Володя
Однієї літньої неділі, годині о п’ятій вечора, Володя, сімнадцятирічний юнак, негарний, хворобливий і боязкий, сидів в альтанці на дачі у Шумихіних і нудився. Його невеселі думки текли в трьох напрямках. По-перше, завтра, в понеділок, він мав складати екзамен з математики; він знав, що коли завтра йому не пощастить розв’язати письмову задачу, то його виключать, бо він сидів у шостому класі два роки і мав річну оцінку з алгебри 2 ¾. По-друге, його перебування у Шумихіних, людей багатих, з претензією на аристократизм, завдавало постійного болю його самолюбству. Йому здавалось, що m-me Шумихіна та її племінниці дивляться на нього і на його maman, як на бідних родичів і нахлібників, що вони не поважають maman і сміються з неї. Одного разу він випадково підслухав, як m-me Шумихіна говорила на терасі своїй кузині Анні Федорівні, що його maman продовжує ще молодитись і наводити на себе красу, що вона ніколи не платить програшу і має пристрасть до чужих черевиків і до чужого тютюну. Щодня Володя благав maman не їздити до Шумихіних, описував їй, яку жалюгідну роль грає вона у цих панів, переконував, говорив грубо, але та, легковажна, розпещена жінка, яка прожила на своєму віку два майна — своє й чоловікове, завжди мала потяг до світського товариства, не розуміла його, і Володя разів зо два на тиждень мусив проводжати її на ненависну дачу.
По-третє, юнак ні на хвилину не міг позбутись дивного, неприємного почуття, яке було для нього зовсім новим… Йому здавалося, що він закоханий в кузину й гостю Шумихіної Анну Федорівну. Це була швидка, голосиста і сміхотлива панійка, років тридцяти, здорова, міцна, рожева, з круглими плечима, з круглим жирним підборіддям і з постійною посмішкою на тонких губах. Вона була негарна й немолода — Володя чудово знав це, але чомусь він не міг не думати про неї, не дивитись на неї, коли вона, граючи в крокет, знизувала своїми круглими плечима і рухала гладенькою спиною, чи після довгого сміху й біганини по сходах падала в крісло і, заплющивши очі, важко дихаючи, вдавала, що її грудям тісно і душно. Вона була одружена. Її чоловік, солідний архітектор, раз на тиждень приїжджав на дачу, чудово висипався і повертався назад у місто. Дивне почуття почалось у Володі з того, що він безпричинно зненавидів цього архітектора і щоразу радів, коли той їхав у місто.
Тепер, сидячи в альтанці і думаючи про завтрашній екзамен та про maman, з якої сміються, він почував велике бажання бачити Нюту (так Шумихіни називали Анну Федорівну), чути її сміх, шелест її сукні… Це бажання не було схоже на те чисте, поетичне кохання, знайоме йому з романів і про яке він мріяв щовечора, лягаючи спати; воно було дивне, незрозуміле, він соромився його і боявся, як чогось дуже нехорошого і нечистого, в чому важко признаватися перед самим собою…
— Це не кохання, — говорив він собі. — В тридцятирічних і заміжніх не закохуються… Це просто маленька інтрижка… Так, інтрижка…
Думаючи про інтрижку, він згадував про свою непереможну боязкість, про відсутність вусів, ластовиння, вузькі очі, ставив себе в уяві поруч з Нютою — і ця пара здавалась йому неможливою; тоді поспішав він уявити себе вродливим, сміливим, дотепним, одягненим за останньою модою…
В самому розпалі мрій, коли він, згорбившись і втупившись у землю, сидів у темному куточку альтанки, почулися легкі кроки. Хтось, не поспішаючи, йшов по алеї. Незабаром кроки затихли, і коло входу майнуло щось біле.
— Є тут хто-небудь? — спитав жіночий голос.
Володя впізнав цей голос і злякано підвів голову.
— Хто тут? — питала Нюта, входячи в альтанку. — Ах, це ви, Володю? Що ви тут робите? Думаєте? І як це можна все думати, думати, думати… так можна й збожеволіти!
Володя підвівся і розгублено глянув на Нюту. Вона щойно повернулася з купальні. На її плечах висіли простирало і волохатий рушник і з-під білої шовкової хустки на голові визирало мокре волосся, що прилипло до лоба. Від неї йшов вогкий, прохолодний запах купальні і мигдалевого мила. Від швидкої ходи вона задихалась. Верхній ґудзик її блузи був розстебнутий, так що юнак бачив і шию, і груди.
— Чого ж ви мовчите? — спитала Нюта, оглядаючи Володю. — Неввічливо мовчати, коли з вами говорить дама. Який ви, одначе, тюлень, Володю! Ви все сидите, мовчите, думаєте, як філософ який-небудь. У вас зовсім немає життя і вогню! Противний ви, справді… У ваші роки треба жити, стрибати, базікати, залицятись до жінок, закохуватись.
Володя дивився на простирало, яке підтримувала біла, пухла рука, і думав…
— Мовчить! — здивувалась Нюта. — Це навіть дивно… Послухайте, будьте мужчиною! Ну, хоч посміхніться! Фе, противний філософ! — засміялась вона. — А знаєте, Володю, чому ви такий тюлень? Тому, що не залицяєтесь до жінок. Чому ви не залицяєтесь? Правда, тут панночок немає, але ж вам нічого не заважає залицятись до дам! Чому ви, наприклад, до мене не залицяєтесь?
Володя слухав і в важкому, напруженому роздумі почухував собі скроню.
— Мовчать і люблять самотність тільки дуже горді люди, — продовжувала Нюта, відсмикуючи його руку від скроні. — Ви гордий, Володю. Чому ви дивитесь спідлоба? Прошу дивитись мені Прямо в обличчя! Та ну ж, тюлень!
Володя вирішив заговорити. Бажаючи посміхнутись, він засіпав нижньою губою, закліпав очима і знову простягнув руку до скроні.
— Я… я люблю вас! — промовив він.
Нюта здивовано підвела брови і засміялась.
— Що чую я! — заспівала вона, як співають оперні співачки, коли чують що-небудь жахливе. — Як? Що ви сказали? Повторіть, повторіть…
— Я… я люблю вас! — повторив Володя.
І вже без будь-якої участі своєї волі, нічого не розуміючи і не усвідомлюючи, він зробив півкроку до Нюти і взяв її за руку вище кисті. В очах у нього потьмарилось і виступили сльози, весь світ перетворився в один великий волохатий рушник, від якого пахло купальнею.
— Браво, браво! — почув він веселий сміх. — Чого ж ви мовчите? Мені хочеться, щоб ви говорили! Ну?
Бачачи, що йому не заважають держати руку, Володя глянув на усміхнене обличчя Нюти, і незграбно, незручно взяв її обома руками за талію, причому кисті обох його рук зійшлись на її спині. Він держав її обома руками за талію, а вона, закинувши на потилицю руки і показуючи ямочки на ліктях, поправляла під хусткою зачіску і говорила спокійним голосом:
— Треба, Володю, бути спритним, люб’язним, милим, а таким можна зробитись тільки під впливом жіночого товариства. Однак яке у вас нехороше… зле обличчя. Треба говорити, сміятись… Так, Володю, не будьте відлюдьком, ви молоді і встигнете ще нафілософствуватись. Ну, пустіть мене, я піду. Пустіть же!
Вона без зусилля звільнила свою талію і, щось наспівуючи, вийшла з альтанки. Володя залишився сам. Він пригладив своє волосся, посміхнувся і разів зо три пройшовся з кутка в куток, потім сів на лаву і посміхнувся ще раз. Йому було нестерпно соромно, так, що навіть він дивувався, що людський сором може досягати такої гостроти і сили. Від сорому він посміхався, шепотів якісь безладні слова і жестикулював.
Йому було соромно, що з ним тільки що повелися, як з хлопчиськом, соромно за свою боязкість, а головне за те, що він насмілився взяти порядну заміжню жінку за талію, хоча ні за віком, ні за своїми зовнішніми якостями, ні за громадським становищем він, як йому здавалось, не мав на це ніякого права.
Він підхопився, вийшов з альтанки і, не озираючись, пішов у глибину саду подалі від будинку.
«Ах, скоріше б поїхати звідси! — думав він, хапаючи себе за голову. — Боже, скоріш би!»
Поїзд, на якому мав їхати Володя з maman, відходив о восьмій годині сорок хвилин. Залишалось до поїзда коло трьох годин, але він з насолодою пішов би на станцію зараз же, не чекаючи maman.
О восьмій годині він підходив до будинку. Вся його постать виявляла рішучість: що буде, те й буде! Він зважився ввійти сміливо, дивитись прямо, говорити голосно, незважаючи ні на що.
Він пройшов терасу, велику залу, вітальню і зупинився тут, щоб перевести дух. Звідси чутно було, як в сусідній їдальні пили чай. М-me Шумихіна, maman і Нюта про щось говорили і сміялись.
Володя прислухався.
— Запевняю вас! — говорила Нюта. — Я своїм очам не вірила! Коли він почав освідчуватись мені в коханні і навіть, уявіть, взяв мене за талію, я не впізнала його. І знаєте, у нього є манера! Коли він сказав, що закоханий в мене, то в обличчі його було щось звіряче, як у черкеса.
— Невже! — ахнула maman, заходячись протяжним сміхом. — Невже! Як він нагадує мені свого батька!
Володя побіг назад і вискочив на свіже повітря.
«І як вони можуть вголос говорити про це! — мучився він, сплескуючи руками і з жахом дивлячись на небо. — Говорять вголос, холоднокровно… І maman сміялась… maman! Боже мій, навіщо ти дав мені таку матір? Навіщо?
Але йти в будинок треба, як би там не було. Він разів три пройшовся по алеї, трохи заспокоївся і ввійшов У Дім.
— Чого ж ви не приходите вчасно чай пити? — строго спитала m-me Шумихіна.
— Даруйте, мені… мені пора їхати, — забурмотів він, не підводячи очей. — Maman, уже восьма година!
— їдь сам, мій любий, — сказала томно maman, — я залишаюсь ночувати у Ділі. Прощавай, мій друже… Дай я тебе перехрещу…
Вона перехрестила сина і сказала по-французькому, ввертаючись до Нюти:
— Він трохи схожий на Лєрмонтова… Правда?
Абияк попрощавшись і не глянувши ні на чиє обличчя, Володя вийшов з їдальні. Через десять хвилин він уже йшов по дорозі на станцію і був радий цьому. Тепер уже йому не було ні страшно, ні соромно, дихалося легко і вільно.
За півверсти до станції він сів на камінь біля дороги і став дивитись на сонце, яке більше ніж наполовину сховалося за насип. На станції вже подекуди засвітились вогні, замигтів один мутний, зелений вогник, але поїзда ще не було видно. Володі приємно було сидіти, не рухатись і прислухатись до того, як помалу наставав вечір. Присмерк альтанки, кроки, запах купальні, сміх і талія все це з надзвичайною ясністю постало в його уяві, і все це вже не було таке страшне і значуще, як раніше…
«Дурниці… Вона не відсмикнула руку і сміялась, коли я держав її за талію, — думав він, — значить, їй це подобалось. Коли б їй це було огидно, то вона розгнівалася б…»
І тепер Володі стало досадно, що там, в альтанці, у нього було недосить сміливості, йому стало жаль, що він так нерозумно їде, і вже він був певний, що коли б той випадок повторився, то він був би сміливішим і простіше дивився б на речі.
А випадкові повторитись неважко. У Шумихіних після вечері довго гуляють. Якщо Володя піде гуляти з Нютою по темному саду, то — ось і випадок!
«Повернуся, — думав він, — а поїду завтра з ранковим поїздом… Скажу, що запізнився на поїзд».
І він повернувся… М-ше Шумихіна, maman, Нюта і одна з племінниць сиділи на терасі і грали в вінт. Коли Володя збрехав їм, що запізнився на поїзд, вони занепокоїлись, щоб він бува завтра не запізнився на екзамен, і порадили йому встати якомога раніше. Весь час, поки вони грали в карти, він сидів осторонь, жадібно оглядав Нюту і чекав… В його голові вже був готовий план: він підійде в пітьмі до Нюти, візьме її за руку, потім обніме; говорити нічого не треба, бо обом все буде зрозуміло без слів.
Але після вечері дами не пішли гуляти в сад і продовжували грати в карти. Грали вони до першої години ночі і потім розійшлися спати.
«Як це все безглуздо! — досадував Володя, лягаючи в постіль. — Та нічого, почекаю завтрашнього дня… Завтра знову в альтанці. Нічого…»
Він не старався заснути, а сидів у ліжку, обнявши руками коліна і думав. Думка про екзамен була йому огидна. Він уже вирішив, що його виключать і що в цьому виключенні немає нічого жахливого. Навпаки, все дуже добре, навіть дуже. Завтра він буде вільний, як птах, одягне партикулярний одяг, куритиме не ховаючись, їздитиме сюди і залицятиметься до Нюти, коли завгодно; і вже буде він не гімназистом, а «молодим чоловіком». А все інше, що зветься кар’єрою і майбутнім, таке ясне: Володя поступить вільноопреділяючимся, в телеграфісти, нарешті, в аптеку, де дослужиться до провізора… хіба мало посад? Минула година — друга, а він усе сидів і думав…
О третій годині, коли вже розвиднялося, двері обережно рипнули, і в кімнату ввійшла maman.
— Ти не спиш? — спитала вона, позіхаючи. — Спи, спи, я на хвилинку… Я тільки краплі візьму…
— Навіщо вам?
— У бідної Лілі знову спазми. Спи, дитино моя, у тебе завтра екзамен…
Вона дістала з шафки флакон з чимось, підійшла до вікна, прочитала сигнатурку і вийшла.
— Маріє Леонтіївно, це не ті краплі! — почув за хвилину Володя жіночий голос. — Це конвалія, а Лілі просить морфін. Ваш син спить? Попросіть його, щоб він знайшов…
Це був голос Нюти. Володя похолов. Він мерщій надів штани, накинув на плечі шинелю і пішов до дверей.
— Розумієте? Морфін! — пояснювала пошепки Нюта. — Там має бути написано по-латинськи. Розбудіть Володю, він знайде…
Maman відчинила двері, і Володя побачив Нюту. Вона була в тій самій блузі, в якій ходила купатись. Волосся її було не зачесане, розкидане по плечах, обличчя заспане, смугляве від присмерку…
— Ось Володя не спить… — сказала вона. — Володю, пошукайте, голубчику, в шафі морфін! Просто мука з цією Лілі… Завжди у неї що-небудь.
Maman щось пробурмотіла, позіхнула і пішла.
— Шукайте ж, — сказала Нюта. — Чого стоїте?
Володя пішов до шафки, присів навколішки і почав перебирати флакони і коробки з ліками. Руки у нього тремтіли, а в грудях і в животі було таке відчуття, неначе по всіх його нутрощах бігали холодні хвилі. Від запаху ефіру, карболової кислоти і різних трав, за які він без всякої потреби хапався тремтячими руками і які розсипалися від цього, йому було душно і паморочилося в голові.
«Здається, maman пішла, — думав він. — Це добре… добре…»
— Скоро вже? — спитала протяжно Нюта.
— Зараз… Ось це, здається, морфін… — сказав Володя, прочитавши на одній з сигнатур слово «morph»… — Будь ласка!
Нюта стояла на дверях так, що одна нога її була в коридорі, а друга в його кімнаті. Вона поправляла своє волосся, яке важко було поправити — таке воно було густе і довге! — і неуважно дивилася на Володю. В широкій блузі, заспана, з розпущеним волоссям, при тому тьмяному світлі, що йшло в кімнату від білого, але ще не осяяного сонцем неба, вона здалася Володі чарівною, розкішною… Зачарований, тремтячи всім тілом і з насолодою згадуючи про те, як він обіймав це чудове тіло в альтанці, він подав їй краплі і сказав:
— Яка ви…
— Що?
Вона ввійшла в кімнату.
— Що? — спитала вона, посміхаючись.
Він мовчав і дивився на неї, потім, як тоді в альтанці, взяв її за руку… А вона дивилась на нього, посміхалась і чекала: що буде далі?
— Я вас люблю… — прошепотів він.
Вона перестала посміхатись, подумала і сказала:
— Постривайте, здається, хтось іде. Ох, оці ще мені гімназисти! — говорила вона напівголосно, ідучи до дверей і визираючи в коридор. — Ні, нікого не видно…
Вона повернулась…
Потім Володі здалося, що кімната, Нюта, світанок і сам він — все злилося в одне відчуття гострого, надзвичайного, небувалого щастя, за яке можна віддати все життя і піти на вічну муку, але минуло півхвилини, і все це раптом зникло. Володя бачив саме лише повне, негарне обличчя, спотворене виразом гидливості, і сам раптом відчув огиду до того, що сталось.
— Одначе мені треба йти, — сказала Нюта, гидливо оглядаючи Володю. — Який негарний, жалюгідний… фі, бридке каченя!
Якими тепер Володі здавались огидними її довге волосся, широка блуза, її кроки, голос!..
«Бридке каченя… — думав він після того, як вона пішла. — Справді я гидкий… Все гидке».
На дворі вже сходило сонце, голосно співали птахи; чути було, як у саду ходив садівник і як скрипіла його тачка… А трохи згодом почулося мукання корів і звуки пастушої сопілки. Сонячне світло і звуки говорили, що десь на цьому світі є життя чисте, витончене, поетичне. Але де воно? Про нього ніколи не говорили Володі ні maman, ні всі ті люди, що оточували його.
Коли лакей будив його до ранкового поїзда, він прикинувся, що спить…
«Ну його, все до біса!» — думав він.
Встав він з постелі об одинадцятій годині. Причісуючись перед дзеркалом і дивлячись на своє негарне, бліде від безсонної ночі обличчя, він подумав:
«Цілком вірно… Бридке каченя».
Коли maman побачила його і жахнулась, що він не на екзамені, Володя сказав:
— Я проспав, maman… Але ви не турбуйтесь, я подам медичне свідоцтво.
М-me Шумихіна і Нюта прокинулись о першій годині. Володя чув, як, прокинувшись, m-me Шумихіна з дзвоном відчинила у себе вікно, як на її грубий голос відповіла Нюта розкотистим сміхом. Він бачив, як відчинилися двері і з вітальні рушила снідати вервечка племінниць і нахлібниць (в юрбі цій була й maman), як промайнуло вмите, усміхнене обличчя Нюти, а поряд з її обличчям чорні брови і борода архітектора, який щойно приїхав.
Нюта була в малоросійському вбранні, яке їй зовсім не личило і робило її незграбною; архітекторові жарти були банальні і плоскі; в котлетах, що подавали за сніданком, було дуже багато цибулі, — так здавалося Володі. Йому також здавалось, що Нюта навмисне голосно реготала і поглядала в його бік, щоб цим дати зрозуміти йому, що спогад про ніч ніскільки не турбує її і що вона не помічає присутності за столом гидкого каченяти.
На початку четвертої години Володя їхав з maman на станцію. Брудні спогади, безсонна ніч, майбутнє виключення з гімназії, муки совісті — все це збуджувало в нього тепер важку, похмуру злобу. Він дивився на худий профіль maman, на її маленький носик, на ватерпруф, подарований їй Нютою, і бурмотів:
— Навіщо ви пудритесь? Це не личить у ваші роки! Ви наводите на себе красу, не платите програшу, курите чужий тютюн… огидної Я вас не люблю… не люблю!
Він ображав її, а вона злякано поводила своїми очицями, сплескувала ручками і шепотіла з жахом:
— Що ти, друже мій? Боже мій, кучер почує! Замовчи, а то кучер почує! Йому все чутно!
— Не люблю… не люблю! — продовжував він, задихаючись… — Ви аморальна, бездушна… Не смійте носити цього ватерпруфа! Чуєте? А то я подеру його на шмаття…
— Опам’ятайся, дитино моя! — заплакала maman. — Кучер почує!
— А де майно мого батька? Де ваші гроші? Ви все розтринькали! Мені не соромно за свої злидні, але соромно, що в мене така мати… Коли мої товариші питають про вас, я завжди червонію.
Поїздом довелось їхати до міста дві станції. Весь час Володя стояв на площадці і тремтів усім тілом. Йому не хотілося входити в вагон, бо там сиділа мати, яку він ненавидів. Ненавидів він самого себе, кондукторів, дим від паровоза, холод, через який, здавалось йому, він тремтів… І чим важче ставало у нього на душі, тим сильніше він відчував, що десь на цьому світі, у якихось людей є життя чисте, благородне, тепле, витончене, сповнене любові, пестощів, веселощів, привілля… Він почував це і сумував так, що навіть один пасажир, пильно подивившись йому в обличчя, спитав:
— Мабуть, у вас зуби болять?
В місті maman і Володя жили у Мар’ї Петрівни, дами- дворянки, яка наймала велику квартиру і від себе здавала її пожильцям. Maman наймала дві кімнати: в одній з вікнами, де стояло її ліжко і висіли на стінах дві картини в золотих рамах, жила вона сама, а в другій, суміжній, маленькій і темній, жив Володя. Тут стояв диван, на якому він спав, і крім цього дивана не було ніяких інших меблів; уся кімната була зайнята плетеними корзинами з одежею, картонками від капелюхів і різним мотлохом, який для чогось берегла maman. Уроки готував Володя в кімнаті матері або в «спільній» — так називалась велика кімната, куди всі пожильці сходилися під час обіду і вечорами.
Повернувшись додому, він ліг на диван і вкрився ковдрою, щоб вгамувати тремтіння. Картонки від капелюхів, корзини і мотлох нагадали йому, що у нього немає своєї кімнати, немає притулку, де б він міг сховатись від maman, від її гостей і голосів, які долинали тепер із «спільної»; ранець і книги, розкидані по кутках, нагадали йому про екзамен, на якому він не був… Чомусь зовсім недоречно спала йому на думку Ментона, де він жив із своїм покійним батьком, коли йому було сім років; пригадались йому Біарріц і дві дівчинки-англійки, з якими він бігав по піску… Захотілось відновити в пам’яті колір неба і океану, висоту хвиль і свій тодішній настрій, але це не вдалося йому; дівчатка-англійки промайнули в уяві, мов живі, а все інше змішалося, безладно розпливлось…
«Ні, тут холодно», — подумав Володя, встав, одягнув шинель і пішов у «спільну».
В «спільній» пили чай. За самоваром сиділи троє: maman, учителька музики, бабуся в черепаховому pince-nez і Августін Михайлович, літній, дуже товстий француз, що служив на парфюмерній фабриці.
— Я сьогодні не обідала, — говорила maman. — Треба покоївку послати по хліб.
— Дуняш! — гукнув француз.
Виявилось, що покоївку кудись послала хазяйка.
— О, це нічого не означає, — сказав француз, широко посміхаючись. — Я зараз сам піду по хліб. О, це нічого!
Він поклав свою міцну, смердючу сигару на видне місце, надів капелюх і вийшов. Після того, як він пішов, maman почала розповідати вчительці музики про те, як вона гостювала в Шумихіних і як добре там її приймали.
— Адже Ділі Шумихіна моя родичка… — говорила вона. — Її покійний чоловік, генерал Шумихін, доводиться кузеном моєму чоловікові. А сама вона уроджена баронеса Кольб…
— Maman, це неправда! — сказав роздратовано Володя. — Навіщо брехати?
Він добре знав, що maman говорить правду; в її розповіді про генерала Шумихіна і уроджену баронесу Кольб не було жодного слова брехні, а проте все-таки він почував, що вона бреше. Брехня почувалася в її манері говорити, у виразі обличчя, в погляді, в усьому.
— Ви брешете! — повторив Володя і вдарив кулаком по столу з такою силою, що затремтів весь посуд і у maman розплескався чай. — Для чого ви розповідаєте про генералів і баронес? Все це брехня!
Вчителька музики розгубилась і закашляла в хусточку, вдаючи, що вона похлинулась, a maman заплакала.
«Куди піти?» — подумав Володя.
На вулиці він уже був; до товаришів іти соромно. Знову недоречно пригадалися йому дві дівчинки-англійки… Він пройшовся з кутка в куток по «спільній» і ввійшов у кімнату Августіна Михайловича. Тут дуже пахло ефірними маслами і гліцериновим милом. На столі, на вікнах і навіть на стільцях стояло безліч флаконів, склянок і чарок з різнокольоровими рідинами. Володя взяв зі стола газету, розгорнув її і прочитав назву: «Figaro»… Від газети йшов якийсь сильний і приємний запах. Потім він взяв із стола револьвер…
— Та годі, не звертайте уваги! — втішала в сусідній кімнаті вчителька музики maman. — Він ще такий молодий! В його роки молоді люди завжди дозволяють собі зайве. З цим треба миритись.
— Ні, Євгеніє Андріївно, він надто зіпсований! — говорила maman співуче. — Над ним немає старшого, а я безсила і нічого не можу зробити. Ні, я нещасна!
Володя вклав дуло револьвера в рот, намацав щось схоже на курок чи собачку і натиснув пальцем… Потім намацав ще якийсь виступ і ще раз натиснув. Вийнявши дуло з рота, він витер його об полу шинелі, оглянув замок; досі він ніколи в житті не брав у руки зброї…
— Здається, це треба підняти… — міркував він. — Авжеж, здається…
В «спільну» ввійшов Августін Михайлович і, регочучи, почав щось розповідати. Володя знову вклав дуло в рот, стиснув його зубами і натиснув щось пальцем. Пролунав постріл… Щось із страшною силою вдарило Володю по потилиці, і він упав на стіл, обличчям просто в чарки та в флакони. Потім він побачив, як його покійний батько в циліндрі з широкою чорною стрічкою, — він носив жалобу в Ментоні по якійсь дамі, — раптом обхопив його обома руками, і обидва вони полетіли в якусь дуже темну, глибоку безодню.
Потім усе змішалось і зникло…
1887
