б уже пішов до неї.

— І піду! Покарай мене бог, піду. Повинна!

Коли за годину куми вихилили по чарочці, Зотов стояв посеред крамнички і говорив із запалом:

— Я давно до неї збираюсь! Сьогодні ж таки піду.

— Воно звісно! Як ото мотлятися, з голоду подихати, так давно б на хутори пішов.

— Зараз піду! Прийду й скажу: бери собі мій дім, а мене годуй і шануй. Повинна! Як не бажаєш, так немає тобі ні дому, ні мого благословення! Прощай, Івановичу!

Зотов вихилив ще чарку й, надихнутий новою думкою, поспішив до себе додому. Від горілки його розвезло, в голові туманило, але він не ліг, а склав у вузол всю свою одіж, помолився, взяв ціпка і пішов з двору. Не озираючись, миркаючи та стукаючи об каміння ціпком, він пройшов через усю вулицю й опинився в полі. До хутора було верстов із 10–12. Він ішов сухою дорогою, дивився на міську череду, що ліниво жувала жовту траву, і думав про наглу переміну в житті, що він допіру так рішучо вчинив. Думав він і про своїх похлібців. Уходячи з дому, він ворота не зачинив, отже й попустив їм іти куди хочуть.

Не пройшов він полем і з верству, як позаду почулися кроки. Він озирнувся і сердито сплеснув руками: за ним, похнюпивши голови й підібгавши хвости, тихо йшли кінь і Лиска.

— Гайда назад! — махнув він на них.

Ті спинилися, перезирнулись, подивилися на нього. Він пішов далі, вони за ним. Тоді він спинився й почав міркувати. До напівзнайомої онуки Глаші йти з цими тваринами не можна було, вертати назад і замкнути їх не хотілось, та й неможна замкнути, бо ворота зовсім негодящі.

«В сараї іздохнуть, — думав Зотов. — Хіба що й справді до Гната?»

Хата Гнатова стояла на вигоні, кроків за сто від шлагбаума. Зотов, ще не рішивши остаточно й не знаючи, що чинити, попростував до неї. Йому туманило в голові, в очах темніло…

Мало він пам’ятає з того, що сталося на дворі в шкуродера Гната.

В пам’ятку йому гидкий важкий запах шкіри, смаковита пара з борщу, що сьорбав Гнат, коли він увійшов до нього. Немов у сні він бачив, як Гнат, примусивши його чекати годині зо дві, довго готував щось, передягався, розмовляв з якоюсь бабою про сулему; пам’ятається, що конячину поставили в станок, після чого зглуха пролунало два удари: один по черепу, другий — коли гупнуло велике тіло. Як Лиска, смерть свого друга бачачи, з виском кинулась на Гната, то почувся ще третій удар, що зразу урвав скавчання. Далі Зотов пам’ятає, що він, здуру та сп’яну, побачивши два трупи, підійшов до станка й підставив свій власний лоб…

Потім аж до вечора очі йому понімалися каламуттю, він не добачав навіть своїх пальців.